Залишалося тільки чекати на нові неприємності.
— Отже, вам майже вдалося відрізати від дитини її деймона? — спитав отець Макфейл.
Доктор Купер тремтячим голосом заговорив:
— Ми вирішили, що чекати було б недоцільно, адже експеримент усе одно мав відбутися, але потім утрутилася пані Кольтер — вона забрала дитину.
Деймон-кріль розплющив круглі очі й із жахом подивився на голову, але відразу заплющив їх знову та сховав обличчя.
— Мабуть, спостерігати за цим було неприємно, — промовив отець Макфейл.
— Ту програму взагалі важко назвати приємною, — квапливо погодився доктор Купер.
— Мене дивує те, що ви не звернулися по допомогу до Консисторського Суду — в нас із нервами все гаразд.
— Ми… я… ми знали, що програма була санкціонована Облатковим братством, але нам сказали, що Консисторський Суд Благочестя схвалив її. Інакше ми нізащо не взяли б у ній участі!
— Звичайно. Перейдімо до іншого питання, — мовив, отець Макфейл, звертаючись до справжньої мети свого візиту в підвал. — Ви маєте уявлення про предмет дослідженьлорда Ізраеля? Яким може бути джерело тієї колосальної енергії, котра дозволила йому вирватися зі Свольбарда?
Доктор Купер судорожно ковтнув. В абсолютній тиші з його підборіддя зірвалася крапля поту та вдарилася об бетонну підлогу, й обидва чоловіки це добре почули.
— Один із членів нашої дослідницької групи, — почав він, — звернув увагу на те, що у процесі відділення деймонів вивільняється певна енергія. Керування нею потребувало б величезних зусиль, але, як відомо, ядерна вибухівка детонує внаслідок звичайного вибуху, і так само вивільнену енергію можна було контролювати за допомогою сильного антаричного струму. Проте усерйоз його відкриття ніхто не сприйняв. Я не звертав уваги на його ідеї, — додав доктор Купер, — бо знав, що без схвалення Церкви вони можуть виявитися єретичними.
— Дуже мудро з вашого боку. Аде цей ваш колега наразі?
— Він загинув під час нападу.
Голова Суду посміхнувся. Вираз його обличчя став таким люб'язним, що деймон доктора затремтів і припав до його грудей.
— Сміливіше, докторе Купер, — сказав отець Макфейл. — Нам треба, щоб ви були сильним і хоробрим! На вас чекає велике завдання, участь у великій битві. Ви можете здобути прощення Господа — для цього вам слід щиросердо співпрацювати з нами, не приховуючи від нас нічого, навіть найсміливіші фантазії та неймовірніші чутки. Я хотів би, щоб ви спрямували всі свої зусилля на згадування того, що казав ваш колега. Чи проводив він якісь експерименти? Чи залишив якісь записи? Може, він поділився з кимсь своїми думками? Яким обладнанням він користувався? Подумайте про все, докторе Купер. За декілька хвилин вам дадуть ручку та папір. Здається, ця кімната не надто зручна, тож ми переведемо вас до більш придатного приміщення. Може, вам потрібні якісь меблі? Ви хотіли б писати за столом чи за партою? Чи віддали б перевагу друкарській машинці? А як щодо стенографістки? Лише дайте охоронцям знати, і ви отримаєте усе потрібне. Але, докторе Купер, я хотів би, щоб ви якомога докладніше пригадали висловлювання вашого колеги та подробиці його теорії. Ви маєте виконати велике завдання — згадати, а в разі потреби й відкрити наново те, що він знав. Щойно ви вирішите,які інструменти для цього потрібні, вам нададуть і їх. Це велике завдання, докторе Купер! Вам випало велике щастя, що його довірили саме вам! Славте Господа.
— Славлю, отче! Славлю!
Схопившись за штани, що так і норовили впасти, учений скочив на ноги та, майже не усвідомлюючи, що робить, почав кланятися голові Консисторського Суду Благочестя, котрий тим часом повернувся та вийшов із камери.
Того ж вечора шевальє Тіаліс, шпигун-галівесп'янин, пробирався алеями та провулками Женеви на зустріч зі своєї колегою, леді Салмакією. Для маленьких галівесп'ян це була вельми небезпечна подорож — хай навіть ніхто не позаздрив би тому, хто вирішив би причепитися до них. Від отруйних шпор уже дістали смерть декілька кішок-хижаків, але лише тиждень тому шевальє ледь не втратив руку в зубах якогось дворняги — його врятувала лише спритність леді Салмакії.
Вони зустрілися на сьомому з домовлених явочних місць — серед коренів платана, що ріс у занедбаному скверику — та обмінялися новинами. Контакт леді Салмакії у Товаристві повідомив їй, що цього вечора керівництво Товариства отримало запрошення від голови Консисторського Суду зустрітися та обговорити деякі цікаві для обох агенцій питання.
— Спритно працюють, — промовив шевальє. — Утім, ставлю сто до одного, що він нічого не скаже їм про вбивцю.
Він розповів леді Салмакії про план убивства Ліри. Її це не здивувало.
— Таке рішення продиктоване міркуваннями логіки, — сказала вона. — У логіці їм не відмовиш. Тіалісе, як ти гадаєш, ми ще коли-небудь побачимо дівчинку?
— Не знаю, але хотів би. Щасти тобі, Салмакіє. Завтра біля фонтана.
У цьому швидкому обміні новинами вони, як завжди, не торкнулися однієї вельми важливої для них теми: нетривалості їхнього життя у порівнянні з людським. Галівесп'яни рідко коли жили понад дев'ять-десять років, а й Тіалісу, й Салмакії вже було по вісім. Вони не боялися старості: люди їхньої раси зазвичай помирали зненацька, ще сповнені сил й енергії, а дитинство в них було дуже коротким. Але в порівнянні з їхнім життя тієї ж Ліри простягалося в майбутнє приблизно так само далеко, наскільки життєвий термін відьом перевищував Лірин.
Шевальє повернувся до коледжу Святого Джерома та почав складати повідомлення, щоб надіслати його лордові Роуку за допомогою магнітного резонатора.
Але поки він був на побаченні з леді Салмакією, голова Суду послав по отця Гомеса. Упродовж години вони разом молилися в кабінеті, що належав голові, а потім отець Макфейл наперед відпустив молодому священику гріхи, і тепер убивство, котре той мав учинити, вже не було гріхом. З отцем Гомесом просто перед очима сталася якась зміна: від упевненості, що почала циркулювати в його тілі, його очі, здавалося, запалали невгасимим вогнем.
Святі отці обговорили технічні та грошові питання тощо, потім голова сказав:
— Отче Гомес, щойно ви вийдете звідси, ви назавжди цілком позбудетесь будь-якої підтримки з нашого боку. Ви ніколи не зможете повернутися і не одержите від нас жодної звістки. Можу дати вам одну пораду: не шукайте дитину, це відразу видасть вас. Натомість шукайте спокусника. Слідкуйте за спокусницею, і вона приведе вас до дитини.
— Вона? — шокований, перепитав отець Гомес.
— Так, вона, — підтвердив отець Макфейл. — Ми дізналися це від алетіометра. Світ, у якому народилася спокусниця, є дивовижним. Ви побачите багато речей, котрі приголомшать і налякають вас, отче Гомес, але не дозволяйте їм збити вас зі священного шляху. Я вірю, — доброзичливо додав він, — у силу вашої віри. Та жінка, керована силами зла, прямує до місця, де вона зрештою може зустріти дитину та спокусити її. Звичайно, цього не станеться, якщо ми спроможемося усунути дитину з її нинішнього середовища. Таким є наш план. Ви, отче Гомес, є нашою останньою запорукою того, що коли план не здійсниться, сили пекла все одно не візьмуть гору.
Отець Гомес кивнув. Його деймон, великий жук райдужно-зеленого кольору, клацнув крилами.
Голова Суду відчинив шухляду свого столу та протягнув молодому священикові пачку паперів.
— Це все, що ми знаємо про ту жінку, про світ, у якому вона народилася, та про місце, де її бачили востаннє, — промовив він. — Уважно прочитайте це, мій любий Луїсе, і вирушайте з Богом.
Досі він ніколи не називав отця Гомеса на ім'я, і той відчув, як на його очах виступили сльози радості. На прощання поцілувавши отця Макфейла, священик вийшов із кабінету.
… ти Ліра.
І тоді дівчинка зрозуміла, що він має на увазі. Навіть уві сні вона відчула запаморочення, і на її рамена ніби опустився важенний тягар. Ще гіршим було те, що її сон знову закінчувався, й обличчя Роджера відступало в тінь.
— О, я… я знаю… На нашому боці так багато різних людей, таких, як доктор Мелоун… Роджере, ти знаєш, що існує інший Оксфорд, схожий на наш? Так от, вона… Я зустріла їїв… Вона допомогла мені… Але є лише одна людина, котра…
Ліра вже майже не бачила хлопчика, а її думки розбігалися та блукали, як вівці на полі.
— Проте ми можемо довіряти їй, присягаюся, Роджере, — доклавши останнє зусилля, промовила вона…
7
Мері-мандрівниця
Приблизно в той самий час спокусниця, на пошуки котрої вирушав отець Гомес, сама проходила іспит спокусою.
— Дякую, ні, ні, це все, що мені потрібно, більше не треба, чесно, дякую, — стоячи посеред оливкового гаю, повторювала доктор Мері Мелоун старій парі — вони намагалися дати їй більше їжі, ніж вона могла понести.
Подружжя було бездітним і жило тут удалині від усіх. Їх налякали примари, котрих вони побачили серед сріблясто-сірих дерев, але коли на дорозі, несучи рюкзак, з'явилася доктор Мері Мелоун, примари чомусь самі перелякалися та попливли геть. Старі запросили Мері до їхньої сповитої виноградом хатинки та дали їй хліба, сиру й вина, а тепер не хотіли відпускати її.
— Я мушу йти далі, — знову промовила Мері, — дякую, ви такі добрі… я не підійму стільки… ну гаразд, ще один шматок сиру… дякую…
Вочевидь, вони бачили в ній оберіг від примар. Якби це було так! За тиждень, проведений у світі Ситагаза, Мері побачила вдосталь руїн, з'їдених примарами дорослих та бродячих здичавілих дітей, аби в її серці оселився жах перед цими безтілесними вампірами. Щоправда, коли вона наближувалася, вони справді відпливали подалі, але вона не могла залишатися з усіма, кому вона була потрібна, — слід було йти далі.
Мері знайшла місце для останнього шматка козячого сиру, загорнутого в листок винограду, посміхнулася, ще раз уклонилася господарям та зробила останній ковток із джерельця, яке бурмотіло щось серед сірих каменів. Потім вона м'яко плеснула в долоні — так, як це робили старі — повернулася та рішуче пішла геть.
Щоправда, її рішучість була показною. Вона востаннє спілкувалася з тими істотами, котрих вона називала тіньовими частинками, а Ліра — Пилом, коли сиділа біля екрана комп'ютера, але потім за їх наказом вона знищила все обладнання. І тепер Мері не знала, що робити. Їй сказали пройти крізь прохід, розташований у передмісті її Оксфорда, Оксфорда Вілового світу, і вона виконала це — аби відчути тремтіння та запаморочення, опинившись у незвичайному іншому світі.