– Ви знаєте, що в Варшаву приїхав знаменитий скрипаль Молінарі? Молінарі? – повторив Вокульський. – Ага, я бачив його в Парижі.
– І ви з такою байдужістю про нього говорите? – здивувалась панна Ізабелла. – Невже його гра вам не сподобалась?
– Мушу вам признатись, що я навіть не дуже уважно слухав…
– Це неможливо!.. Ні, ви, мабуть, його не чули… Пан Шастальський каже (але він завжди перебільшує), що, тільки слухаючи Молінарі, він міг би вмерти без жалю.
Пані Вивротцицька захоплена ним, а, пані Жежуховська має влаштувати на його честь раут.
– Наскільки мені здається, це досить посередній скрипаль.
– Та що ви!.. Пан Ридзевський і пан Печарковський мали нагоду бачити у нього цілий альбом рецензій. Пан Печарковський каже, що Молінарі той альбом подарували шанувальники. Отже, всі європейські рецензенти називають його геніальним.
Вокульський похитав головою.
– Я бачив його в залі, де найдорожче місце коштувало два франки.
– Це неможливо, то, мабуть, був не він… Він одержав орден від папи, від персидського шаха, він має титул…
Посередні скрипалі таких нагород не здобувають.
Вокульський з захопленням вдивлявся в розчервоніле обличчя і блискучі очі панни Ізабелли. Це були такі бильні аргументи, що він узяв під сумнів власну пам'ять і відповів:
– Можливо.
Проте панну Ізабеллу прикро вразила його байдужість до мистецтва. Вона спохмурніла й до кінця дня була з Вокульським досить холодна. "Дурний я! – думав він, виходячи. – Завжди я вирвуся з чимось таким, що її дратує. Якщо вона меломанка, то моя думка про Молінарі може здатись їй блюзнірством".
Весь наступний день він гірко докоряв собі за нерозуміння мистецтва, примітивність, безтактність і навіть недостатню пошану до панни Ізабелли. "Безумовно, – думав він, – талановитішим скрипалем є той, який справив враження на неї, аніж той, який сподобався б мені. Треба бути нахабою, щоб з таким апломбом висловлювати свою думку, тим більше, що я, мабуть, не зміг оцінити його гру…"
Йому було дуже соромно.
На третій день він одержав від панни Ізабелли коротеньку записку: "Шановний добродію, – писала вона, – ви повинні допомогти мені познайомитись з Молінарі, тільки неодмінно, неодмінно… Я обіцяла тітці, що умовлю його грати у неї на користь її притулку; ви ж розумієте, як це для мене важливо".
В першу хвилину Вокульському здавалося, що доступитись до геніального скрипаля – це буде найтрудніше з усіх завдань, які йому доводилось досі виконувати. На щастя, він згадав про одного знайомого музиканта, який встиг уже познайомитись з Молінарі й ходив за ним, мов тінь.
Коли Вокульський розказав музикантові про свій намір, той спочатку широко розкрив очі, потім нахмурив брови, довго думав і, нарешті, сказав:
– О, це трудна, дуже грудна справа, але для вас я постараюся. Тільки мені доведеться його підготувати. Знаєте, як ми зробимо? Зайдіть завтра о першій годині дня в готель, я буду у нього снідати. Непомітно викличте мене через слугу, а я вже якось зроблю так, щоб він вас прийняв.
Ця обережність і тон музиканта неприємно вразили Вокульского, проте в призначену годину він прийшов у готель.
– Пан Молінарі вдома? – спитав він швейцара.
Знайомий швейцар послав свого помічника нагору, а сам став розважати Вокульського розмовою:
– Скажу вам, ваша вельможність, відколи з'явився цей італієць, у нас в готелі повно людей!.. Приходять пани юрбами, наче до чудотворної ікони, а надто жінки…
– Аж так?
– А так, вельможний пане. Вона спочатку надсилає листа, потім букет, а далі з'являється сама під вуалькою і думає, що її ніхто не впізнає… Повірите, всі слуги сміються!.. А він не кожну приймає, хоч деякі давали його лакеєві по три карбованці. Але часом, як розвеселиться, то бере собі ще два номери в обох кінцях коридора і в кожному іншу розважає… Такий, чортяка, заядлий.
Вокульський глянув на годинник. Минуло вже хвилин з десять. Він попрощався з швейцаром і пішов сходами вгору, відчуваючи, як у ньому закипає гнів. "Ну й пройдисвіт! – думав він. – Та й, риночки теж хороші…".
По дорозі зустрів його захеканий помічник швейцара.
– Пан Молінарі, – мовив він, – просив вас трошечки зачекати…
Вокульський хотів був схопити його за комір, але стримався і повернув наниз.
– Ви йдете, ясний пане?.. А що ж мені сказати панові Молінарі?
– Скажи йому, нехай мене… Розумієш?
– Скажу, пане, але він не зрозуміє, – відповів задоволений лакей, а підбігши до швейцара, сказав: – Знайшовся хоч один пан, який зрозумів, що воно за цяця, оцей собацюра італієць… От гицель! Носа дере, а гривеника поки дасть на чай, то тричі його обнюхає… Сука його народила, таку потвору. Гниляк… плутосвіт… пройда!..
На мить Вокульський відчув роздратовання проти панни Ізабелли. Як можна захоплюватись людиною, з якої глумиться навіть готельна служба! Як можна ставати в ряд його поклонниць! Нарешті, чи варто було змушувати його добиватися знайомства з таким блазнем!..
Проте він скоро охолов. Йому спало на думку, що панна Ізабелла, не знаючи Молінарі, тільки піддається загальному впливові його репутації. "Познайомиться з ним та й охолоне, – подумав він. – Тільки я вже не буду їм посередником".
Повернувшись додому, Вокульський застав у себе Венгелека, який уже годину його ждав.
Хлопець виглядав зовсім як варшав'янин, але трохи схуд.
– Ти схуд і зблід, – сказав Вокульський, придивившись до нього. – Гуляєш чи що?
– Ні, пане, тільки десять день прохворів. Щось у мене вискіпалось на шиї таке паскудне, що дохтор мусив різати.
Але з учорашнього дня я вже на роботі.
– Тобі потрібні гроші?
– Ні, пане. Я тільки хотів поговорити про те, як би повернутись до Заслава.
– Що, вже кортить? А чого ж ти навчився?
– Ого! Я і слюсарство знаю… і трохи столярство… Кошики навчився теж гарні плести й розмальовувати. Ну, а якби довелося фарбами малювати, то теж…
Кажучи все це, він кланявся, червонів і м'яв в руках шапку.
– Гаразд, – трохи подумавши, сказав Вокульський. – На інструмент дістанеш шістсот карбованців. Вистачить?.. А коли ти думаєш повертатись?
Хлопець ще більш почервонів і поцілував Вокульського в руку.
– Я б, перепрошаю пана, хотів оженитись… Тільки не знаю…
Він почухав потилицю.
– З ким же?
– З тією панною Маріанною, що живе у хурмана Висоцького. Я теж живу в тому домі, тільки нагорі. "Він хоче одружитися з моєю магдалинкою?" – подумав Вокульський. Пройшовся по кімнаті і сказав:
– А ти добре знаєш панну Маріанну?
– А чого ж не знати? Ми щодня бачимося тричі, а неділями то й цілий день або я сиджу в неї, або ми обоє у Висоцьких.
– Так, але ти знаєш, чим вона була рік тому?
– Знаю, пане. Як тільки я сюди приїхав, спасибі вам, Висоцька мені зараз і каже: "Дивись, хлопче, бо до неї ходили…" Отож я з першого дня вже знав, що вона за одна; вона мене не дурила.
– Як же воно сталось, що ти вирішив з нею одружитися?
– Бог його знає, пане, воно якось само. Я спочатку навіть сміявся з неї, і коли хто-небудь проходив під вікном, я казав: "Мабуть, і це знайомий панни Маріанни, бо вона ж не з одної печі хліб їла". А вона мовчить, схилить голову, крутить машину, аж хурчить, і тільки лиця пашать. Потім я помітив, хтось латає мені білизну; ну, я на різдво й купив їй за десять злотих парасольку, а вона мені півдюжини носових хусточок з моєю буквою. А Висоцька каже: "Гляди, хлопче, не попадись, вона ж дівчина з тих…" Я й викинув її з голови, а якби не була… з тих, то я ще в запусти взяв би її. А Висоцький якраз у середу на першому тижні посту й розказав, як воно з нею сталося, з панною Маріанною, значить. Згодила її на службу якась велика пані… Ну, й мала дівчина службу, нехай бог милує! Тільки вона втече, а її зловлять і кажуть: "Або сиди тут, або посадимо в тюрму за злодійство". – "Що ж я вкрала?" – вона каже. "Дохід мій, псявіро!" – кричать вони. Так би вона й сиділа там (казав Висоцький) до страшного суду, якби пан Вокульський не побачив її в костьолі. Отоді він її викупив і вирятував…
– Кажи далі, кажи, – озвався Вокульський, помітивши, що Венгелек вагається.
– І тоді я одразу змикитив, що ніякої тут розпусти нема, а тільки нещастя. От я й питаю Висоцького: "Чи одружились би ви з панною Маріанною?" – "Тут і з одітою не впораєшся", – каже він. "А якби ви були нежонатим, тоді як?" – "Ех, – каже, – нема вже у мене інтересу до жінок". Бачу я, що старий крутить, і таке йому сказав, що він кінець кінцем відповів: "Не одружився б, бо не повірив би, що її не потягає на колишнє. Бо жінка добра, поки добра, а як розпаскудиться, то гірше відьми". Тим часом на початку святого посту бог послав мені таке чирячисько, що я мусив лежати вдома, а до того ще й дохтор мене порізав. І от панна Маріанна починає до мене вчащати, ліжко перестеляти, чиряка мого порізаного перев'язувати… Казав дохтор, аби не ті її перев'язки, то з тиждень ще довелося б качатися. Мене інколи аж злість брала, особливо коли пропасниця трясла, от я одного разу й кажу: "Панно Маріанно, чого ви так стараєтесь? Може, думаєте, що я оженюся? То я ще не здурів, щоб женитися з такою, котра багатьох мала…"
А вона нічого на те, тільки голову схилить, і сльози їй кап-кап… "Я й сама, – каже, – розумію, що ви зі мною не оженитесь…"
Я як почув це, прошу панської ласки, то мені аж млосно стало від жалю. Зараз же й кажу Висоцькій: "Знаєте що?
А може, я таки оженюся з панною Маріанною?.." А вона мені: "Не будь дурнем, бо…" Ні, пане, не смію вам про це сказати, – раптом додав Венгелек, знов цілуючи Вокульського в руку.
– Кажи сміливо.
– Бо, – сказала мені пані Висоцька, – як оженишся з панною Маріанною, то можеш образити пана Вокульського за його ласку до всіх нас. Хто його знає, чи не ходить до нього Маріанна…
Вокульський спинився перед ним.
– Ти цього боїшся? – спитав він. – Даю тобі слово честі, що ніколи не бачуся з цією дівчиною.
Венгелек з полегкістю зітхнув.
– Ну, от і слава богу. Бо одно те, що я не хотів би ставати вам впоперек дороги, а друге…
– Що ж друге?
– А друге те, пане, що коли вона була… така, то її нещастя… Злі люди її скривдили, тому вона не винна. Але якби вона оце наді мною, хворим, плакала, а до вас ходила, то вже була б така шельма, що її тільки вбити, як скажену собаку, щоб не кусала людей.
– А далі що?
– А що ж далі? Після свят оженюся, – відповів Венгелек.