Тому що Вокульський має гроші і вплив, він може бути добрим чоловіком, звичайно, за браком ліпшого. Але полюбовників вона собі вибере таких, які більше їй пасують. А він – чи то в підвалі у Гопфера, чи то на сибірських рівнинах – так начинив себе Альдонами, Гражинами[127], Марилями та іншими химерами, що вбачає в панні Ленцькій божество. Він не просто любить її, а божествить, готовий молитися на неї, впасти перед нею ниць… Прикре чекає його пробудження! Бо хоч він чистокровний романтик, але не наслідуватиме Міцкевича, який не тільки пробачив тій, котра насміялася з нього, але ще й тужив за нею після зради, навіть більше – обезсмертив її… Добра наука для наших дівчат: якщо хочеш прославитись, то зраджуй своїх иайпалкіших поклонників! Нам, полякам, судилось бути дурнями навіть у такій простій речі, як любов…
– Ви гадаєте, пане докторе, що Вокульський такий телепень? – спитав я, почуваючи, що кров закипає в мені, як під Вілагошем.
Шуман аж схопився з стільця.
– Та де в чорта!.. – закричав він. – Зараз він ще шаліє, поки може сказати собі: "А що, коли вона полюбить мене? А що, коли вона не така, як мені здається?.." Але якщо він не опам'ятається, помітивши, що вона глузує з нього, я… я перший, не будь я євреєм, плюнув би йому в очі… Такий чоловік, як він, може бути нещасливим, але не має права терпіти приниження…
Я давно вже не бачив Шумана таким роздратованим.
Він єврей з голови до п'ят, але надійний і чесний чоловік.
– Ну, – кажу йому, – заспокойтесь, пане доктор. У мене є для Стаха ліки.
І розказав йому все, що знав про пані Ставську, а закінчив так:
– Вмру, кажу вам, пане докторе, вмру або… одружу Стаха з пані Ставською. Ця жінка має розум і серце і за любов віддячить любов'ю, а йому такої й треба.
Шуман кивав головою і зводив угору брови.
– Ну що ж, спробуйте… На жаль, ліками проти туги за жінкою може бути тільки друга жінка. Хоча боюсь, що його вже пізно лікувати…
– Він сталевий чоловік, – зауважив я.
– Саме це й небезпечно, – відказав доктор. – В таких натурах трудно стерти щось записане і трудно склеїти те, що розкололось.
– Пані Ставська зробить це.
– Дай боже!
– І Стах буде щасливий.
– Ого!..
Я з великою полегкістю в душі попрощався з доктором.
Що там казати, я люблю пані Гелену, але задля Стаха… відмовлюсь від неї.
Аби тільки не пізно!
Але ні…
Другого дня опівдні в магазин вбіг Шуман; з його посмішок та з того, як він кусав губи, я зрозумів, що він чимось збентежений і настроєний іронічно.
– Ви були, пане докторе, у Стаха? – спитав я його. – Ну, як він сьогодні…
Шуман потягнув мене за шафи й заговорив:
– От дивіться, пане Жецький, що виробляють жінки навіть з такими людьми, як Вокульський! Знаєте, чого він роздратований?..
– Мабуть, упевнився, що у панни Ленцької є полюбовник?
– Якби ж, то впевнився! Це, можливо, радикально вилікувало б його. Та вона надто хитра, аби дати можливість такому наївному поклонникові помітити, що робиться за кулісами. Але в даному разі йдеться про інше. Смішно й соромно казати…
Доктор затнувся. Потім вдарив себе по лисині й заговорив тихіше:
– Завтра у князя бал, де, звичайно, буде і панна Ленцька. Але уявіть собі, що князь і досі не запросив Вокульського, хоч іншим розіслав запрошення вже два тижні тому!.. І ви можете повірити, що Стах через це аж захворів?..
Доктор пискляво засміявся, вишкіряючи свої попсовані луби, а я, їй-богу, аж почервонів від сорому.
– Тепер ви розумієте, до чого може дійти людина?.. – спитав Шуман. – Вже другий день мучиться тим, що якийсь там князь не запросив його на бал!.. Цебто він, наш коханий, наш незвичайний Стах!..
– І він сам це вам сказав?
– Якби ж то сказав! – буркнув доктор. – У тім-бо й річ, що нічого не сказав. Аби сказав, то це означало б, що він наважився відмовитись од такого пізнього запрошення.
– А ви гадаєте, що його запросять?
– Ого! Якби князь не запросив, то це коштувало б йому п'ятнадцяти процентів на капітал, які він одержує в Спілці. Запросить він його, запросить, бо Вокульський, слава богу, ще являє собою реальну силу. Але спочатку, знаючи, як він прагне панни Ленцької, подражнить його, побавиться з ним, мов з псом, якому то показують, то ховають шматок м'яса, аби навчити його ходити на задніх лапах. Не турбуйтесь, вони його не відпустять від себе, по такі вони дурні. Але вони хочуть видресирувати його, щоб добре служив, приносив з їх наказу все потрібне і навіть кусав тих, хто їм не милий.
Він взяв свою боброву шапку й, кивнувши мені, вийшов. Який був чудак, таким і залишився!
Цілий той день я був сам не свій, навіть кілька разів помилився в рахунках. І от, коли я вже думав зачиняти магазин, з'явився Стах. Мені здалося, що за останні кілька днів він схуд. Байдуже привітавшись з службовцями, він почав щось шукати в своєму столі.
– Чого ти шукаєш? – спитав я.
– Чи не було тут листа від князя?.. – відповів він, дивлячись мені в очі.
– Я відсилав усі твої листи на квартиру.
– Знаю, але міг котрийсь із них залишитись серед паперів…
Мені легше було б вирвати зуба, аніж почути ці слова.
Значить, Шуман казав правду: Стах справді мучився тим, що князь не запрошує його на бал!
Коли магазин зачинили і службовці пішли додому, Вокульський сказав:
– Що ти сьогодні робиш? Чи не запросив би ти мене до себе на чай?
Звичайно, я з радістю запросив його і пригадав ті часи, коли Стах бував у мене майже щовечора. Як це давно було! Сьогодні він якийсь похмурий, я заклопотаний, і хоч нам обом багато чого треба було сказати, ми не дивились один одному в очі. Ми навіть заговорили про холодну погоду, і тільки склянка чаю, в якому було півсклянки міцного араку, трохи розв'язала мені язика.
– Всі кажуть, – почав я, – що ти продаєш магазин.
– Я вже майже продав його, – відказав Вокульський.
– Євреям?
Він схопився з крісла і, заклавши руки в кишені, став швидко ходити по кімнаті.
– А кому ж я його продам? – спитав він. – Тим, що мають гроші, але не купують магазинів, чи тим, що не мають грошей і саме через те хотіли б його купити? Магазин коштує десь сто двадцять тисяч карбованців, то що ж мені – викинути їх у болото?
– Ті євреї звідусіль витискають нас…
– Відкіля?.. З тих позицій, яких ми не займаємо або самі змушуємо їх займати, підштовхуємо, благаємо, щоб вони їх зайняли? Мого магазину не купить жоден аристократ, але кожен дасть євреєві гроші на його купівлю за добрий процент.
– Чи так же воно?
– Авжеж, так, Я знаю, хто позичає Шлангбаумові гроші…
– Значить, купує Шлангбаум?
– А хто ж би інший? Клейн, Лісецький чи Земба?.. Вони не знайдуть кредиту, а якби й знайшли, то не зуміли б скористатися ним…
– Будуть колись неприємності з тими євреями, – буркнув я.
– Бувало вже, і тривало цілих вісімнадцять століть, а який результат?.. В результаті антисемітських переслідувань загинули окремі найблагородніші люди, а вижили ті, котрі зуміли уберегтись від знищення. Ось чому сучасні євреї такі: витривалі, терплячі, підступні, згуртовані; тому вони так майстерно орудують єдиною зброєю, яка їм залишилась, – грішми. Знищуючи все краще в цьому народі, ми зробили штучний добір і виростили найгірший тип.
– А ти подумав про те, що коли наш магазин перейде и єврейські руки, то кілька десятків євреїв дістануть добре оплачувану роботу, а кілька десятків наших її втратять?
– Це не моя вина, – роздратовано відповів Вокульський. – Не я винен, що ті, з ким я маю особисті стосунки, вимагають, аби я продав магазин. Правда, громадськість на цьому втратить, але ж громадськість цього й домагається.
– А моральний обов'язок?
– Який там обов'язок! – крикнув Стах. – Перед тими, хто мене називає визискувачем, чи перед тими, хто мене обкрадає? Виконаний обов'язок повинен давати людині щось взамін, бо інакше це була б жертва, якої ніхто від людини не має права вимагати. А що я дістаю взамін? Ненависть і наклеп від одних і зневагу від других. Сам скажи: чи є такі людські вади, яких не приписували б мені?
А за що? За те, що я здобув майно і дав можливість жити сотням людей.
– Наклепники є всюди.
– Але ніде нема їх стільки, як у нас. Десь в іншій країні такий, як я, чесний скоробагатько, мав би ворогів, але здобув би й заслужене визнання, яке компенсує кривди… А тут…
Він махнув рукою.
Я одним духом випив ще півсклянки араку для відваги.
Тим часом Стах, зачувши в сінях кроки, спинився коло дверей. Я догадався, що він все-таки чекає запрошення від князя.
В голові у мене вже шуміло, тому я наважився спитати:
– А хіба ті, для кого ти продаєш магазин, краще тебе оцінять?
– А, якщо таки оцінять? – сказав він, замислившись.
– І любитимуть тебе більше, ніж ті, кого ти залишаєш?
Він підбіг до мене й пильно подивився мені в вічі.
– А якщо таки любитимуть?
– Ти певний?
Стах упав на крісло.
– Не знаю… – прошепотів він. – Не знаю. Бо що є певного на цьому світі?
– А тобі ніколи не спадало на думку, – говорив я все сміливіше, – що тебе можуть не тільки визискувати та обманювати, а ще й висміювати та зневажати?.. Скажи, ніколи не думав про це? На світі все можливе, отож треба забезпечити себе якщо не від обману, то хоч би від смішного становища. К чорту! – закінчив я, стукнувши склянкою по столі. – Можна жертвувати собою, коли є за що, але не можна дозволяти, щоб з тебе робили попихача.
– А хто з мене робить попихача? – крикнув він, схоплюючись із крісла.
– Всі ті, хто не шанує тебе так, як ти того заслужив.
Я аж злякався своєї сміливості, але Вокульський не відповів. Він ліг на канапці і заклав руки за голову, що було у нього ознакою незвичайного хвилювання. Потім цілком спокійно почав говорити про справи в магазині.
Десь о дев'ятій відчинилися двері й увійшов лакей Вокульського.
– Лист від князя! – повідомив він.
Стах прикусив губу і, не встаючи, простягнув руку.
– Дай сюди, – промовив він. – І йди спати.
Слуга пішов. Стах повільно відкрив конверт, прочитав листа і, подерши його на дрібні клапті, кинув в грубку.
– Що там таке? – спитав я.
– Запрошення на завтрашній бал, – сухо відповів він.
– Що, не підеш?
– І не подумаю.
Я остовпів. Раптом мені прийшла в голову геніальна думка.
– Знаєш що? – запропонував я. – А може б, ми завтра пішли на вечір до пані Ставської?..
Він сів на канапці і з усмішкою відповів:
– А знаєш, це буде непогано!..