Мовляв, вона не поїхала на Крит і залишилася в Японії, щоб народити й виховувати дитину. Нарешті недавно знайшла собі нове ім'я і тепер тихо-мирно живе, вирощуючи городину разом з лейтенантом Мамією десь у горах префектури Хіросіма. Така новина мене особливо не здивувала. Принаймні уві сні все сталося так, як я в душі сподівався.
— А що сталося з Мальтою? — запитав я.
Крита Кано не відповіла. Лише сумно глянула на мене й кудись зникла.
На третій день уранці я власними силами якось піднявся. Ходити все ще було важко, але мова потроху верталася. З'їв кашу, яку приготувала Мускат, і трохи фруктів.
— Що з моїм котом? — спитав я. Це мене давно турбувало.
— Усе гаразд. Його доглядає Цинамон. Щодня ходить до вас і годує, змінює воду. Вам нема про що турбуватися. Думайте тільки про себе.
— Коли ви намірились позбутися "садиби"?
— Якнайскоріше. При першій же нагоді. Можливо, наступного місяця. Гадаю, ви також отримаєте невелику суму. Мабуть, доведеться продати за нижчу ціну, ніж ми купили, тож грошей буде не так багато. Ви отримаєте свою частку, що виплачена за кредит, так що на якийсь час вам вистачить. Тому про гроші не хвилюйтеся. Ви заслужили їх старанною роботою.
— А що станеться з домом? Його знесуть?
— Мабуть. Дім розвалять, колодязь засиплють. Шкода, звичайно. Бо вода з'явилася. Але в наші дні такі великі старомодні колодязі нікому не потрібні. Тепер бурять свердловини і воду помпують електродвигуном. Зручно, і місця не забирає.
— І знову буде звичайна земляна ділянка, — сказав я. — Без "дому повішених".
— Можливо, — відповіла Мускат і, зробивши паузу, прикусила губи. — Однак це вже не стосується ні вас, ні мене. Правда? В усякому разі, не забивайте собі голову зайвими думками і добре відпочиньте. Гадаю, невдовзі зовсім поправитеся.
Вона показала мені замітку про Нобору Ватая в ранковій газеті, яку принесла з собою. Замітка була коротенька. У непритомному стані Нобору Ватая перевезли з Нагасакі до Токіо, у лікарню при медичному університеті, й помістили в палату інтенсивної терапії. Стан здоров'я не змінився. І все, жодних подробиць. А я в цей час подумав про Куміко. Де вона? Мені треба вертатися додому. Але ж я не дійду, сил бракує.
Наступного ранку я дістався до ванної і вперше за останні три дні глянув на себе в дзеркало. Вигляд мав страшний. Не просто замученої людини, а живого трупа. Рана на щоці, як казала Мускат, уміло зашита — біла нитка акуратно стягувала її краї. Розріз був завдовжки два сантиметри й не дуже глибокий. Коли я ворухнув обличчям, шкіра на щоці натяглася, але болю я не відчув. Почистив зуби і почав голитися електробритвою — не був певен, що дам собі раду із звичайною. І саме тоді я помітив… Рука з бритвою опустилась, і я ще раз пильно глянув у дзеркало. Пляма зникла. Він розітнув мені щоку з правого боку. Саме там, де була пляма. Рана залишилась, а пляма пропала безслідно.
Уночі п'ятого дня я знову почув, як удалині дзвенять на санях дзвіночки. Був початок третьої. Уставши з дивана, я накинув поверх піжами джемпер і вийшов з "примірювальної". Поминувши кухню, попрямував до кімнатки Цинамона — відчинив двері й зайшов. Цинамон знову викликав мене до комп'ютера. Я сів на стілець перед монітором і прочитав на екрані повідомлення:
Ви отримали доступ до програми "Хроніки заводного птаха".
Виберіть документ (1–17).
Я клацнув на цифрі 17, і документ відкрився.
40
Хроніка заводного птаха № 17
(Лист Куміко)
"Мені багато чого треба тобі розповісти. Та це, мабуть, забрало б чимало часу. Можливо, навіть кілька років. Мені вже давно слід було відкритися перед тобою, але, на жаль, не вистачало сміливості. Марно сподівалася, що, може, до такого жаху не дійде. І от наслідок: настав кошмар для нас обох. Це я у всьому винна. Пояснювати вже запізно. Часу нема. Тому зараз я хочу сказати найважливіше.
Я маю вбити свого брата, Нобору Ватая.
Зайду в палату, де він спить, і висмикну з розетки штепсель системи підтримки його життєдіяльності. Як сестра я зможу почергувати вночі біля постелі брата замість медсестри. Вони не відразу помітять, що я її виключила. Учора лікар пояснив мені, як ця система функціонує. Почекаю, поки він умре, а потім одразу здамся поліції, зізнаюся, що зробила це навмисне. Нічого не пояснюватиму. Скажу тільки, що вважаю свій вчинок правильним. Мене, звичайно, тут же арештують, звинувативши в убивстві, й віддадуть під суд. Збіжаться журналісти, підуть різні розмови — гідна це смерть чи ні. Але я мовчатиму. Нічого не пояснюватиму, не виправдовуватимусь. Я просто хотіла вкоротити життя одній людині — Нобору Ватая. От уся правда. Можливо, мене ув'язнять. Не страшно. Бо найстрашніше для мене вже позаду.
Якби не ти, то я давно збожеволіла б. Віддалася б кому-небудь чужому й упала б так низько, звідки вже неможливо вибратися. Мій брат, Нобору Ватая, багато років тому те саме зробив із сестрою, і вона вкоротила собі життя. Він збезчестив нас обох. Ні, не фізично, а ще гірше.
Позбавлена свободи будь-що робити, я безвилазно сиділа сама в темній кімнаті. Ланцюгом ніхто мене не прикував, вартового не поставив, але втекти звідти я не могла. Брат мав міцніші ланцюги і суворішу варту — мене саму. Я була і ланцюгом, що сковував мої ноги, і суворою, недремною вартовою. Десь у душі, звичайно, жила надія на порятунок, але водночас існувала ще одна я — легкодушна, спустошена особа, що зреклася мрії про втечу, — і те я, що хотіло втікати, не могло перебороти того, другого я. Бо душа й тіло моє вже були збезчещені. Я втратила право повернутися до тебе. І не лише тому, що мене збезчестив брат. Ще до того я сама зганьбила себе назавжди.
Я тобі писала, що спала з іншим, але це не вся правда. Зараз мушу зізнатися, що спала не з одним, а з багатьма — їх не злічити. Не знаю, що спонукало мене це робити. Згадую зараз і думаю: може, це вплив брата? Він самовільно відкрив у мені якусь шухляду і витягнув з неї щось таке незрозуміле, що змушувало мене без кінця віддаватися іншим чоловікам. Брат на це спроможний, і я хоч-не-хоч мушу визнати, що ми пов'язані з ним десь там, у темряві.
Так чи інакше, коли брат прийшов, я вже вивалялася в грязюці так, що не могла відмитися. Дійшла до того, що заразилася венеричною хворобою. І все ж, як я тобі писала, я чомусь не відчувала, що завдаю тобі зла. Мої вчинки тоді здавалися мені цілком природними. Хоча, напевне, тоді я не була собою. А що ж мені залишається думати? Та чи це правда? Невже все так просто? Хто ж тоді справжня я? І де гарантія, що цього листа пише "справжня я"? Я не впевнена, що я — це я.
Ти мені часто снишся. Сон дуже виразний, усе в ньому пов'язане одне з одним. Уві сні ти мене завжди відчайдушно шукаєш. Ми в якомусь лабіринті, і ти зовсім поряд зі мною. "Ну, ще трошки! Я тут!" — пробую голосно кричати. Якби ти помітив мене і притиснув до себе, кошмару настав би кінець і все було б, як раніше. Та я ніяк не можу крикнути, хоч як стараюся. У темряві ти мене не помічаєш, проходиш повз і десь пропадаєш. Сон завжди однаковий, але він мене підтримує, підбадьорює. Принаймні я не втратила здатності бачити сни. Брат не зміг позбавити мене цього. Я відчувала, як ти щосили намагаєшся наблизитись до мене, сподівалася, що зумієш відшукати мене, міцно обіймеш, струсиш з мене налиплу грязь і назавжди визволиш мене з цього полону. Думала, що ти знімеш з мене закляття і поставиш пломбу, щоб справжня я нікуди не пішла. А тому я могла підтримувати в холодному, безвихідному мороку вогник надії, зберегти свій ледве чутний голос.
Сьогодні пополудні я отримала пароль доступу до цього комп'ютера. Хтось прислав його експрес-поштою. Використавши його, я посилаю тобі повідомлення з комп'ютера в братовому офісі. Сподіваюсь, воно дійде до тебе.
Часу обмаль. Таксі чекає надворі. Я їду до лікарні, щоб убити свого брата й зазнати покарання. Як не дивно, не відчуваю до нього ненависті. Просто спокійно думаю про те, що його життя мусить зникнути з цього світу. Я маю це зробити — і заради нього самого. Зробити за всяку ціну, щоб моє життя набуло сенсу.
Доглядай кота. Я так рада, що він повернувся! Макрель! Яке гарне ім'я! Адже він — знак того доброго, що було між нами. Не треба було втрачати його тоді.
Більше писати не можу. До побачення".
41
До побачення
— Шкода, що я не змогла вам показати качине плем'я, Заводний Птаху, — із щирим жалем сказала Мей Касахара.
Сидячи над ставком, ми поглядали на товстий шар білої криги, що його вкривала. Ставок був великий, і на його поверхні залишилася сила-силенна слідів від лез ковзанів. Була друга половина понеділка. Спеціально для мене Мей взяла відгул. Я мав намір приїхати в неділю, але через аварію на залізниці запізнився на день. Мей куталась у підбите хутром пальто, на голові — яскраво-синя вовняна шапочка з геометричним візерунком, вишитим білими вовняними нитками, і круглим помпоном на маківці. Вона вив'язала її сама й обіцяла до наступної зими зробити таку ж і для мене. Її щоки почервоніли, очі стали ясними й прозорими, як повітря. Я радів за неї: їй тільки сімнадцять, у неї все ще попереду.
— Ставок замерз, і все качине плем'я кудись-інде перебралося. Вони вам, напевне, сподобалися б, Заводний Птаху. Приїдьте сюди ще навесні. Я вас познайомлю.
Я всміхнувся. На мені було не дуже тепле байкове пальто, шия обмотана по саме підборіддя шарфом, руки в кишенях. У лісі холод проймав до кісток. Земля вкрилася панциром примерзлого снігу, і кросівки забавно ковзали по ньому. Треба було купити спеціальне взуття на жорсткій підошві.
— Так ти ще тут побудеш? — спитав я.
— Та, мабуть. Пройде час, і мене, можливо, знову потягне до школи. А може, ні. Або ж раптом вийду за когось заміж… Та навряд. — Мей розсміялася, з її рота вирвалася хмарка білої пари. — В усякому разі, поживу тут ще трохи. Мені потрібен час, щоб подумати. Про те, що хочу робити, куди хочу їхати. Про таке хочеться думати неквапливо.
Я кивнув:
— Можливо, це й правильно.
— А ви, Заводний Птаху, в мої роки думали про такі речі?
— Та хто його знає… Якщо казати чесно, то не дуже багато про це думав. Звісно, трошечки думав, але, здається, глибоко не копирсався… Узагалі-то я вважав, що все складеться нормально, якщо житимеш, як усі, звичайно.