Старий дуже різнився від своїх компаньйонів. Вони були грошолюби, всією душею віддані гонитві за доларами. А Доутрі, що сам мав безтурботну й щедру вдачу, не міг не оцінити широкої натури Старого Моряка, що видимо любив жити розкішно й навіть був за те, щоб поділити скарб, який вони знайдуть, між усіма учасниками подорожі.
— Ви свій шмат дістанете, стюарде, хоч би навіть із моєї пайки, — не раз запевняв він Доутрі, коли той, бувало, чимсь йому догодить. — Там же золота цілі купи, цілі купи, а я сам на світі, і жити мені вже недовго, отож нащо мені так багато.
Отак Корабель Дурнів плив далі, а всі на кормі намагались обхитрувати один одного, аж до лагідного фінна-помічника з невинними очима, що, знаджений ароматом скарбу, підробив ключ і викрадав у капітана Доуна координати судна із замкненої шухляди, та кухаря A-Моя, що не підпускав Квека до себе, але ні разу й словом не остеріг решту, як ризикують вони, постійно стикаючись із носієм жахливої хвороби.
Сам Квек про неї не думав і не журився. Він знав, що таке часом трапляється з людьми. Боліти в нього ніщо не боліло, і йому й на думку не спадало, що хазяїн нічого про його хворобу не знає. Так само він не здогадувався, чому А-Мой весь час уникає його. Та й інших клопотів у Квека не було. Він молився на свого бога, стюарда, вищого за всіх морських і лісових богів, і, мавши змогу жити так близько біля нього, раював, бо ж де бог, там і рай.
Так само й Майкл — він любив і обожнював шестиквартово-го стюарда не менше, ніж Квек. Для них обох щоденна близькість і увага Дега Доутрі були рівнозначні постійному перебуванню в лоні Авраамовому. Богом містерів Доуна, Нішіканти й Грімшо був ідол, ім’я якому Золото. А Квек і Майкл мали живого бога й завжди могли чути його голос, відчувати дотик його теплих рук, биття живого й щирого серця.
Майкл не знав більшої втіхи, ніж годинами сидіти зі стюардом і вторувати пісням, які той співав чи мугикав. Наділений хистом ще незвичайнішим, ніж у Джеррі, Майкл і навчався швидше, а що навчано його найбільше співу, то він і досяг у співі таких успіхів, яких Віллі Кенен ніколи не щастило домогтися від Джеррі.
Майкл міг провити, чи, скорше, проспівати (таке приємне й мелодійне було його виття), кожну не надто складну мелодію, яку заводив стюард. А такі простенькі мотивчики, як "Краю рідний, краю", "Боже, бережи короля" та "Люлі-люлі", він міг цілком правильно проспівати й сам. Ато часом стюард, відійшовши на кілька кроків, тихенько давав йому тон, і він задирав писок угору й співав "Шенандоа" чи "Я хочу до Ріо".
Іноді й Квек потайці, коли стюарда не було близько, брав свою дримбу й звуками того нехитрого інструмента примушував Майкла виводити ритуальні дикунські поспів’я острова Короля Вільгельма. І ще один співун об’явився на шхуні й запанував над Майклом — правда, на превелику Майклову втіху. Звали його Кокі. Принаймні так він відрекомендувався Майклові, коли вони побачилися вперше.
— Кокі, — бадьоро сказав він, нітрохи не злякавшись і не сахнувшись від Майкла, коли той угледів його й кинувся на нього, щоб зжерти. І людський голос, голос бога, що виходив із дзьоба маленької сніжно-білої птахи, змусив собаку спинитись і аж присісти. Майкл озирнувся по кубрику, принюхуючись: хто ж це говорив? Та жодної людини в кубрику не було — тільки маленький какаду, що, зухвало дивлячись на нього скоса, ще раз вимовив: — Кокі.
Ще змалечку, в Мерінджі, Майкл твердо засвоїв куряче табу. Містер Гегін та інші боги вважали, що собаки повинні охороняти курей, а не нападати на них. А це створіння, хоч було не куркою, а скорше дикою птицею з джунглів, тобто законною здобиччю кожного собаки, нараз саме заговорило до нього голосом бога.
— Прийми лапу! — наказало воно так владно, так по-людсь-кому, що Майкл знову аж скинувся й озирнувся по кубрику — котрий же це бог заговорив.
— Прийми лапу, бо відіб’ю, — знов наказало невеличке пернате створіння. А потім щось заджерготіло по-китайському, чисто А-Моєвим голосом, і Майкл знов, хоча вже востаннє, озирнувся навколо.
Тоді Кокі нестямно зареготав. Майкл сидів перед ним, нашорошивши вуха й схиливши голову на один бік, і впізнавав у тому реготі голоси багатьох знайомих йому людей.
І майже відразу Кокі, легесеньке, нецілих півфунта, вкрите жменькою пір’я пуделечко з тоненьких кісточок, що містило в собі серце не менш відважне, ніж у будь-кого на "Мері Тернер", став Майкловим другом, товаришем і паном. Цей жмуток відваги й зухвальства від самого початку навіяв Майклові повагу. І Майкл, що одним недбалим помахом лапи міг би скрутити Кокі тендітну шийку й погасити його блискучі безстрашні очі, із самого початку поводився з ним дуже обережно й дозволяв йому тисячі вільнощів, яких нізащо не дозволив би Квекові.
Майкл дістав у спадщину споконвічний собачий інстинкт захисту їжі. Він ніколи не думав про це. Автоматично, мимовільно, так само, як він дихав і як билось у нього серце, він мусив захищати свою їжу від тої хвилини, коли поклав на неї лапу чи вхопив її зубами. Тільки стюардові, і то величезним зусиллям волі, він міг дозволити доторкнутися до їжі, якої він уже торкався сам. Навіть Квек, що здебільшого годував Майкла, чим накаже стюард, добре знав, що краще не торкатися їжі, вже відданої собаці, коли хочеш, щоб пальці були цілі. Але Кокі, цей жмутик пір’я, цей маленький спалах життя з голосом бога, безстрашно й нецеремонно порушував Майклове табу — закон захисту їжі.
Сівши на вінця Майклової мисочки, цей маленький зухвалець, що випурхнув із темряви в сонячне життя, ця іскринка, ця світляна порошинка серед мороку, настовбурчував свій рожевий чубчик, широко розплющував чорні намистинки-очі й різким, владним окриком, звичаєм усіх богів, змушував Майкла відступити, а сам тоді вибирав із миски найсмачніші шматочки.
Бо Кокі знав, чудово знав, як повестися з Майклом. Він то блискав своєю волею, невблаганною, як сталеве лезо, і задирався незгірш за гультяя матроса, то підлещувався хитро, мов перша жінка в Едемському саду чи найостанніша з її поріддя. Коли Кокі, стоячи на одній лапці, другою чіплявся Майклові за шию
і, схилившись йому до вуха, починав щось ласкаво жебоніти, Майклова цупка шерсть улягалась, мов шовкова, і він, з щасливим, напівідіотським виразом в очах, ладен був терпіти всі забаганки й примхи какаду.
Кокі тим легше заприязнився з Майклом ще й тому, що А-Мой дуже скоро зрікся птаха. Він купив Кокі в Сіднеї в одного матроса за вісімнадцять шилінгів, поторгувавшися з годину. Та коли китаєць побачив якось, що Кокі вмостився на скорчених пальцях лівої Квекової руки, то вмить сповнився такої відрази до какаду, що не пожалів і заплачених за нього вісімнадцяти шилінгів.
— Ти люблю його? Ти хоцю його? — спитав А-Мой.
— Міняй-міняй? — перепитав Квек, вирішивши, що китаєць хоче помінятися, й уже занепокоївшись, чи не надиться старий кухар на його дорогоцінну дримбу.
— Ні, не міняй-міняй, — відказав А-Мой. — Ти хоцю, гаразд, бери.
— Як бери? — здивувався папуас. — А як мій нема, що ти хоцю?
Він уже часом домішував до свого південноморського жаргону дрібки англо-китайського.
— Не міняй, — ще раз пояснив китаєць. — Твій люблю птиця, ти хоцю птиця, бери так, гаразд, далебі.
Ось як перейшов бадьорий пернатий жмутик життя з відважним серцем, прозваний людьми Кокі, народжений під зеленим склепінням джунглів на острові Санто, на Нових Гебридах, спійманий у тенета двоногим чорношкірим людожером, проданий за шість плиток тютюну та ґонтарську сокирку купцеві-шотландце-ві, ледь живому від пропасниці, тоді перепроданий за чотири шилінги вербівникові, потім заміняний за черепаховий гребінець, зроблений на взір старовинного іспанського кочегаром-англій-цем, далі програний у покер у кочегарському кубрику по ціні шість із половиною шилінгів, знов проміняний на гармонію, уже на нову, але варту принаймні шилінгів двадцять і нарешті проданий за вісімнадцять шилінгів старому зморшкуватому китайцеві, судновому кухареві А-Мою, що сорок років тому в Макао вбив за зраду свою молоду дружину й утік на судні в море, — ось як перейшов Кокі, такий самий смертний чи безсмертний, як і кожна яскрава іскринка життя на землі, до рук Квека, прокаженого папуаса, раба такого собі Дега Доутрі, що й сам був слугою інших людей, до яких покірливо звертався "так, сер", "ні, сер" або "дякую, сер".
Ще одного приятеля знайшов Майкл на шхуні, хоча Кокі тієї приязні не поділяв. То був Вишкребок — незграбне щеня ньюфаундлендської породи, що не належало нікому зокрема, а хіба лиш самій "Мері Тернер", бо ніхто на судні не претендував на нього й ніхто не признавався, що привів його на борт. Отож його назвала Вишкребком, і, не належавши нікому, він належав усім — приміром, містер Джексон погрожував відкрутити А-Моєві голову, якщо той не годуватиме щеняти як слід, а матрос Сігурд Галь-ворсен трохи й справді не відкрутив голови матросові Генрікові Г’єртсену, коли той ногою відіпхнув Вишкребка з дороги. Навіть більше: коли Саймон Нішіканта, цей лантух сала, що одно малював ніжні й водяві, якісь жіночі акварелі, раз був пожбурив на Вишкребка складаним стільцем, бо той, жируючи, перекинув йому мольберта, — відразу лихваря вхопила за плече важезна рука Грімшо й так його трусонула, аж він трохи не покотився по палу
бі й кілька днів потім не володав укритим синцями плечем.
Майкл, що був уже дорослим псом, мав таку веселу вдачу й такий сильний потяг до гри, що без кінця вовтузився з Вишкребком. А бувши напрочуд витривалим фізично, він раз у раз замучував Вишкребка до того, що молодий ньюфаундленд міг тільки лежати на палубі, хекати й сміятися роззявленою пащею та кволо відмахуватися передніми лапами від удавано-шалених Майклових наскоків — дарма що сам був куди задирливіший і втричі більший за Майкла, а про вагу свого тіла й лап думав так мало, як слоненя, що топче стокротки на лужку. Тільки-но відсапавшись, Вишкребок заводився знову, а Майкл теж не ухилявся. І то було чудове тренування для Майкла: воно зміцнювало його фізично й не давало нудитися.
РОЗДІЛ XII
Так і плив собі Корабель Дурнів: Майкл бавився з Вишкребком, шанував Кокі, терпів його зухвальство й тішився його лестощами, співав зі Стюардом і божествив його; Доутрі випивав щодня шість кварт пива, одержував кожного першого числа
платню й щиро захоплювався Чарлзом Стоу Грінліфом як найкращою людиною на судні; Квек служив своєму панові й любив його, а між бровами в нього дедалі дужче набрякало, темнішало та морщило йому лоб лепрозне запалення; А-Мой уникав папуаса, як чуми, безнастанно мився та виварював щотижня укривала; капітан Доун правив судном і непокоївся за свій прибутковий будинок у Сан-Франциско; Грімшо, зіпершись на величезні коліна ручиськами-окостами, дражнив лихваря, що той, мовляв, не вклав у подорож стільки, як укладає він зі своїх пшеничних ланів; Саймон Нішіканта все витирав спітнілу шию брудною шовковою хусточкою то малював незліченні акварелі; помічник терпляче крав підробленим ключем координати судна; Старий Моряк попивав шотландське віскі із содовою та пахкав запашними гаванськими сигарами, три штуки за долар, закупленими в подорож, та одно бубонів про пекло в баркасі, таємні крюйс-пеленги й скарб, закопаний на морський сажень у піску.
Та частина океану, де вони якраз пливли, для Доутрі не відзначалась нічим надзвичайним.