Взагалі Майкл добрий чоловік. А як ото захворів, то Бриджит не раз приходила до нас додому, розказувала про свої клопоти – і плакала з розпуки. А того вечора в нас якраз був містер Гевішем. Бриджит прийшла і знов розплакалася, бо в них вже не було що їсти ані не мали з чого заплатити за житло. Я пішов до неї – вона сиділа на кухні. А потім містер Гевішем прислав за мною і сказав, що ви передали для мене гроші. Тоді я чимдуж кинувся на кухню, наздогнав Бриджит – і вручив їй гроші. Бриджит спершу навіть не могла повірити своїм очам. Ось чому я дуже вам вдячний.
– Ага, – вимовив граф своїм низьким глухим голосом, – то ось що ти зробив для себе. Може, ще щось?
Дуґал влаштувався побіч крісла з високою спинкою, на якому сидів Седрик. Дог знай крутив головою, слідкуючи за рухами Седрика, немовби його страшенно цікавило те, що той розповідав. Узагалі Дуґал був собака вельми поважний. Певно, він відчував, що коли він такий великий, то не може легковажно ставитися до життя. Старий граф, який добре знав собаку, потайки спостерігав за ним. Річ у тім, що Дуґал ніколи не мав звички заводити знайомства поспіхом, відразу, тим-то графа неабияк здивувало, що дог дозволяв Седрикові себе гладити. У цю мить собака затримав на хлопцеві уважний погляд, а тоді обережно поклав свою велику, мов у лева, голову йому на коліно.
Седрик гладив свого нового друга і водночас відповідав дідусеві:
– Бачите, був іще Дік, – проказав він. – Дік вам би сподобався, я певен. Бо він хлопець правильний.
Проте так говорили хіба в Америці, тому граф не відразу зрозумів, що Седрик мав на увазі.
– Що значить – правильний? – перепитав граф.
Лорд Фонтлерой на мить замислився, бо і сам не знав, що воно значить. Та оскільки цей вислів частенько вживав Дік, то Седрик був певен, що означає він щось дуже хороше.
– По-моєму, це значить, що він нікого не обдурить, – взявся пояснювати Седрик. – І не вдарить меншого за себе. І черевики чистить так, що вони аж блищать, як наглянцує. Дік працює чистильником.
– І ти з ним знаєшся? – спитав граф.
– Він мій давній друг, – потвердив Седрик. – Не такий давній, як містер Гобс, але ми знаємося вже досить давно. Коли я від'їжджав, він подарував мені ось це, – хлопчик сягнув у кишеню й витягнув звідтам щось червоне. Це була складена шовкова хустинка. Седрик з гордощами розгорнув її. На червоному тлі виднілися зображення кінських голів та підків.
– Цю хустинку мені подарував Дік, – промовив юний лорд. – Я берегтиму її як зіницю ока. Бачите, її можна зав'язати на шию, а можна встромити у кишеню. Дік придбав її з першого заробітку – після того, як я викупив у Джейка усю його долю, а потім ще закупив нових щіток. Ото Дік і подарував мені хустинку на пам'ять. А містеру Гобсу я подарував годинник з написом: "Відкривши це, згадайте мене". То ось: коли я витягую хустинку, то також відразу згадую про Діка.
Годі й описати, що відчував вельможний граф Доринкурт, слухаючи розповіді свого внука. Загалом графа непросто було чимось спантеличити, бо пожив він немало і побачив на своєму віку предосить. Проте тут йому довелося зіткнутися з таким, чого він іще не бачив. Тим-то й не міг собі дати ради з почуттями, які його охопили. Граф ніколи не переймався дітьми. Власні забаганки забирали весь його час, тому на дітей його вже не залишалося. Навіть коли його сини були малі, то й тоді він ними не цікавився. Зараз він хіба пригадував собі, що батько Седрика також був таким вродливим і міцним хлопчаком. Граф був себелюбцем, яких мало, отож звідки йому було навчитися цінувати чиюсь безкорисливість і щирість? Звідки йому було знати, якою любов'ю, довірою, ніжністю сповнене дитяче серце? Хіба міг він собі уявити, які великодушні і щирі думки народжуються у дитячій голівці?
Граф Доринкурт узагалі досі остерігався малих дітей – особливо хлопчиків. Певно, вони нагадували йому радше надокучливих щенят, які знай товчуться по кімнаті й увесь час чогось потребують. А граф волів, аби у його домі панував порядок і послух. Натомість його старші сини завдавали хіба одних клопотів своїм нянькам і гувернанткам. А на найменшого нарікань не було вочевидь тому, що на нього менше звертали уваги – так вирішив для себе граф. Бо ж прецінь не він мав успадкувати титул і маєтки.
Знову: що рідного внука треба любити – таке навіть на думку графові не спадало. Він послав за маленьким Седриком, аби догодити своїм гордощам. Тим більше якщо вже хлопчикові випаде зайняти його місце у майбутньому, то граф найменше хотів, аби його спадкоємець виявився незграбним чи смішним. Бо це осмішило б його, графа Доринкурта, ім'я. Ну а всі, котрі народилися в Америці, на переконання графа, мали бути смішні й недалекі. Жодної любови до хлопця граф не відчував. Єдине, чого він від нього сподівався – що той виявиться хоч би трохи симпатичним на виду і принаймні не позбавленим царя в голові. Граф-бо зазнав стількох розчарувань від своїх старших синів… Ну а те американське одруження капітана Ерола викликало такий гнів графа, що він і поготів не міг сподіватися чогось доброго від того шлюбу.
Коли лакей доповів про лорда Фонтлероя, граф Доринкурт спершу навіть не міг зважитися підвести очі на хлопця – так боявся розчаруватися. Саме тому граф розпорядився, щоб Седрика прислали до нього самого – годі було й подумати, що хтось міг стати свідком його розчарування. Та коли граф уздрів перед собою миловидного привітного хлопчину, який без тіні страху поклав руку на нашийник величезного дога – його зачерствіле серце сповнила радість. Навіть у найсміливіших мріях граф Доринкурт не міг собі уявити такого внука! Годі й казати: граф спершу просто не повірив своїм очам: невже цей милий, зґрабиий і відважний хлопчик – син тієї осоружної американки – таки справді його внук?! Від цієї думки зазвичай холодний і черствий граф Доринкурт аж змішався.
А далі внук почав розмовляти зі своїм дідусем. Це ще більше спантеличило старого графа. Він-бо звик, що всі перед ним ніяковіли і втрачали дар мови, тим-то і від Седрика очікував подібної поведінки. Аж ні, хлопчик анітрішки не розгубився перед графом – так само як перед тим ані дрібки не злякався Дуґала. Проте тут не було і тіні нахабства – Седрик просто випромінював привітність і довіру. Але хлопчик навіть і здогадувався, що когось належить боятися – він поводився просто і природно. Звісно, граф одразу помітив, що Седрик трактує його як друга, зовсім не сумніваючись у тому, що дідусь радий його бачити. Мабуть, йому і на думку не спадало, що могло бути інакше. Окрім того, йому просто хотілося розважити й зацікавити дідуся своїми розповідями. Така щирість і довіра зворушили навіть серце старого графа – хоч яким черствим та холодним чоловіком він був. Зрештою, приємно було бачити перед собою бодай когось, хто не виявляв перед ним підозри а чи страху, хто не здогадувався про його нестерпний характер, хто дивився на нього сповненими довіри і щирої симпатії очима – навіть якщо це лише маленький хлопчик у чорному оксамитовому костюмчику.
Граф відкинувся на спинку свого крісла і взявся далі розпитувати свого юного співбесідника, із дивним блиском у старечих очах невідступно слідкуючи за кожним його рухом. Лорд Фонтлерой охоче відповідав на всі дідусеві питання, не виявляючи жодної ніяковости. Хлопчик щиро, як він це вмів, розповідав дідусеві про Діка і про Джейка, про продавчиню яблук і про містера Гобса. Далі він жваво описував вуличні походи, які організовувала республіканська партія – з прапорами, транспарантами, факелами і феєрверками. Під час бесіди дійшло і до Четвертого Липня та Революції. Хлопчик захоплено розповідав про все графові, та раптом, явно щось згадавши, замовк.
– У чому справа? – поцікавився граф. – Чому ти зупинився?
Лорд Фонтлерой трішки знітився і завовтузився у кріслі. Граф бачив, що хлопця непокоїть якась думка.
– Просто я подумав, що вам це може бути неприємно, – врешті вимовив Седрик. – Можливо, хтось з родини якраз брав участь у тих діях. Я геть забув, що ви – англієць.
– Можеш розповідати далі, – відповів граф. – Ніхто з нашої родини там не був. Ти забуваєш, що ти також англієць.
– Та ні! – відразу заперечив Седрик. – Я американець!
– Ти англієць, – рішуче ствердив граф. – Англійцем був твій батько.
Такий поворот розмови навіть дещо розважив старого графа, а ось Седрикові було не до сміху. Від хвилювання його залив гарячий рум'янець.
– Я народився в Америці, – заперечив він. – Якщо хтось народився в Америці, то він американець. Вибачте, що мушу вам перечити, – м'яко, проте дуже серйозно вимовив хлопчик, – але містер Гобс сказав мені: якщо ще колись буде війна, то… то я повинен тримати сторону американців.
Граф усміхнувся. Посмішка вийшла похмура, проте – граф таки посміхнувся.
– І що, будеш обстоювати американців? – спитав він.
Граф ненавидів Америку й американців, однак серйозна заява цього маленького американського патріота його розважила. Врешті-решт, подумав граф, з доброго американського патріота з часом можна буде виховати доброго англійця.
Однак у них більше не було часу заглиблюватися в історію американської революції і боротьби за Незалежність (зрештою, лорд Фонтлерой відчув, що повертатися до цієї теми наразі не варто), бо прийшов лакей і оголосив, що обід уже подано.
Седрик підвівся і підійшов до дідуся. Хлопчик глянув на його хвору ногу, а тоді ввічливо запропонував:
– Давайте допоможу. Дозволите? Можете спертися на мене. Коли ото у містера Гобса боліла нога – бо на нього звалилася була бочка з картоплею, – то він також спирався на мене.
Кремезний лакей мало не позбувся своєї репутації, бо лише в останню мить таки стримався, аби не засміятися вголос. Він був добре вишколений, віддавна служив у шляхетних родинах, тим-то аж ніяк не міг собі дозволити розсміятися у такий момент – це хіба б засвідчило його погане виховання. Справді, стриматися тут було доволі важко, проте лакей знайшов порятунок, перевівши погляд на не надто привабливу картину, що висіла над головою графа: вдав, ніби зосереджено її розглядає.
Граф зміряв свого відважного родича пильним поглядом.
– Гадаєш, даси собі раду? – суворо спитав він.
– Думаю, що так, – відповів Седрик. – Я сильний.