Бо людина, крім кишені, має ще й серце…
– Та я ж чула, що він одружується з красунею, з панною Ленцькою?
– Оце ж бо й є нещастя! Вокульський не може, не повинен одружуватися з нею…
– А що, у нього є якась вада?.. Такий здоровий мужчина…
– Не повинен одружуватися з панною Ленцькою, вона йому не пара. Йому б треба такої жінки…
– Такої, як моя Геленка… – швиденько доказала пані Місевичова.
– Правильно! – вигукнув я. – Гне тільки такої, а саме її… Гелена Ставська повинна стати його дружиною.
Стара розплакалась.
– Дорогий пане Жецький, – говорила вона далі крізь плач, – скажу вам, що це найзаповітніша моя мрія… А що наш шановний Людвічок уже помер, то я голову до пня можу дати… Скільки разів він мені снився, і завжди або голий, або зовсім на себе не схожий…
– Зрештою, – кажу я, – хоч би він і не вмер, то ми доб'ємося розводу.
– Звичайно. За гроші всього можна добитись.
– Ну от! Тепер вся річ у тому, аби пані Ставська не опиралася.
– Дорогий пане Жецький! – вигукнула стара. – Можу присягтися, що вона, бідолаха, вже закохана в Вокульського. Нудьгує, не спить ночами та зітхає, на очах марніє. А вчора, коли ви були тут, що з нею діялось? Я, мати, впізнати її не могла…
– Ну, значить, все!.. – перебив я її. – Я вже влаштую так, щоб Вокульський якнайчастіше бував тут, а ви, пані… відповідно впливайте на пані Гелену. Вирвемо Стаха з рук тієї панни Ленцької і, дасть бог, перед святим Яном згуляємо весілля…
– Бійтесь бога, а Людвічок?..
– Помер, помер… – кажу їй. – Голову даю до пня, що його вже нема живого…
– Ну, в такому разі божа воля…
– Тільки… прошу пані, нехай це буде таємниця. Справа ж неабиякої ваги!
– За кого ж ви мене маєте, пане Жецький? – образилась стара. – Тут, тут… – додала вона, стукаючи себе кулаком у груди. – Тут кожна таємниця лежить, як у могилі. А тим більше таємниця моєї дитини і того благородного чоловіка.
Обоє ми були глибоко зворушені.
– Але, – сказав я, збираючись виходити, – хто б міг подумати, що така дрібниця, як лялька, вщасливить двох людей?
– Яка лялька?
– Ну, аякже! Якби пані Ставська не купила у нас ляльки, то не було б суду, Стах не зацікавився б так долею пані Гелени, пані Гелена не покохала б його, значить, вони й не побралися б… Бо, власне кажучи, якщо у Стаха прокинулось якесь палкіше почуття до пані Ставської, то саме від того суду.
– Прокинулось, кажете, пане Жецький?
– Ще б пак! Хіба ви не бачили, як вони шепотілись учора на оцій канапі?.. Вокульський давно вже не був такий говіркий і навіть зворушений, як учора…
– Сам бог вас послав, дорогий пане Жецький! – вигукнула бабуся і на прощання поцілувала мене в голову.
Тепер я задоволений собою і хоч-не-хоч мушу признатись, що у мене меттерніхівська голова. Це ж не просто було закохати Стаха в пані Гелену і влаштувати все так, щоб їх звести!..
Бо тепер я вже не маю найменшого сумніву, що й пані Ставська, і Вокульський потрапили в наставлену на них пастку. Вона за кілька тижнів змарніла (але ще краща стала, шельма!), а він просто не знає, де дітись. Як тільки не йде ввечері до Ленцьких (а це трапляється не часто, бо панна Ленцька весь час їздить по балах), то вирушає до пані Ставської і сидить там майже до півночі. А як він оживає, коли розповідає їй історії про Сибір, про Москву, про Париж!.. Я все знаю, хоч сам туди й не ходжу вечорами, щоб не заважати, але другого дня мені все чисто розказує пані Місевичова – звичайно, під великим секретом.
Одне тільки мені не сподобалось.
Дізнавшись, що Вірський заходить часом до наших дам і звичайно полохає воркуючу пару, я зібрався остерегти його.
Одягнувшись і виходячи з дому, я в сінях зустрів самого Вірського. Звичайно, повертаюсь, засвічую світло… Поговорили з ним трохи про політику… Потім я змінюю тему розмови і починаю без церемоній:
– Я хотів вам по секрету сказати…
– Знаю вже, знаю!.. – каже він і сміється.
– Що ви знаєте?
– А що Вокульський закоханий у пані Ставську.
– Господи милостивий! – кричу я. – Хто ж вам сказав?
– Ну насамперед не бійтесь, що я комусь скажу, – говорить він серйозно. – В нашій сім'ї секрет однаково, що в колодязі…
– Але. хто вам сказав?
– Мені, бачите, сказала жінка, а вона довідалась про це від пані Колерової.
– А та відкіля?
– Пані Колеровій сказала пані Радзінська, а пані Радзінській, що заприсягалася мовчати, довірила цю таємницю пані Денова, приятелька пані Місевичової.
– Яка ж пані Місевичова необережна!
– Нічого не вдієш! – каже Вірський. – А що ж їй, бідолашній, залишалось робити, коли Денова напалася на неї, що Вокульський, мовляв, просиджує у них до ранку і що тут щось не гаразд… Звісно, стара злякалася і розказала, що йдеться не про фіглі-міглі, а про шлюб і що до дня святого Яна вони, може, й повінчаються.
Мене аж голова заболіла, але що ж робити? Ой жіноцтво, жіноцтво!..
– Що чути в місті? – питаю я Вірського, щоб припинити делікатну розмову.
– Чудасія! – каже він. – Чудасія з тією баронесою! Але дайте мені сигару, бо це дві довгі історії.
Я подав йому сигару, а він розказав мені свої історії, які остаточно переконали мене, що злі люди рано чи пізно бувають покарані, а добрі нагороджені і що в найчерствішому серці все ж таки жевріє іскорка совісті.
– Давно ви були у наших дам? – питає мене Вірський.
– Днів з чотири… з п'ять тому… – відповів я. – Розумієте, я не хочу перешкоджати Вокульському та й вам… раджу те саме. Молода з молодим швидше порозуміються, аніж з нами, старими.
– Дозвольте! – перебиває мене Вірський. – П'ятдесятирічний мужчина зовсім не старий, а тільки зрілий…
– Як те яблуко, що от-от упаде.
– Ваша правда: п'ятдесятирічний мужчина дуже схильний до падіння. І якби не жінка та не діти… Пане Ігнаце!.. Пане Жецький!.. Hex мене чорти візьмуть, коли я не міг би ще змагатися з молодими. Але жонатий чоловік – каліка: жінки на нього не дивляться, хоча… пане Ігнаце…
Тут очі його заблищали й обличчя набуло такого виразу, що коли він чоловік побожний, то повинен би другого дня йти сповідатись.
Я взагалі вважаю, що у всієї шляхти одна вдача: до науки або до торгівлі у нього клею в голові нема, до роботи його не навернеш, а от до пляшки, до бійки або до непристойності він завжди готовий, хоч би від нього вже труною тхнуло. Паскудники!
– Все це гаразд, пане Вірський, – кажу я йому, – але що ж ви хотіли мені розказати?
– Ага! Я зараз оце якраз про це подумав, – відповідає він і димить сигарою так, як казан з асфальтом… – Ото тоді, пам'ятаєте отих студентів з нашого дому, що жили над баронесою?..
– Малеський, Паткевич і отой третій. Чого ж би я не пам'ятав таких шибеників. Веселі хлопці!
– Дуже, дуже! – підтвердив Вірський. – Скарай мене, боже, коли при таких урвителях можна було утримати молоду куховарку більш як вісім місяців. Пане Жецький, повірте мені, що вони втрьох могли б залюднити всі дитячі притулки… їх там, в університеті, видно, цього навчають. Бо за моїх часів, коли дідич відкуповувався за молодого сина трьома або чотирма коровами на рік… – ф'ю, ф'ю!.. – то навіть ксьондз ображався, що йому псують овечок. А ці, добродію!..
– Ви хотіли мені розказати про баронесу, – нагадав я, бо не люблю, коли сивий уже чоловік меле дурниці.
– Ага! Отож тоді… А найгірший з них – Паткевич, отой, що удає мерця. Бувало, як тільки смеркне, то цей здохляк вилазить на сходи і там зчиняється такий писк, наче бігає ціле стадо щурів…
– Ви хотіли розказати про баронесу…
– Ага! Отож тоді, пане добродію… Ну, Малеський – теж добра штучка!.. Отож тоді, як вам відомо, суд присудив хлопцям восьмого числа вибиратися. А їй і за вухом не свербить… Восьме, дев'яте, десяте… вони собі сидять, а в пані баронеси печінка від злості пухне. От вона порадилась з тим своїм адвокатом та з Марушевичем і п'ятнадцятого числа привела до них судового пристава з поліцією.
Вилазить той пристав з поліцією на четвертий поверх – стук-грюк! Двері у хлопців замкнені, але зсередини питають: "Хто там?" – "Ім'ям закону – відчиніть!" – каже пристав. "Закон законом, – відповідають йому зсередини, – але ми не маємо ключа. Нас хтось замкнув, мабуть, пані баронеса". – "Ви що, знущаєтеся з влади? – каже пристав. – А ви знаєте, що повинні залишити кімнату?"– "Аякже, знаємо, – відповідають зсередини, – тільки ж через замкову дірку не вийдеш. Хіба що…"
Звісно, пристав посилає двірника по слюсаря, а сам чекає з поліцією на сходах. За якоїсь півгодини приходить слюсар; простий замок він одімкнув відмичкою, а англійському ніяк не дасть ради. Крутить-вертить, хоч гавкай до нього… Біжить наш слюсар знов за інструментом на півгодини, а тим часом у дворі збіговисько, крик, а на третьому поверсі баронеса влаштовує страшну істерику.
Пристав далі чекає на сходах, коли це прибігає до нього Марушевич, "Пане пристав, – кричить, – подивіться, що вони виробляють!" Пристав вибігає в двір і бачить таку сцену: Вікно на четвертому поверсі відчинене (подумайте тільки, це в лютому!), а з того вікна летять на подвір'я: матраци, ковдри, книжки, черепи і таке інше. Трохи згодом з'їжджає на мотузі сундук, а за ним ліжко. "Ну, що ви на це скажете?" – кричить Марушевич. "Треба скласти протокола, – каже пристав. – Та, зрештою, вони ж вибираються, може, їм не варто перешкоджати.
А тут – нова кумедія. У відчиненому вікні на четвертому поверсі показується стілець, на стільці сидить Паткевич, два товариші спускають його, і мій Паткевич їде із стільцем наниз!.. Тут уже й пристав мало не зомлів, а один поліцейський перехрестився. "Зверне в'язи! – кажуть жінки. – Господи боже! Рятуй його душу!" Марушевич, як чоловік нервовий, утік до папі Кшешовської, а тим часом стілець з Паткевичем зупинився на третьому поверсі, якраз проти вікна баронеси. "Ану, припиніть, панове, ці жарти!" – кричить пристав до товаришів Паткевича. "Добре вам говорити, а в нас шнур увірвався", – кажуть вони. "Рятуйся, Паткевич!" – кричить зверху Малеський.
У дворі веремія. Жінки (а з них не одна хвилювалась за здоров'я Паткевича) починають верещати, поліцейські остовпіли, а пристав зовсім розгубився. "Станьте на карниз!.. Стукайте в вікно!" – кричить він до Паткевича.
Паткевичеві не треба було двічі повторювати. Він починає грюкати в вікно до баронеси так, що сам пан Марушевич ие тільки відчинив вікно, а й власноручно втягнув хлопця в кімнату.
Навіть баронеса прибігла стурбована й каже до Паткевича: "Господи милостивий! І треба вам отаке витворяти?" "Інакше я не мав би приємності попрощатися з вами, шановна пані", – каже Паткевич і показує їй такого мерця, що жінка падає на підлогу навзнак і верещить: "Нема кому мене оборонити!..