Всі розуми світу не могли б урятувати сокола, що попав у зграю вороння, а ти, мов якийсь божок, прагнеш змінити долю людини...
— Невже ж Рамзес справді був приречений на загибель?..
— Без сумніву. Насамперед тому, що він був фараоном воїном, а в нинішньому Єгипті немає пошани до воїнів. Єгиптянин ставить вище золоте зап'ястя, аніж меч, хоч би й сталевий; доброго співака або танцюриста — вище за найхоробрішого воїна; багатство й розважливість — вище за переможну війну. Якби оливка раптом достигла в місяці мехір чи фіалка розпустилася б у місяці тот — вони загинули б, як гине все запізніле або передчасне. А ти хочеш, щоб у добу Аменготепів і Гергорів утримався на троні фараон, народжений для доби гіксосів. Все живе має свій час — коли дозріти і коли гинути. Рамзес Тринадцятий з'явився в не властиву йому добу й мусив поступитися.
— Ти гадаєш, ніщо не могло б його врятувати? — спитав Пентуер.
— Не бачу такої сили. Мало того, що він не відповідав вимогам своєї доби й свого становища, йому ще й судилося владарювати в епоху занепаду єгипетської держави... І тому Рамзес був наче молодий пагін на спорохнявілому дереві.
— І ти з таким спокоєм говориш про занепад нашої держави? — вражено вигукнув Пентуер.
— Я спостерігаю його вже кілька десятків років, а ще раніше його бачили мої попередники в цьому ж храмі... Був час і призвичаїтися!..
— Ви що — ясновидці?
— Зовсім ні! — заперечив Менес. — Але у нас є своя міра. З рухів прапорця можна вгадати, звідки дме вітер; криниця з нільською водою несхибно показує, прибуває Ніл чи мілішає... А нам про занепад нашої держави одвіку сповіщає он той сфінкс.
Він простяг руку, показуючи на піраміди.
— А я нічого не знаю про це... — шепнув Пентуер.
— Перечитай старі хроніки нашого храму, й ти побачиш, що кожного разу, коли Єгипет досягав свого розквіту, його сфінкс був цілий і непорушно височів над пустелею. Та коли держава починала хилитися до занепаду, сфінкс тріскався, кришився й піски сягали до його підніжжя. І от протягом останніх сторіч сфінкс помітно руйнується. Чим вище підносяться довколишні піски, чим глибші борозни крають його тіло, тим швидше хилиться до занепаду наша держава.
— Невже ж вона загине?..
— Ні в якому разі, — похитав головою Менес. — Так само як після ночі настає день, а води Нілу, обмілівши, починають прибувати знов, так після занепаду держави неминуче настають часи її розквіту. Споконвічна історія!.. З деяких дерев листя опадає в місяці мехір лише на те, щоб знову зазеленіти в місяці пахон. І справді, наш Єгипет — тисячолітнє дерево, а династії фараонів — його гілки. На наших очах зростає зараз двадцять перша гілка, чого ж нам журитися?.. Невже тільки того, що гілки сохнуть, а дерево живе далі?..
Пентуер замислився, але очі його проясніли. Ще через кілька днів Менес сказав Пентуерові:
— У нас уже обмаль харчів. Мусимо піти в села понад Нілом і запастися хоч на деякий час.
Наступного дня жерці взяли на спину великі кошики і рушили по набережних селах.
Тут вони зупинялися під селянськими мазанками й співали божественні пісні. Потім Менес стукав у двері й проказував:
— Милостиві душі, правовірні єгиптяни, подайте милостиню слугам богині мудрості!..
Їм давали (найчастіш жінки) хто пригорщу пшениці або ячменю, хто коржа або сушену рибку. А іноді нападали на них люті пси, а діти іновірців жбурляли в них камінням чи болотом.
Дивний вигляд був у цих смиренних жебраків, один з яких протягом кількох років впливав на долю держави, а другий, осягнувши найглибші таємниці природи, міг змінити перебіг історії.
В багатших селах жерців приймали краще, а в одному домі, де справляли весілля, їх нагодували, напоїли пивом і дозволили заночувати в повітці.
Треба сказати, що їхні голені обличчя й голови та облізла шкура пантери не викликали особливої поваги в селян.
Мешканці Нижнього Єгипту, що жили серед іновірців, взагалі не відзначалися особливою побожністю, а до жерців богині мудрості, яких не підтримувала держава, й поготів ставилися зневажливо.
Лежачи в повітці на в'язках свіжого очерету, Менес і Пентуер прислухалися до весільної музики, п'яних вигуків, а іноді й до сварки весільних гостей.
— Як це жахливо, — раптом озвався Пентуер. — Ледве кілька місяців минуло після смерті володаря, який стільки добра зробив селянам, а вони вже забули про нього... Воістину, короткочасна людська вдячність...
— А ти хотів би, щоб вони до кінця днів своїх посипали голови попелом? — спитав Менес — Якщо крокодил схопить жінку або дитину, невже хвилі Нілу зупиняться, перестануть текти в море?.. Ні, вони тектимуть, незважаючи навіть на повінь чи спад води. Те ж саме із життям народу. Байдуже, чи закінчується одна династія й починається друга, чи потрясають державою заколоти й війни, чи розквітають у ній мир і добробут, народні маси однаково мусять їсти, пити, спати, одружуватись і працювати — так само як дерево росте, незважаючи на дощ і посуху. Отож дозволь їм скакати, якщо в них є здоров'я в ногах, чи плакати й співати, якщо їхні груди переповнені почуттями!..
— Але визнай, що їхня радість дивно виглядає на тлі того, що ти сам казав про занепад держави, — перебив Пентуер.
— Зовсім не дивно, бо ці люди і є держава, а їхнє життя — життя держави. Люди завжди сумують чи радіють, і нема такої години, коли б хтось не сміявся чи не зітхав. Та весь перебіг історії полягає в тому, що, коли більше радості між людьми, ми кажемо: держава розквітає, а коли частіш ллються сльози, — називаємо це занепадом.
Не треба чіплятися до слів, а лишень приглядатися до людей. У цій хаті радість: тут держава розквітає, і ти не маєш права зітхати, що вона занепадає. Твій обов'язок робити так, щоб таких щасливих хат було більше й більше.
Коли мудреці, зібравши милостиню, повернулися до храму, Менес повів Пентуера на вершину пілонів. Тут він показав йому велику мармурову кулю, на якій позначив золотими цятками розташування кількох сотень зірок, і наказав Пентуерові до півночі стежити за рухом місяця на небі.
Пентуер охоче віддався праці і тут уперше в житті побачив на власні очі, що небесне склепіння протягом кількох годин начебто пересунулося на захід, а місяць просунувся між зорями до сходу.
Досі про ці прості явища Пентуер тільки чув, і зараз, коли він уперше побачив на власні очі рух неба й тиху мандрівку місяця, його охопило таке хвилювання, що він упав ниць і заридав.
Перед його душею розкрився новий світ, красу якого він тим більше оцінив, бо вже осягнув глибини мудрості.
Через кілька днів прийшов до жерців багатий орендар і запропонував, щоб вони, керуючись своїми знаннями, розміряли й вирили на його полі канал. За це він зобов'язувався годувати їх під час роботи, а також, замість платні, дати козу з козеням.
Молока в храмі ніде було взяти, тож Менес згодився. І взялися вони вдвох з Пентуером до роботи. Вирівняли грунт, накреслили напрям і почали копати.
Тяжка праця підбадьорила Пентуера, він навіть почав розмовляти з Менесом, коли вони були вдвох. Тільки зустрічаючись з людьми, він хмурнів; їхній сміх і співи наче збільшували його муку.
Менес не ходив ночувати в село, і вони разом з Пентуером спали в полі, де могли милуватись квітучими ланами й прислухатись до відгомонів людських радощів, самі не беручи в них участі.
Того вечора роботу в полі покинули раніше, бо в село прийшов запорошений убогий жрець з малим хлопчиком. Вони ходили від хати до хати, просячи милостиню. Хлопчик награвав на флейті сумну мелодію, а в перервах жрець дужим голосом співав напівсвітську, напіврелігійну пісню.
Менес і Пентуер, лежачи на пагорку, вдивлялися в пломеніюче небо, на золотому тлі якого чітко вирізнялися чорні трикутники пірамід, коричневі стовбури й темно-зелені крони пальм. Тим часом жрець ішов від хати до хати, співав свою пісню, довго відпочиваючи після кожної строфи:
"Який спокійний він, цей справедливий володар! Нарешті здійснилося чудове пророцтво. З часів Ра все старе зникає, а на зміну йому приходить молоде. Кожного ранку сходить сонце і кожного вечора ховається на заході. Чоловіки запліднюють, жінки зачинають, кожні груди вдихають свіже повітря. Але всі, хто народився, всі без винятку, ідуть на місце, яке вготоване людині".
— І навіщо все це?.. — несподівано озвався Пентуер.— Якби ж хоч було правдою те, що життя для того створене, щоб вічно зростали пошана до богів і чеснота! Але цього немає. Підступний катюга, мати, яка бере шлюб з убивцею свого сина, коханка, що в хвилини любощів думає про зраду, — от хто досягає успіху й влади. А мудреці скніють у бездіяльності, а мужні й чесні гинуть самі, гине й пам'ять про
них.
"Заповнюй веселощами день свій, о володарю, — співав далі жрець, — бо ж небагато їх тобі вдаровано! Вмастися й обкури себе пахощами, а вінками лотоса оповий стан і тіло сестри, що живе в серці твоєму й сидить поруч тебе. Нехай співають і грають вам. Відкиньте турботи і віддайтесь веселощам, бо несподівано зблисне той день, коли ви підете в країну, де панує мовчання".
— Пахощі для благоденства, вінки з лотоса для тіла, а потім... мовчання!.. — знову озвався Пентуер. — Воістину, блазень, що вдає з себе лицаря, має більше сенсу, аніж цей світ, в якому всі когось вдають без найменшої користі для себе. І щоб оцей земний сон був суцільною низкою веселощів?.. Де там!.. Кому голод не скручує кишок, тому серце отруюють невситима жадоба чи тривога. А якщо коли й випаде хвилина спокою, тоді з його глибин виринає думка про країну вічного мовчання й роздирає людську душу.
"Тож святкуй веселий день, о Неферготепе, муже з чистими руками! Мені відомо все, що сталося з предками твоїми: мури їхніх фортець розпалися, міст уже нема, а їх самих наче й не було ніколи. Ніхто не приходить звідти, хто сказав би нам, як їм живеться, і втішив би наше серце. І так буде, поки ви самі не наблизитесь до місця, куди пішли вони",
— Чи ти бачив коли спокійне море? — тепер озвався Менес до Пентуера. — Правда ж, яке воно нудне, наче той сон, в якому нічого не сниться? Лише коли вітер почне орати гладеньку поверхню, коли одна хвиля летить у безвість, а друга здіймається вгору, коли на поверхні заграє світло, а з глибин озвуться грізні чи стогнучі голоси, тоді море сповнюється красою.