Опалення не працювало, але холоду я не відчувала, У місячному світлі, що лилося з вікна, було щось особливе. Здавалось, воно обтягувало мене тонкою захисною плівкою. Якийсь час я просто стояла, а потім почала підставляти себе почергово з різних боків місячному світлу. Це, так би мовити, відбувалося надзвичайно природно. Світло було таким неймовірно прекрасним, що я не могла втриматися. Повертала до світла шию, плечі, руки, груди, живіт, ноги, сідниці і таке інше… Ніби під душем купалася.
Якби хтось мене побачив, то подумав би: "Зовсім ненормальна!" Вважав би, що від місячного світла я з глузду з'їхала. Та, звичайно, ніхто мене не бачив. Хіба що той хлопець-мотоцикліст поглядав на мене. Та не будемо про це. Помер він, але якби захотів подивитися, я йому дозволила б. З радістю.
Ні, ніхто мене тоді не бачив. Я сама була в місячному світлі. Заплющила очі й думала про качок, які спали, напевне, десь біля ставка. Як мені було приємно й радісно з ними вдень! Словом, качки для мене тепер — як амулет.
Я ще досить довго стояла на колінах. Зовсім гола, сама в місячних променях. Вони забарвили все моє тіло дивовижною фарбою і кидали на підлогу довгу, до самої чорної стіни, тінь. Однак тінь не здавалася моєю, а якоїсь іншої жінки. Незнайомої, зрілої, а не такого незграбного дівчиська, як я. З круглішими формами, з набагато більшими грудьми і сосками. Та все-таки тінь належала мені — вона тільки витяглась і змінила форму. Як тільки я ворушилася — тінь повторювала мої рухи. Я крутилася в різні боки — хотіла дізнатися, який зв'язок між мною і тінню. Звідки взялася така разюча відмінність? Але я так нічого й не зрозуміла. Що довше дивилася, то дивнішим усе здавалося.
А от зараз, Заводний Птаху, я підійшла до місця, яке важко пояснити. Не впевнена, удасться мені це зробити чи ні.
Коротко кажучи, я зненацька розплакалася. Вийшло так, як у кіносценарії: "Мей Касахара: Несподівано затулює обличчя руками й, голосно ридаючи, падає в сльозах на землю". Не дивуйтеся, але я справді страшна плакса, хоча від вас це довго приховувала. Через будь-яку дрібницю відразу плачу. Це моя потаємна слабкість. Тож нема нічого дивного, якщо без жодної причини я раптом заплачу. Правда, трохи поплачу, але негайно кажу собі: "Ну, досить рюмсати!" Можу легко розплакатись, але так само швидко перестати. Ворона плаксива! Однак цієї ночі я ніяк не могла зупинитися. Так, наче з мене корок вийняли. Чого розревілася — не розумію, а тому не знала, як угамуватися. Сльози лилися, немов кров з великої рани. Навіть не віриться, скільки з мене їх витекло. Я вже всерйоз захвилювалася, щоб не перетворитися в мумію через обезводнення організму.
Сльози — кап! кап! кап! — падали прямо в сріблясту калюжу місячного світла і розчинялися в ній. Мені здавалося, ніби сльозинки виблискували в промінні, як кристалики. І раптом я помітила, що тінь моя також плаче і кожна сльозинка кидає на землю свою тінь. Ви коли-небудь бачили тіні від сліз, Заводний Птаху? Вони не такі, як звичайні. Зовсім ні. Вони приходять з якогось іншого, далекого світу в наші серця. Або ні. Мені спало на думку, що, може, сльози, які проливає моя тінь, справжні, а ті, що ллються з моїх очей, — просто тіні. Гадаю, ви нічого не зрозуміли. Бо може статися будь-що, коли серед ночі гола сімнадцятирічна дівчина плаче під місяцем. Це правда.
От що сталося годину тому в цій кімнаті. А зараз я сиджу за столом і пишу олівцем цей лист (звісно, одягнена).
Ну, бувайте, Заводний Птаху! Як би це краще сказати… Разом з лісовим качиним племенем бажаю вам тепла й щастя. Якщо з вами щось станеться, кличте мене голосніше, не соромтесь.
На добраніч!"
39
Два різновиди новин
Що пропало безслідно
— Цинамон притягнув вас сюди, — сказала Мускат.
Отямившись, я передусім відчув біль у неймовірно різноманітних видах. Боліли ножові рани, кожна кісточка, кожний м'яз. Видно, тікаючи від переслідувачів, у пітьмі я кілька разів на щось сильно натикався. Та це був неправильний біль — щось близьке до звичайного болю, але точно назвати так його не можна було.
Потім я збагнув, що перебуваю в "садибі", лежу на дивані в "примірювальній", одягнений в незнайому нову темно-синю піжаму й накритий ковдрою. Крізь розсунуті штори через вікно в кімнату лилося яскраве проміння ранкового сонця. Я здогадався, що була година десята. Свіже повітря, час і далі плив… Тільки от усе це в голові не вкладалося.
— Цинамон притягнув вас сюди, — повторила Мускат. — Рани не дуже серйозні. На плечі одна досить глибока, але, на щастя, судин не зачепила. А на обличчі — взагалі дрібниця, подряпина. Щоб не лишилося шраму, Цинамон їх зашив голкою і ниткою, що була напохваті. Це йому вдається. Нитку можете самі витягти через кілька днів або навідатися до лікарні.
Я розтулив рот — хотів щось сказати, але язик заплітався. Я зумів тільки вдихнути повітря і видихнути, видавши різкий, неприємний звук.
— Вам краще поки що не ворушитись і не говорити, — вела далі Мускат, сидячи поряд на стільці й закинувши ногу на ногу. — Цинамон сказав, що ви надто довго просиділи в колодязі й були під великою загрозою. Мене ні про що не розпитуйте. Я докладно нічого не знаю. Посеред ночі пролунав дзвінок, я викликала таксі й негайно прибула сюди. А що відбувалося до цього, не знаю. Одяг на вас був увесь мокрий і в крові. Ми його викинули.
Видно, Мускат справді спішила, бо одяглася по-простому — не так, як завжди. Кремовий кашеміровий светр, під ним — смугаста чоловіча сорочка, вовняна спідничка оливково-зеленого кольору. Жодних прикрас, волосся квапливо зібране ззаду в жмутик. Трохи заспане обличчя. Та все одно вона мала вигляд, як на фотографії в каталогу. Мускат узяла в рот сигарету, прикурила, як звичайно, різко клацнувши золотою запальничкою, і, примруживши очі, затяглася. Почувши клацання запальнички, я пересвідчився, що справді не вмер. Мабуть, в останню мить Цинамон урятував мене з колодязя.
— Цинамон усе розуміє і відчуває, — сказала вона. — І, на відміну від нас з вами, завжди уважно обдумує всі можливості розвитку подій. Але навіть він не сподівався, що вода так несподівано затопить колодязь. Такої можливості він не врахував. А тому ще мить — і ви загинули б. Син страшно запанікував. Я його ніколи таким не бачила.
Мускат злегка усміхнулася.
— Я впевнена — він вас любить.
Вона ще щось сказала, але я вже не чув. Закололо в очах, обважнівши, заплющились повіки, і я, немов на ліфті, почав занурюватися в темряву.
Одужання тривало цілих два дні. Увесь цей час Мускат доглядала мене. Я не мав сили підвестися, говорити і їсти. Лише випив трошки помаранчевого соку і з'їв кілька шматочків персика з банки. Увечері вона від'їжджала додому, а вранці поверталася. Бо вночі я спав як убитий. І не тільки вночі — також більшу частину дня. Напевне, для одужання сон мені був потрібен понад усе.
За цей час Цинамона я так і не побачив. Мені чомусь здавалося, що він навмисне уникає зустрічі зі мною. Я чув, як у ворота в'їжджав його автомобіль — крізь вікно долітало особливе басовите гурчання мотора, характерне для "порше". На "мерседесі" він більше не їздив, а привозив і відвозив матір, доставляв одяг і продукти на власній автомашині. Але в дім не заходив, передавав привезене Мускат у передній і від'їжджав.
— "Садиби" ми незабаром позбудемося, — заявила вона. — А моїми жінками знову доведеться турбуватись мені. Що ж, нехай так і буде. Нічого іншого не залишається. Поки матиму сили, буду продовжувати цю роботу. Видно, така моя доля. Гадаю, надалі вам нема чого з нами мати справу. Як поправитеся, то якнайшвидше постарайтеся про нас забути. Бо… Одне забула вам сказати. Про вашого брата — точніше, про брата вашої дружини. Про Нобору Ватая.
Мускат принесла з іншої кімнати газету й поклала на стіл.
— Недавно Цинамон привіз. Учора ввечері в Нагасакі ваш шуряк звалився на землю. Його відвезли до лікарні, але він і досі непритомний. Газети пишуть, що невідомо, одужає він чи ні.
Нагасакі? Я майже не розумів, що вона сказала. Хотів щось спитати, але не знаходив слів. Нобору Ватая мав би впасти на Акасака. До чого тут Нагасакі?
— Ватая-сан виступав у Нагасакі з лекцією перед численною аудиторією, але після неї на обіді з організаторами несподівано звалився на підлогу як підкошений і був відвезений до найближчої лікарні. Начебто стався крововилив у мозок. Кажуть, начебто від народження в нього проблеми із судинами головного мозку. Газети пишуть, що, напевне, якийсь час буде прикутий до ліжка. Навіть якщо прийде до тями, мова навряд чи відновиться. Якщо так станеться, то його політичній кар'єрі кінець. Шкода, ще такий молодий. Я вам газети залишу, поправитесь — самі почитаєте.
Я не відразу сприйняв цей факт. Бо в моїй свідомості надто яскраво закарбувалися кадри телевізійних новин, побачених у фойє готелю. Офіс Нобору Ватая на Акасака, юрба поліцаїв, центральний вхід у лікарню, напружений голос репортера… Та поступово я пояснив, переконав себе: "То були новини того світу". А в цьому, реальному світі я не бив його битою. Отже, у реальності поліційного розслідування не буде й мене не арештують. У нього стався крововилив у мозок на очах багатьох людей. І про злочин зовсім не йдеться. Усвідомивши це, я полегшено зітхнув. Бо чоловік, який, за словами телевізійного диктора, накинувся на Нобору Ватая, — викапаний я, а алібі я не мав.
А все-таки між тим, що я забив когось у тому світі до смерті, й непритомністю Нобору Ватая, напевне, був якийсь зв'язок. Мабуть, я вбив щось у ньому або щось з ним міцно пов'язане. І видно, він передчував це — його постійно мучили кошмарні сни. Але я своїм вчинком не позбавив його життя. Він якось вижив, утримався на крок від прірви. А треба було його доконати. Що ж тепер буде з Куміко? Невже, поки він живий, вона не зможе звідти вирватися? Звільнитися від закляття, що тягнеться з його несвідомої темряви?
Після того я перестав думати. Свідомість поволі тьмяніла, і я, заплющивши очі, поринув у тривожний, уривчастий сон. Приснилася Крита Кано — вона притискала до грудей немовля, обличчя якого не було видно. З короткою зачіскою, без жодної косметики. Крита сказала, що немовля звати Корсикою, а його батько складається із двох половин: одна — це я, інша — лейтенант Мамія.