– Добра мені емансипація! Ви хотіли б мати чоловічі й жіночі привілеї і ніяких обов'язків… Відчиняй їм двері, поступайся місцем, за яке заплатив, закохуйся в них, а вони…
– Бо ми – ваше щастя, – насмішкувато відповіла пані Вонсовська.
– Яке там щастя!.. На сто мужчин припадає сто п'ять жінок, то чого тут дорожитись?
– Мабуть же, ваші поклонниці, покоївки, не дорожаться?
– Звичайно, ні! Але найнестерпніші – великосвітські дами і ресторанні служниці. Стільки домагань, примх!..
– Ви нахабнієте, пане Охоцький, – гордо промовила пані Вонсовська.
– Ну, то дозвольте поцілувати ручку, – відказав він і зараз же виконав свій намір.
– Прошу не цілувати в цю руку…
– Тоді в другу…
– А що, хіба я не казала, що ви ще до вечора поцілуєте мене в обидві руки?
– Ага, їй-богу, так!.. Не хочу я у вас обідати… Я тут вийду.
– Спинити екіпаж?
– Навіщо?
– Ну, ви ж хочете вийти…
– А от тут і не вийду… Нещасний я чоловік з такою дурною вдачею!
Вокульський приходив до Ленцьких що кілька днів і найчастіше заставав лише пана Томаша, який вітав його з батьківською ніжністю, а потім годин зо дві розказував про свої хвороби або про свої справи, делікатно даючи зрозуміти, що вже вважає його за члена своєї родини.
Панни Ізабелли, як звичайно, не бувало вдома: вона була у тітки-графині, у знайомих або в магазинах. Коли ж Вокульському щастило і він заставав її вдома, вони також говорили мало, та й то про незначні речі, бо вона завжди або збиралась куди-небудь з візитом, або приймала у себе.
Днів через два після відвідин Вонсовської Вокульський застав панну Ізабеллу вдома. Подаючи йому руку, яку він завжди, з побожністю поцілував, вона сказала:
– Ви чули, що Заславська дуже хвора?..
Вокульський занепокоївся.
– Бідна, славна бабуся… Якби я знав, що мій приїзд ие налякає її, поїхав би… Чи там за нею хто-небудь доглядає?
– Аякже, – відповіла панна Ізабелла. – Там коло неї барон і баронеса Дальські, – сказала вона з усміхом, – бо Евеліна вже вийшла за барона. Ну, там же Феля Яноцька і… Старський.
Вона трохи зашарілась і замовкла. "От наслідок моєї нетактовності, – подумав Вокульський. – Помітила, що той Старський мені не дуже подобається, і тепер бентежиться, як тільки про нього згадаєш. Як це підло з мого боку".
Він хотів сказати про Старського що-небудь хороше, але слова застрягли йому в горлі. Аби порушити ніякову мовчанку, спитав:
– Куди ви збираєтесь цього літа виїжджати?
– Не знаю. Тітка Гортензія трохи нездужає, то, може, поїдемо до неї в Краків. Але мушу признатись, що я з більшою охотою поїхала б у Швейцарію, якби це від мене залежало.
– А від кого ж?
– Від батька… А втім, я не знаю, що ще може статися, – відповіла вона, червоніючи і поглядаючи на Вокульського особливим, тільки їй властивим поглядом.
– Припустімо, все станеться так, як ви захочете, – сказав він, – то прийняли б ви мене в супутники?
– Якщо ви заслужите…
Вона сказала це таким тоном, що Вокульський втратив самовладання, хтозна вже котрий раз цього року.
– Чим я можу заслужити вашої ласки? – спитав він, беручи її за руку. – Хіба з жалю… Ні, тільки не жаль…
Це почуття однаково прикре і для того, хто дарує, і для того, хто приймає. Жалю я не хочу. Але подумайте, що я робитиму, коли так довго не бачитиму вас? Правда, ми й тепер бачимося рідко. Ви навіть уявити не можете, як повільно тягнеться час для того, хто жде. А поки ви в Варшаві, я кажу собі: "Побачу її завтра… післязавтра…" Нарешті, я можу в будь-яку хвилину побачити якщо не вас, то принаймні вашого батька, Миколая або хоч цей будинок… Ах, ви могли б зробити милосердний вчинок і одним словом розвіяти… не знаю, мої страждання чи марні мрії…
Ви, мабуть, знаєте приказку: найгірша правда краща за непевність.
– А якщо правда не найгірша?.. – спитала панна Ізабелла, не дивлячись йому в вічі.
В передпокої залунав дзвінок, і за хвилину Миколай подав візитні картки панів Ридзевського і Печарковського.
– Проси, – сказала панна Ізабелла.
До вітальні увійшли два елегантні молодики, з яких один відзначався дуже тонкою, шиєю і досить помітною лисиною, а другий – ласкаво-ніжним поглядом і делікатним голоском. Увійшли вони разом і стали поруч, тримаючи капелюші на одному рівні. Однаково уклонились, однаково сіли, однаково заклали ногу на ногу, після чого пан Ридзевський зосередився на тому, щоб утримати свою шию в вертикальному стані, а пан Печарковський став безупинно говорити.
Говорив про те, що зараз весь християнський світ з нагоди великого посту влаштовує раути, а перед великим постом була масниця, яка минула дуже весело, і що після великого посту настане найгірший час, коли невідомо, що робити. Потім він повідомив панну Ізабеллу, що протягом великого посту, крім раутів, відбуваються лекції, на яких можна дуже приємно провести час, якщо поруч сидять знайомі дами, і що найпишніші прийоми цього посту відбуваються у Жежуховських.
– Щось надзвичайне, щось оригінальне, скажу вам, пані! – розповідав він. – Вечеря, звісно, як звичайно: устриці, омари, риба, дичина… Але на десерт, для аматорів, знаєте що? Каша!.. Справжня каша!.. Як вона?..
– Грецька, – перший і останній раз озвався пан Ридзевський.
– Не грецька, а гречана. Це щось чудове, казкове!.. Кожне зерно виглядає так, ніби його готували окремо. Ми просто об'їдаємося нею – я, князь Келбик, граф Следзінський… Це щось незбагненне… Подається вона, звичайно, на срібних тарілках…
Панна Ізабелла з таким захватом дивилась на оповідача, так живо відповідала на кожну його фразу рухом, усмішкою або поглядом, що у Вокульського потемніло в очах.
Він устав і, попрощавшись з товариством, вийшов на вулицю. "Не розумію я цієї жінки! – думав він. – Коли вона є сама собою і з ким вона є сама собою?"
Але, пройшовши якусь сотню кроків по морозу, він охолов. "Кінець кінцем, – думав він, – що ж тут особливого? Вона змушена жити з людьми свого кола; а якщо з ними живе, то й мусить слухати їхні дурні балачки. І чим вона винна, що прекрасна, як богиня, і що всі її божествлять? Але все-таки… як вона може терпіти таке товариство?.. І який же я підлий чоловік – завжди мене посідають отакі думки…"
Щоразу після відвідин панни Ізабелли, коли його, як ті набридливі мухи, посідали сумніви, він рятувався роботою. Перевіряв рахунки, заучував англійські слова, читав книжки. А коли й це не допомагало, йшов до пані Ставської, просиджував у неї вечір, і дивна річ – в її товаристві він знаходив якщо не цілковитий спокій, то принаймні заспокоєння.
Розмовляли вони про звичайні речі. Найчастіше вона розказувала про магазин Мілерової, про те, що справи там ідуть краще, бо публіка довідалась, що підприємство належить головним чином Вокульському. Потім повідомляла, що Гелюня стає слухнянішою, а якщо інколи й почне пустувати, то бабуся лякає її, що розкаже панові Вокульському, і дитина одразу вгамовується. Потім нагадувала про пана Жецького, який буває у них часом, і казала, що й вона, й мати дуже люблять його, бо він розповідає їм багато подробиць з життя Вокульського. І що бабуся також любить пана Вірського, який просто захоплений паном Вокульським.
Вокульський дивився на неї здивовано. Спочатку йому здавалося, що це лестощі, і йому було неприємно. Але пані Ставська оповідала все з такою простотою, що поступово він почав вбачати в ній найпершого друга, який хоч і переоцінює його, але робить це з великою щирістю.
Він також помітив, що пані Ставська ніколи не приділяла собі багато уваги. Після роботи бавилася з Гелюнею, допомагала матері, трохи служниці й багатьом чужим людям, переважно бідакам, які нічим не могли їй віддячити.
Якщо ж не було й цих турбот, вона відчиняла клітку канарки, щоб підлити їй води або підсипати зерна. "Ангельське серце", – думав Вокульський. А одного разу ввечері сказав їй:
– Знаєте, про що я думаю, коли дивлюсь на вас?
Вона злякано глянула на нього.
– Мені здається, що якби ви доторкнулись до тяжко пораненої людини, то вона не тільки перестала б відчувати біль, а й рани її загоїлися б.
– Ви, думаєте, що я чарівниця? – спитала вона, дуже збентежена.
– Ні, мені здається, що ви схожі на святу.
– Пан Вокульський правду каже, – підтвердила пані Місевичова.
Пані Ставська стала сміятись.
– О, я – і свята!.. – відказала вона. – Якби хто-небудь міг заглянути в моє серце, то побачив би, якого я варта осуду… Але тепер мені однаково!.. – закінчила вона з розпачем у голосі.
Пані Місевичова непомітно перехрестилась. Вокульський не звернув на це уваги.
Він думав про іншу.
Ставська не могла визначити своїх почуттів до Вокульського. Вона вже кілька років знала його в обличчя, навіть уважала досить гарним, але ставилась до нього цілком байдуже. Потім Вокульський зник з Варшави, розійшлась чутка, що він поїхав у Болгарію, а пізніше – що нажив велике багатство. Про нього багато говорили, і Ставська почала цікавитись ним як предметом загальної уваги. Коли ж один із знайомих сказав про Вокульського, що він – "людина диявольської енергії", їй сподобався цей вираз, і вона вирішила ближче придивитись до Вокульського.
З цією метою вона не раз заходила в його магазин. Кілька разів вона взагалі не заставала його, раз побачила здалека, а раз перемовилася з ним кількома словами, і тоді він справив на неї сильне враження. Її вразив контраст між словами "людина диявольської енергії" і тим, як він тримався; в ньому не було нічого "диявольского", навпаки – він був спокійний і смутний. І ще вона помітила одну річ: очі в нього були великі і мрійні, таки мрійні… "Прекрасна людина!" – подумала вона.
Одного разу влітку вона зустрілася з ним у воротях того дому, де тоді жила. Вокульський подивився на неї з цікавістю, а вона почервоніла, як півонія. Вона сердилась на себе за той сором і рум'янець і довгий час в душі докоряла Вокульському за те, що він з такою цікавістю подивився на неї.
З того часу вона не могла погамувати збентеження, коли при ній згадували ім'я Вокульського; вона відчувала якесь невдоволення, тільки не могла збагнути – ним чи собою.
Швидше собою, бо пані Ставська ніколи нікого не винуватила. До того ж, чим він винен, що вона така смішна й ні з того, ні з сього соромиться?
Коли Вокульський купив будинок, в якому вона жила, і Жецький з його відома зменшив їм плату за квартиру (хоч їй усі говорили, що багатий домовласник не тільки може, а й повинен зменшувати плату), вона відчула до Вокульского вдячність.