Я познайомився з ним у діючому загоні. Його поранило кулею в ногу, і він поїхав на води тижнем раніше за мене. Грушницький – юнкер. Він лише рік служить; носить, з особливого франтівства, товсту солдатську шинель. У нього георгіївський солдатський хрестик. Він стрункий, смаглявий і чорноволосий; йому на вигляд можна дати років двадцять п'ять, хоча йому навряд чи двадцять один рік. Він закидає голову назад, коли говорить, і щохвилини підкручує вуса лівою рукою, оскільки правою спирається на милицю. Говорить він швидко і претензійно: він з тих людей, які на всі випадки життя мають готові пишні фрази, яких просто прекрасне не зворушує і які поважно драпіруються в надзвичайні почуття, піднесені пристрасті і виключні страждання. Справляти враження – їх насолода; вони подобаються романтичним провінціалкам до нестями. На старість вони стають або мирними поміщиками, або п'яницями – іноді тим і другим. В їх душі часто багато добрих властивостей, але ні на гріш поезії. Пристрастю Грушницького було декламувати: він засипав вас словами, як тільки розмова виходила за рамки звичайних понять; сперечатися з ним я ніколи не міг. Він не відповідає на ваші заперечення, він вас не слухає. Тільки-но ви зупинитесь, він починає довгу тираду, яка напевне має якийсь зв'язок з тим, що ви сказали, але яка насправді є лише продовженням його власної промови.
Він досить дотепний: епіграми його часто кумедні, але ніколи не бувають влучними і злими; він нікого не вб'є одним словом; він не знає людей і їх слабких струн, тому що все життя займався тільки собою. Його мета – зробитися героєм роману. Він так часто намагався переконати інших в тому, що він істота, не створена для світу, приречена до якихось таємничих страждань, що він сам майже переконався у цьому. Тому-то він так гордо носить свою товсту солдатську шинель. Я його зрозумів, і він за це мене не любить, хоч зовні ми у найкращих стосунках. Грушницький має славу сміливця; я бачив його в ділі: він вимахує шаблею, кричить і кидається вперед, замруживши очі. Це щось не російська хоробрість!..
Я його також не люблю: я відчуваю, що ми колись зустрінемося на вузькій дорозі, і одному з нас не минути біди.
Його приїзд на Кавказ – також наслідок його романтичного фанатизму: я переконаний, що напередодні від'їзду з батьківського села він говорив з похмурим виглядом якій-небудь гарненькій сусідці, що він їде не так, просто, служити, а що він шукає смерті, тому що… тут він, певне, закрив очі рукою і продовжував так: "Ні, ви (або ти) цього не повинні знати! Ваша чиста душа здригнеться! Та і навіщо? Що я для вас? Чи зрозумієте ви мене?.." – і так далі.
Він мені сам казав, що причина, яка спонукала його вступити до К. полку, залишиться вічною таємницею між ним і небесами.
Втім, у ті хвилини, коли він скидає трагічну мантію, Грушницький досить милий і потішний. Мені цікаво бачити його з жінками: тут вже він, я думаю, старається.
Ми зустрілись як старі приятелі. Я почав його розпитувати про розпорядок життя на водах і про найбільш примітні особи.
— Ми ведемо життя досить прозаїчне, — сказав він, зітхнувши, — ті, що ранком п'ють воду, — мляві, як усі хворі, а ті, що п'ють ввечері вино, — нестерпні, як усі здорові. Жіночі товариства є; тільки від них невелика втіха: вони грають у віст, негарно одягаються і жахливо говорять французькою. Цього року з Москви одна лише княгиня Ліговська з дочкою; та я з ними незнайомий. Моя солдатська шинель – немов тавро. Співчуття, яке вона викликає, тяжке, як милостиня.
Цієї хвилини до колодязя повз нас пройшли дві дами: одна літня, інша молоденька, струнка. Їх облич за капелюшками я не розгледів, та вони були вбрані за суворими правилами найкращого смаку: нічого зайвого. На другій була закрита сукня gris de perles*, легка шовкова косинка обвивала її гнучку шию. Черевички couleur puce** стягували біля щиколоток її худорляві ніжки так мило, що навіть не обізнаний у таїнствах краси неодмінно ахнув би, хоча б від здивування. Її легка, але благородна хода мала щось дівоче, що не піддається визначенню, та зрозуміле погляду. Коли вона пройшла повз нас, від неї повіяло тим незбагненним ароматом, який відчувається іноді від записки милої жінки.
— Ось княгиня Ліговська, — сказав Грушницький, — і з нею дочка її Мері, як вона її називає на англійський зразок. Вони тут лише три дні.
— Одначе ти вже знаєш її ім'я?
— Так, я випадково чув, — відповів він, почервонівши, — зізнаюсь, я не бажаю з ними знайомитися. Ця горда знать дивиться на нас, армійців, як на дикунів. І яке їм діло, чи є розум під нумерованим кашкетом і серце під товстою шинеллю?
— Бідна шинель! – сказав я, усміхаючись, — а хто цей пан, що підходить до них і так прислужливо подає їм склянку?
— О! це московський франт Раєвич! Він гравець: це зразу видно з величезного золотого ланцюга, що звивається по його блакитному жилету. А що за товста палиця – точнісінько як у Робінзона Крузо! Та й борода доречна, і зачіска a la moujik***.
— Ти озлоблений супроти всього роду людського.
— І є за що…
— О! справді?
В цей час дами відійшли від колодязя і порівнялись з нами. Грушницький встиг з допомогою милиці прийняти драматичну позу і голосно відповів мені французькою:
— Mon cher, je hais les hommes pour ne pas les mepriser, car autrement la vie serait une farse trop degoutante****.
_____________
* сіро-перлистого кольору ( фр.).
** червонувато-бурого кольору ( фр.).
*** по-мужицьки ( фр.).
**** Милий мій, я ненавиджу людей, щоб їх не зневажати, бо інакше життя було б занадто огидним фарсом ( фр.).
Гарненька княжна озирнулась і нагородила промовця довгим зацікавленим поглядом. Вираз цього погляду був надто невизначеним, але не насмішкуватим, з чим я подумки від душі його поздоровив.
— Ця княжна Мері прегарненька, — сказав я йому. – У неї такі оксамитові очі – саме оксамитові: я тобі раджу привласнити цей вираз, говорячи про її очі; нижні і верхні вії такі довгі, що сонячні промені не відбиваються у її зіницях. Я люблю такі очі без блиску: вони такі м'які, вони ніби пестять тебе… Втім, здається, в її обличчі тільки і є гарного… А що, зуби у неї білі? Це дуже важливо! Жаль, що вона не усміхнулась на твою пишну фразу.
— Ти говориш про гарненьку жінку, як про англійську кобилу, — сказав Грушницький з обуренням.
— Mon cher, — відповів я йому, намагаючись підробити його тон, — je meprise les femmes pour ne pas les aimer car autrement la vie serait un melodrame trop ridicule*. Я відвернувся і пішов геть від нього. З півгодини гуляв я по виноградних алеях, по вапнякових скелях і чагарниках, що висіли між ними. Ставало жарко, і я поспішив додому. Проходячи повз сірчанокисле джерело, я зупинився біля критої галереї, щоб зітхнути під її тінню, і це дало мені змогу бути свідком досить цікавої сцени. Діючі особи знаходились ось у якому положенні. Княгиня з московським франтом сиділи на лаві у критій галереї і, здається, були зайняті серйозною розмовою. Княжна, напевне допивши вже останню склянку, походжала задумливо поблизу колодязя. Грушницький стояв поруч з колодязем; нікого більше на майданчику не було.
________________
* Милий мій, я зневажаю жінок, щоб не любити їх, бо інакше життя було б
занадто безглуздою мелодрамою (фр.).
Я підійшов ближче і сховався за рогом галереї. В цю хвилину Грушницький впустив свою склянку на пісок і намагався нагнутися, щоб її підняти: хвора нога йому заважала. Бідолашний! як він старався, спираючись на милицю, і все даремно. На його виразному обличчі і справді зображалось страждання.
Княжна Мері бачила все це краще за мене.
Легше пташки підскочила вона до нього, нахилилась, підняла склянку і подала її рухом, сповненим невимовної чарівності; потім жахливо почервоніла, озирнулась на галерею і, переконавшись, що її матуся нічого не бачила, здається, тут же заспокоїлась. Коли Грушницький відкрив рота, щоб подякувати їй, вона була вже далеко. За хвилину вона вийшла з галереї з матір'ю і франтом, та, проходячи повз Грушницького, прийняла такий добропристойний і поважний вигляд – навіть не озирнулась, навіть не помітила його пристрасного погляду, яким він довго її супроводжував, аж доки, спустившись з гори, вони не зникли за липами бульвару… Та ось її капелюшок майнув через вулицю; вона вбігла у ворота одного з кращих будинків П'ятигорська. За нею пройшла княгиня і край воріт розкланялась з Раєвичем.
Лише тоді бідний пристрасний юнкер помітив мою присутність.
— Ти бачив? – сказав він, міцно стискаючи мені руку, — це просто ангел!
— Чому ж? – спитав я з простодушним виглядом.
— Хіба ти не бачив?
— Ні, бачив: вона підняла твою склянку. Якби тут був сторож, то він зробив би те ж саме, і ще прудкіше, сподіваючись одержати на горілку. Втім, цілком зрозуміло, що їй стало тебе жаль: ти зробив таку жахливу гримасу, коли наступив на прострілену ногу…
— І ти ніскільки не розчулився, дивлячись на неї в ту хвилину, коли душа сяяла на її обличчі?..
— Ні.
Я брехав; але мені хотілось побісити його. У мене вроджена пристрасть суперечити; усе моє життя було лиш ланцюгом сумних і невдалих суперечностей серцю або розуму. Присутність ентузіаста проймає мене хрещенським холодом, і, я думаю, часті спілкування з млявим флегматиком зробили б з мене пристрасного мрійника. Зізнаюсь іще, неприємне, але знайоме почуття торкнулось злегка цієї миті мого серця; це почуття – було заздрість; я сміливо кажу "заздрість", тому що звик собі у всьому зізнаватися; і навряд чи знайдеться молодий чоловік, котрий, зустрівши гарненьку жінку, що заволоділа його увагою і несподівано віддала перевагу іншому, так само їй незнайомому, навряд чи знайдеться, кажу, такий молодий чоловік (зрозуміло, із тих, хто жив у великому світі і звик тішити своє самолюбство), який не був би цим неприємно вражений.
Мовчки ми з Грушницьким спустилися з гори і пройшли бульваром повз вікна будинку, де переховувалась наша красуня. Вона сиділа біля вікна. Грушницький, шарпнувши мене за руку, кинув на неї один з тих невиразно-ніжних поглядів, які так мало діють на жінок. Я спрямував на неї лорнет і помітив, що вона від його погляду посміхнулась, а що мій зухвалий лорнет не на жарт розсердив її.