Ви вже не уряд, а купка офіцерів і вельмож, яких жерці женуть, куди хочуть. Останні три дні в усьому Нижньому Єгипті панує таке страшне безладдя, що простолюд громить нас, фінікійців, ваших єдиних друзів... А чому так сталося?.. Бо влада вислизнула з ваших рук, і перехопили її жерці...
— Ти кажеш так, бо не знаєш справжнього становища, — відповів Тутмос. — Це правда, що жерці повстали проти нас і нацьковують народ на фінікійців. Але влада в руках фараона, і все відбувається з його наказу...
— І сьогоднішній штурм храму Пта? — запитав Гірам.
— Теж. Я сам був на таємній раді, коли фараон наказав захопити храм сьогодні, замість двадцять третього...
— Ну, — перебив Гірам, — тоді я заявляю тобі, начальникові гвардії, що ви загинули... Бо я напевно знаю, що сьогоднішній напад схвалений на раді верховних жерців і номархів, яка відбувалася в храмі Пта тринадцятого паофі.
— Навіщо ж би їм схвалювати напад на самих себе? — глузливо запитав Тутмос.
— Очевидно, їм це потрібно. А що вони вміють краще вести свої справи за вас, у цьому я вже переконався.
Розмову, перебив ад'ютант, що покликав Тутмоса до його святості.
— Стривай! Стривай! — крикнув йому вслід Гірам. — Ваші воїни затримали на дорозі жерця Пентуера, який має сказати фараонові щось важливе...
Тутмос схопився за голову і негайно послав офіцерів, щоб вони знайшли Пентуера. Потім він побіг до фараона і, незабаром повернувшись, наказав фінікійцеві йти за ним.
Коли Гірам зайшов до царської кімнати, він застав там царицю Нікотріс, головного скарбника, головного писаря й кількох офіцерів. Рамзес XIII, роздратований, швидко ходив по залі.
— От де нещастя фараона й Єгипту! — вигукнула цариця, показуючи на фінікійця.
— Високородна царице, — вклоняючись, спокійно відповів Гірам, — час покаже, хто був вірним, а хто злим слугою його святості...
Рамзес XIII раптом зупинився перед Гірамом.
— У тебе листи Гергора до Ассірії?.. — запитав він. Фінікієць дістав з-під одягу пачку листів і мовчки віддав їх
фараонові.
— Тільки цього я й чекав! — вигукнув з тріумфом Рамзес. — Треба негайно оголосити народові, що верховні жерці зрадили державу.
— Сину мій! — перебила благальним голосом цариця. — Батьковою тінню, нашими богами заклинаю тебе, почекай зо два дні з цим оповіщенням... З дарами фінікійців треба бути дуже обережним...
— Святий володар, — втрутився Гірам, — може навіть спалити ці листи. Для мене вони тепер нічого не варті.
Фараон подумав і сховав листи на грудях.
— Що ти чув у Нижньому Єгипті? — запитав він.
— Скрізь б'ють фінікійців, — відповів Гірам. — Оселі наші зруйновані, багатства пограбовані і вже кілька десятків чоловік убито,
— Я чув!.. Це робота жерців, — сказав Рамзес.
— Краще скажи, мій сину, що це наслідки безбожності й здирства фінікійців, — підказала цариця.
Гірам повернувся до цариці боком і вів далі: — У Мемфісі вже три дні, сидить начальник поліції з ПіБаста, з двома помічниками; він натрапив на слід шахрая і вбивці Лікона.
— Який виховувався в фінікійських храмах? — скрикнула цариця Нїкотріс.
— ...Лікона, — говорив своє Гірам, — якого верховний жрець Мефрес викрав у поліції та суду... Лікона, який у Фівах, вдаючи тебе, володарю, голий бігав по садах, мов божевільний...
— Що ти кажеш?.. — вигукнув фараон.
— Запитай про це, володарю, в найшановнішої цариці, адже вона його бачила... — відповів Гірам.
Рамзес, збентежений, глянув на матір.
— Так, — сказала цариця, — я бачила цього негідника, але не казала про це нічого, щоб не завдати тобі болю... Мушу, однак, сказати, що ніхто не може довести, що Лікона підсилали верховні жерці, адже це так само могли зробити й фінікійці.
Гірам глузливо усміхнувся.
— Матінко... Матінко! — озвався з жалем Рамзес. — Невже в твоєму серці жерці займають більше місця, ніж я?..
— Ти мій син, мій наймиліший володар, — мовила з піднесенням цариця, — але я не можу стерпіти, щоб чужинець... невірний... зводив наклепи на святих жерців. Адже ми обоє походимо із жрецького роду... О Рамзесе! — вигукнула вона, падаючи на коліна. — Вижени злих радників, які підохочують тебе ганьбити храми та чинити замах на заступника діда твого, святого Аменготепа!.. Ще є час дійти згоди... врятувати Єгипет...
Раптом до кімнати зайшов Пентуер у подертому одязі. — Ну, а ти що скажеш? — спитав з дивним спокоєм Рамзес.
— Сьогодні, може, й зараз,— схвильовано відповів жрець, —буде затемнення сонця.
Фараон аж зупинився з подиву.
— Що ж мені до затемнення сонця, та ще й у цю хвилину?..
— Володарю, — відповів Пентуер, — я думав так само, Поки не прочитав у старих книжках про затемнення... Це таке страшне явище, що про нього треба було б остерегти весь народ.
— Отож-бо й є!.. — підхопив Гірам.
— Чому ж ти не попередив нас про це заздалегідь? — запитав Тутмос.
— Мене два дні не випускали воїни... Людей ми вже не встигнемо попередити, але оповістіть принаймні війська біля палацу, щоб хоч вони не розгубились.
Фараон сплеснув у долоні.
— Ой, як недобре вийшло!.. — шепнув він і додав голосно: — Що ж це має бути й коли?..
— Вдень настане ніч... — сказав жрець.— Це, здається, триватиме стільки часу, скільки треба, щоб пройти п'ятсот кроків.. А почнеться воно опівдні... Так мені сказав Менес...
— Менес? — повторив фараон.— Я знаю це ім'я, але...
— Він писав про це листа до тебе, святий володарю... Але оповістіть військо!..
Враз озвалися труби. Гвардія й азіати вишикувалися в повному озброєнні, фараон, оточений штабом, повідомив воїнів про затемнення, додавши, щоб вони не боялися, коли настане темрява, бо він сам буде з ними.
— Живи вічно! — відповіли воїни.
Водночас кілька найспритніших посланців помчали до Мемфіса.
Воєначальники стали на чолі колон, фараон, замислений, походжав по подвір'ї, цивільні сановники стиха перешіптувалися з Гірамом, а цариця Нікотріс, зоставшись сама в кімнаті, впала ниць перед статуєю Осіріса.
Було вже близько першої години, і справді, сонячне світло почало гаснути.
— Чи справді буде ніч? — спитав фараон Пентуера.
— Буде, але дуже недовго...
— Де ж подінеться сонце?
— Заховається за місяцем...
"Я мушу повернути свою ласку мудрецям, які спостерігають за зорями..." — сказав сам собі фараон.
Сутінки швидко густішали. Коні азіатів почали непокоїтися, зграї птахів кружляли над садом і з голосним криком сідали на дерева.
— Співайте!.. — крикнув Каліпос грекам.
Загули барабани, засвистіли флейти, і під цей акомпанемент грецький полк заспівав веселу пісеньку про доньку жерця, яка так боялася темряви, що могла спати лише в казармах.
Раптом на жовті лівійські узгір'я впала зловісна тінь і з блискавичною швидкістю закрила Мемфіс, Ніл і царські сади. Ніч оповила землю, а на небі з'явився чорний, як вугілля, круг, оточений вінком полум'я.
Несамовитий крик заглушив спів грецького полку. Це гукали азіати, пускаючи в небо хмари стріл, щоб налякати злого духа, який хотів пожерти сонце.
— Ти кажеш, що цей чорний круг — місяць? — запитав фараон Пентуера.
— Так каже Менес...
— Великий це мудрець!.. І темрява зараз розвіється?..
— Напевно...
— А коли цей місяць одірветься від неба і впаде на землю?
— Цього не може бути. Ось і сонце! — радісно вигукнув Пентуер.
Усі зібрані полки закричали, вітаючи Рамзеса XIII. Фараон обняв Пентуера.
— Воістину,— мовив він,— ми бачили дивне явище... Але я не хотів би бачити його вдруге. Відчуваю, що, якби я не був воїном, тривога охопила б моє серце.
Гірам наблизився до Тутмоса й шепнув:
— Негайно виряди, достойний полководцю, посланців до Мемфіса. Я боюся, що верховні жерці вчинили вам щось недобре.
— Ти думаєш?.. Гірам кивнув головою.
— Вони не правили б так довго державою, — сказав він, — і не поховали б дев'ятнадцять ваших династій, якби не вміли користуватися з таких явищ, як сьогодні...
Подякувавши війську за добру витримку під час незвичайного явища, фараон повернувся до палацу. Він був замислений, говорив спокійно, навіть лагідно, але на його вродливому обличчі була Непевність.
І справді, в його душі точилася тяжка боротьба. Рамзес починав розуміти, що жерці володіють силами, яких він не лише не брав до уваги, а навіть не думав про них, не хотів про них слухати.
Жерці, що стежили за рухами небесних зір, за ці кілька хвилин незмірно виросли в його очах. Фараон казав собі, що мусить неодмінно пізнати цю дивну мудрість, яка таким страшним способом змішує людські наміри.
Гонець за гінцем мчали з палацу до Мемфіса, щоб довідатися, що там сталося під час затемнення. Але гінці не повертались, і над царським почтом розкинула чорні крила непевність. Ні в кого не було сумніву, що під храмом Пта сталося щось страшне, але ніхто не зважувався висловлювати вголос свої припущення. Здавалося, що й фараон, і його довірені люди раділи з кожної хвилини, яка минала без повідомлень з Мемфіса.
Тим часом цариця Нікотріс, сівши біля сина, шептала йому:
— Дозволь мені діяти, Рамзесе... Жінки зробили нашій державі не одну послугу... Згадай царицю Нікотріс за шостої династії або Макару, яка створила флот на Червоному морі!.. Нам не бракує ні розуму, ні завзяття, тож дозволь мені діяти... Якщо народ не захопив храму Пта й жерці врятовані, я помирю тебе з Гергором. Ти візьмеш за жінку його доньку, і царювання твоє буде сповнене слави... Не забувай, що твій дід, святий Аменготеп, теж був верховним жерцем і намісником фараона, і хто знає, чи ти сам був би сьогодні на троні, якби святий стан жерців не хотів мати фараона своєї крові... Невже ти так оддячиш їм за владу?..
Фараон слухав її й думав, що все-таки мудрість жерців — страшна сила, і боротися з ними важко.
Лише о третій годині з'явився перший гонець із Мемфіса, ад'ютант полку, що стояв біля храму. Він переказав фараонові, що храм не захоплено через гнів богів; що народ утік, жерці тріумфують і навіть у війську зчинилось замішання під час цієї страшної, хоч і короткої ночі.
Потім, відкликавши набік Тутмоса, ад'ютант сказав йому відверто, що військо деморалізоване й що після його безладної втечі поранених і вбитих стільки, як після великого бою.
— Що ж там з полками?.. — запитав з жахом Тутмос.
— Звичайно, нам пощастило зібрати й вишикувати воїнів, — відповів ад'ютант. — Але щоб вони виступили проти храмів, не може бути й мови...