Ця вдячність поступово змінилася захопленням, коли до них почав заходити Жецький і розказувати багато подробиць з життя свого Стаха.
– Це незвичайна людина! – казала їй не раз мати.
Ставська слухала й мовчала, але поступово дійшла переконання, що Вокульський найнезвичайніша людина в світі.
Коли Вокульський повернувся з Парижа, Жецький частіше став навідуватись до Ставської та все одвертіше з нею говорити. Він розказував, звичайно, під величезним секретом, що Вокульський закоханий в панну Ленцьку, але він, Жецький, цього не схвалює. У пані Ставської потроху почала зароджуватись ворожість до панни Ленцької і співчуття до Вокульського. Вже тоді у неї зринула хвилева думка, що Вокульський, мабуть, дуже нещасний і що добре зробив би той, хто визволив би його з сільця кокетки.
Потім на Ставську спало одразу два нещастя: судова справа про ляльку і втрата заробітку. Вокульський не тільки не відмовився від знайомства з нею, як могли б зробити інші на його місці, але ще й добився її виправдання в суді та дав вигідну роботу в магазині.
Тоді Ставська призналась собі, що цей чоловік став їй близький і дорогий не менше, ніж мати й Гелюня.
Відтоді для неї почалося дивне життя. Хто б до них не приходив, неодмінно починав говорити про Вокульського – прямо або натяками. Пані Денова, пані Колерова і пані Радзінська доводили їй, що Вокульський найкраща пара в Варшаві; мати натякала, що Людвічок уже помер, а якби й був живий, то не заслуговує на пам'ять. Нарешті, пан Жецький щоразу, коли бував у них, розказував, що Вокульський нещасний, що його треба рятувати і що зробити це може тільки вона.
– Яким способом? – запитала вона, сама добре не розуміючи, що каже.
– Покохайте його, то знайдеться й спосіб, – відказав Жецький.
Вона нічого не відповіла, але в душі дорікала собі, що не може покохати Вокульського, хоч би й хотіла. Серце її вже висохло, та, зрештою, вона й не певна, чи є в неї серце. Правда, і в магазині, і вдома вона весь час думала про Вокульського, ждала його відвідин, а коли він не приходив, була сумна й роздратована. Він часто їй снився, але ж то не любов! Любити вона вже не здатна. Якщо казати правду, то вона вже й чоловіка перестала любити. Їй здавалось, що спогади про нього – як те дерево восени, коли з нього обсиплеться листя й залишиться тільки голий чорний стовбур. "Де вже мені до кохання! – думала вона. – В мені вже давно погас запал".
А Жецький тим часом невпинно виконував свій хитрий план. Спочатку він казав їй, що панна Ленцька занапастить Вокульського, потім, що тільки інша жінка могла б розвіяти те наслання; далі повідомив, що Вокульський у її товаристві стає набагато спокійніший, і, нарешті (але про це він ніби догадувався), що Вокульський починає її любити.
Від таких розмов пані Ставська худла, блідла й навіть починала тривожитись. Її опанувала одна думка: що вона відповість, коли Вокульський освідчиться їй в коханні?..
Правда, серце її давно вже завмерло, але чи наважиться вона відштовхнути його і сказати, що він їй байдужий?
І чи могла вона бути до нього байдужою – не тому, що багато чим, йому завдячувала, а тому, що він був нещасний і любив її. "Яка жінка, – думала вона, – не змилосердилась би над таким глибоко пораненим і таким тихим страждаючим серцем?"
Затоплена внутрішньою боротьбою та сумнівами, про які їй нікому було навіть розказати, пані Ставська не помітила зміни в поведінці пані Мілерової, не зауважила її усмішок та натяків.
– Як там поживає пан Вокульський? – частенько питала її купчиха. – О, сьогодні ви чогось бліда… Пан Вокульський не повинен би дозволяти вам стільки працювати…
Одного разу, десь у другій половині березня, повернувшись додому, пані Ставська застала матір заплаканою.
– Що це означає, мамо? Що сталося? – спитала вона.
– Нічого, нічого, моя дитино… Нащо труїти тобі життя плітками!.. Господи милостивий, які ж бо є підлі люди!
– Ти, мабуть, одержала анонімного листа? Я майже щодня одержую такі листи, в яких мене називають коханкою Вокульського. Ну, то й що ж? Догадуюсь, що це робота пані Кшешовської, і кидаю їх у піч.
– Нічого, нічого, моя дитино… Якби тільки листи… Але були у мене сьогодні шановна Денова з Радзінською і… Але нащо я маю труїти тобі життя!.. Вони кажуть (і нібито про це говорить все місто), що ти замість магазину ходиш до Вокульського…
Вперше в житті в пані Ставській прокинулась левиця.
Очі її заблищали. Підвівши голову, вона твердо сказала:
– А якби й так, то що?..
– Бійся бога, що ти говориш?.. – крикнула мати, плеснувши в долоні.
– Ну, а якби справді? – повторила пані Ставська.
– А чоловік?
– Де ж він? А втім, нехай уб'є мене…
– А дочка?.. А Гелюня?.. – прошепотіла стара.
– Не будемо говорити про Гелюню, тільки про мене…
– Гелено, дитино моя… але ж ти не стала його…
– Коханкою?.. Ще ні, бо він цього не зажадав. Яке мені діло до пані Денової чи Радзінської, та й до чоловіка, який мене покинув… Я не знаю, що зі мною діється…
Але знаю одне – він заволодів моєю душею.
– Але ж будь розсудлива… Хоч…
– Буду, поки стане сили… Але мені байдуже до суспільства, яке прирікає двох людей на муки лише за те, що вони одне одного люблять. Ненавидіти можна, – додала вона з гіркою усмішкою, – красти, вбивати – все, все можна, тільки не можна любити… Ах, мамо, коли я не маю рації, то чому ж Ісус Христос не казав людям: "Будьте розсудливі", а казав: "Любіть одне одного"?
Пані Місевичова мовчала, вражена вибухом, якого ніколи не сподівалась. Їй здавалось, що небо завалилось, коли з вуст цієї тихої голубки посипались слова, яких вона не чула, не читала, які їй самій не спадали на думку навіть під час тифозної гарячки.
Другого дня у неї був Жецький; він прийшов чимось заклопотаний, а коли стара розповіла йому про все, пішов додому зовсім пригноблений.
Бо якраз сьогодні опівдні трапився такий випадок.
В магазин до Шлангбаума прийшов… Марушевич і розмовляв з ним з годину. Інші продавці, почувши, що Шлангбаум має купувати магазин, одразу змінили до нього ставлення. Але Ігнац вирішив триматись незалежно і, як тільки Марушевич вийшов, одразу запитав:
– Пане Шлангбаум, які це у вас справи з отим негідником?
Але Шлангбаум уже набрався пихи і, випнувши нижню губу, відповів:
– Марушевич хоче позичити для барона грошей, а для себе хотів би якоїсь посади, бо в місті вже подейкують, що Вокульський передає мені свою торговельну спілку. Марушевич обіцяє мені, що барон з баронесою за те відвідуватимуть мій дім…
– І ви прийматимете таку відьму? – спитав Жецький.
– А чому б ні?.. Барон ходитиме до мене, а баронеса – до моєї жінки. В душі я демократ, але що я вдію з дурними людьми, коли, на їхню думку, вітальня з баронами та графами виглядає краще, ніж без них? Чого тільки не зробиш для зв'язків, пане Жецький.
– Поздоровляю.
– Ага, це ще не все… – додав Шлангбаум. – Марушевич казав, ніби по місту ходить чутка, що Стась узяв на утримання ту… як її… Ставську… Це правда, пане Жецький?
Старий продавець плюнув йому під ноги й повернувся до своєї конторки.
Надвечір він зайшов до пані Місевичової, щоб порадитись, і тут довідався від неї, що пані Ставська тільки тому не є коханкою Вокульського, що він цього не зажадав.
Жецький пішов від пані Місевичової зовсім збентежений. "Ну й нехай би була його коханкою, – казав він сам собі. – Подумаєш!.. Хіба мало поважних дам заводять шури-мури, та ще й з усякою поганню… Гірше те, що Вокульський зовсім про неї не думає. От у чому біда! Треба щось робити".
Але сам він не міг нічого вигадати і пішов за порадою до доктора Шумана.
Розділ одинадцятий
ЯКИМ ЧИНОМ ВІДКРИВАЮТЬСЯ ОЧІ
Доктор сидів біля лампи з зеленим абажуром і уважно переглядав купу якихось паперів.
– Що це, пане докторе, – спитав Жецький, – знов працюєте над волоссям?.. Ого, скільки цифр! Немов магазинні рахунки.
– Бо це таки й є рахунки з вашого магазину та з вашої торговельної спілки, – відказав Шуман.
– А відкіля вони у вас?
– А ось відкіля. Шлангбаум умовляє мене доручити йому мій капітал. А оскільки я вважаю, що краще мати шість тисяч річного прибутку, ніж чотири; то я й вирішив вислухати його пропозицію. Але я не люблю нічого робити наосліп, тому зажадав цифр. Ну, як я бачу, ми з ним договоримось.
Жецький був вражений.
– Ніколи б не подумав, – сказав він, – що ви зацікавитесь такими справами.
– Не цікавився, бо був дурний, – відказав доктор, здвигаючи плечима, – Вокульський на моїх очах нажив багатство. Шлангбаум наживає зараз, а я сиджу каменем на своїх мізерних копійках – і ні з місця. Хто не йде вперед, той відстає.
– Але наживати гроші – це не ваша спеціальність!
– Чому не моя? Не кожен може бути поетом або героєм, але кожен потребує грошей, – заперечив Шуман. – Гроші – це комора найблагороднішої сили в природі, сили людської праці. Це Сезам, перед яким відкриваються всі двері, чарівна скатерка, на якій завжди можна знайти обід, лампа Алладіна, яку треба тільки потерти – і матимеш усе, чого зажадаєш. Чарівні сади, розкішні замки, прекрасних королівен, вірних слуг і готових на самопожертву друзів – все це дістанеш за гроші.
Жецький прикусив губу.
– Не завжди ви були такої думки, – сказав він.
– Tempora mutantur et nos mutamur in illis[128], – спокійно відповів доктор. – Я десять років змарнував на вивчення волосся, витратив тисячу карбованців на видання брошури на сто сторінок і… ніяка собака не поцікавилась ні мною, ні брошурою. Що ж, спробую наступні десять років присвятити грошовим операціям і наперед певний, що мене любитимуть і поважатимуть. От тільки треба відкрити прийоми та завести екіпаж…
Вони трохи помовчали, не дивлячись один на одного.
Шуман був похмурий, Жецький збентежений.
– Я хотів би, – нарешті озвався він, – трохи поговорити з вами про Стаха…
Доктор нетерпляче одсунув від себе папери.
– А чим я йому поможу, – буркнув він. – Це мрійник, якого ніколи не можна вилікувати. Він фатально простує до матеріального й морального занепаду, як і всі ви з вашою системою.
– З якою системою?
– З вашою польською системою.
– А чим ви її заміните?
– Нашою, єврейською.
Жецький аж підскочив на стільці.
– Ще місяць тому ви називали євреїв пархатими?..
– Бо вони таки пархаті.