Так ніби їй раптом щось спало на думку.
– Гей, стривай! – Лайнувшись, Елінор уступила в черевики, у яких зазвичай виходила до парку, й пошкандибала за дівчинкою. Це дурне дівча подалося за будинок, туди, де отой вогнеїд показував їй фокуси.
Але на газоні вже, звичайно, нікого не було. Лише догорілі смолоскипи ще стриміли в траві.
– Ага, скидається на те, що й добродій сірникоїд зник, – промовила Елінор. – Принаймні в будинку його немає.
– Мабуть, він подався за ними! – Дівчинка підійшла до одного з обгорілих смолоскипів і торкнулася пальцем обвугленої головки. – Ну звісно! Побачив, що сталося, й подався за ними! – Вона з надією звела очі на тітку.
– Звичайно, так воно, либонь, і було. – Елінор мусила докладати неабияких зусиль, щоб у її словах Меґі не відчула іронії. "І як же він, на твою думку, за ними подався – пішки? – подумки додала вона. Але вголос про це не сказала, а лише мовчки поклала Меґі на плече руку. – Господи, дівчинка й досі тремтить!"
– Ходімо вже! – мовила Елінор. – Скоро тут буде поліція, а поки що ми справді не можемо нічого вдіяти. Ось побачиш, за кілька днів батько повернеться, і з ним, може, й отой твій приятель, що плюється вогнем. Але доти тобі доведеться, мабуть, якось потерпіти мене.
Меґі лише кивнула головою. Не впираючись, вона дала повести себе в будинок.
– Але я маю одну умову, – сказала Елінор, коли вони спинилися на порозі.
Меґі недовірливо звела на неї очі.
– Чи не могла б ти, поки ми тут самі, не дивитися весь час на мене так, неначе хочеш лише одного: отруїти мене? Тобі не важко буде?
На обличчі в Меґі промайнула ледве помітна, ніякова усмішка.
– Гадаю, що ні, – мовила вона.
Двоє поліцейських, що нарешті вкотили машиною у посипаний гравієм двір, ставили силу запитань, але відповісти на них ні Елінор, ні Меґі не могли. Ні, тих людей Елінор ніколи досі не бачила. Ні, грошей вони не вкрали й узагалі не вкрали нічого коштовного, лише одну книжку. Коли Елінор сказала про це, поліцейські насмішкувато перезирнулися. Елінор розгнівалася й прочитала їм цілу лекцію про те, якими коштовними бувають рідкісні книжки. Та це тільки погіршило справу. А коли Меґі нарешті заявила, що батька поліцейські неодмінно знайдуть, якщо розшукають такого собі Каприкорна, ті двоє перезирнулися так, наче вона цілком серйозно стверджувала, нібито її батька викрав злий вовк. Потім вони поїхали. А Елінор відвела Меґі до її кімнати. У дурненької дванадцятирічної дівчинки в очах знову стояли сльози, й Елінор уже просто не знала, як її втішити. Тож вона лише сказала:
– Твоя мати теж завжди спала в цій кімнаті.
Чогось безглуздішого, ніж ці слова, годі було, мабуть, і придумати, тож вона хутко додала:
– Якщо не зможеш заснути, почитай що небудь. – Потому двічі кашлянула й рушила темним будинком до своєї кімнати.
Чому він раптом видався їй таким жахливо великим і порожнім? Усі довгі роки, які вона мешкала тут уже сама, її ніколи не обходило те, що за всіма цими дверима на неї очікували самі лише книжки. Гай гай, як багато спливло часу, відколи вона із сестрами гралася в цих кімнатах і коридорах у піжмурки! Як тихенько вони намагалися тоді прослизнути повз бібліотеку…
Знадвору вітер торгав віконницями. "Господи, до ранку я не зімкну очей", – подумала Елінор. Потім вона згадала про книжку, що чекала на неї біля ліжка, і, вже наперед передчуваючи насолоду й воднораз докори сумління, зникла за дверима спальні.
Підміна
Глибока, прикра книжкова хвороба заповзає в душу. Яка ганьба – ставати рабом цієї громіздкої купи паперу, задрукованого почуттями вже покійних людей! Чи не краще, шляхетніше й мужніше буде покинути все це сміття як є й вийти у світ – вільним, розкутим, неписьменним суперменом?!
Соломон Іґл. Перевозячи бібліотеку
Цієї ночі спати у своїй кімнаті Меґі не лягла. Щойно стихли кроки Елінор, дівчинка подалася до кімнати Мо.
Розпакувати речі він так і не встиг: сумка, хоч і відкрита, й досі стояла поряд із ліжком. Лише батькові книжки вже лежали на нічному столику, та ще надламана плитка шоколаду. Мо любив шоколад до нестями й не гребував навіть геть засохлим шоколадним Різдвяним дідом, що лишався, бувало, від давно минулого свята. Меґі відломила шматочок від плитки й поклала в рот, але смаку не відчула. Вона відчувала лише гіркоту на душі.
Батькова ковдра, коли Меґі забралася під неї, виявилась холодна, та й подушка ще не встигла ввібрати запах Мо, а пахла лише пральним порошком. Меґі мацнула рукою під подушкою. Так, вона була на місці – не книжка, а фотокартка. Це був знімок її матері – Мо завжди клав його під подушку. Коли Меґі була ще маленька, то гадала, що батько просто взяв і придумав матір, гадаючи, що доньці так того хочеться. Він розповідав про матір дивовижні історії. Потому Меґі щоразу запитувала:
– А вона мене любила?
– Дуже.
– А де вона?
– Коли тобі сповнилося три роки, їй довелося поїхати.
– Чому?
– Довелося, й усе.
– Далеко?
– Дуже далеко.
– Вона померла?
– Ні, звичайно ж, ні!
Меґі звикла до того, що на декотрі її запитання Мо давав дивні відповіді, й уже в десять років вона не вірила в те, що батько вигадував їй про матір, – очевидно, та просто пішла від них. Таке трапляється. І поки Мо був із нею, матері їй не дуже й бракувало.
Та ось не стало і його.
І вона лишилася сам на сам з Елінор і її крижаними очима.
Меґі дістала із сумки батькового светра й увіткнулася в нього обличчям. "У всьому винна книжка, – раз у раз проказувала вона подумки. – Лише ота книжка. Але чому, чому він не віддав її Вогнерукому?" Іноді не завадить поскреготати від люті зубами, якщо не знаєш, як здолати тугу. Та згодом усе ж таки знову наринули сльози, й Меґі заснула з солонуватим присмаком на вустах.
Коли вона прокинулася – раптово, серце аж заходилось, коси мокрі від поту, – все відразу повернулося: оті чужі чоловіки, батьків голос і безлюдна вулиця. "Піду шукати його, – вирішила Меґі. – Так, я його знайду!" Небо за вікном уже зарум’янилося. Ще трохи, й зійде сонце. Краще зникнути звідси, поки не настав ранок.
Батькова куртка висіла на стільці під вікном, так ніби він щойно її скинув. Меґі взяла з неї гаманця: їй, мабуть, знадобляться гроші. Тоді прослизнула до своєї кімнати, щоб прихопити в дорогу речі – лише найнеобхідніші, щось із одягу, а також фотокартку, де вона разом із батьком, щоб, шукаючи його, показувати її людям. Узяти свою скриньку з книжками вона, певна річ, не могла. Спершу хотіла сховати її під ліжком, але потім передумала й вирішила залишити Елінор листа.
"Люба Елінор! – написала Меґі, хоч насправді й не вважала, що тітка заслуговує на таке звертання. Потім замислилась, як до неї звертатися – на "ти" чи й далі на "ви" А втім, що там гадати, на тіток зазвичай "тикають", а крім того, так буде простіше.
– Я маю йти шукати батька, – писала вона далі.
– Не турбуйся… – (А Елінор і так не турбуватиметься!) – І не кажи поліцейським, що я пішла, а то вони запевне повернуть мене назад. У скриньці мої улюблені книжки. На жаль, узяти їх з собою не маю змоги. Будь ласка, наглянь за ними, я заберу їх, як тільки знайду батька. Дякую. Меґі. P.S. Я запам’ятала, скільки книжок у скриньці!"
Потім останнє речення Меґі закреслила – воно лише розізлить тітку, і хто знає, що вона тоді зробить із книжками. Чого доброго, ще попродає. Адже Мо оправив їх в надзвичайно гарні палітурки. Шкіряних серед них не було: Меґі не хотілося, читаючи книжку, згадувати про те, що для оправи до неї зняли шкуру з теляти чи свині. На щастя, Мо це розумів. Якось він розповів Меґі, що багато сотень років тому палітурки для особливо коштовних книжок виготовляли зі шкури ненароджених телят. "Charta virginea non nata" – яка милозвучна назва для жахливої речі! "І в тих книжках, – розповідав батько, – так багато й мудро писалося про любов, добро й милосердя".
Збираючи сумку, Меґі намагалася ні про що не замислюватись, бо знала, що будь які розмірковування приведуть її до запитання: де шукати? Вона знов і знов гнала від себе цю думку, і все ж таки згодом її руки почали рухатися повільніше. І ось нарешті вона стала над повною повнісінькою сумкою, мимоволі прислухаючись до ледве чутного, проте невблаганного внутрішньому голосу: "Одначе, скажи, Меґі, де ти збираєшся його шукати? У який бік ти повернеш за ворітьми – праворуч чи ліворуч? Бачиш, ти навіть цього не знаєш. А як гадаєш, чи далеко ти зайдеш, поки тебе схопить поліція? Дванадцятирічна дівчинка з величезною сумкою в руках і з безглуздою розповіддю про зниклого батька й про те, що матері, до якої можна було б тебе повернути, немає…"
Меґі затисла долонями вуха. Та хіба це допоможе заглушити голос, що шепоче в самій голові чи десь поруч? Кілька хвилин вона так і стояла. Потім покрутила головою, доки той голос нарешті змовк, і витягла спаковану сумку в коридор. Сумка була важка, дуже важка. Меґі відкрила її й повикидала все назад до кімнати. Лишила тільки светра, книжку (одна – принаймні одна – їй просто необхідна), фотознімка й батькового гаманця. Тепер вона зможе нести сумку, хай там якою далекою виявиться дорога.
Меґі тихенько рушила сходами вниз, тримаючи в одній руці сумку, в другій – записку для Елінор. Вранішнє сонце вже пробивалося крізь щілини у віконницях. Однак у всьому великому будинку стояла така глибока тиша, немовби тут спали навіть книжки на полицях. Тільки з за тітчиних дверей долинало неголосне похропування. Власне, Меґі мала намір підсунути записку під двері, але та не пролізала. Дівчинка хвилю повагалася, потім натисла на клямку. В спальні Елінор, попри зачинені віконниці, було світло. Поряд з ліжком горіла лампа – мабуть, тітка заснула, читаючи. Вона спала горілиць, трохи розтуливши рота й потішаючи своїм хропінням гіпсових янголів на стелі. До грудей Елінор притискала книжку. Меґі відразу її впізнала.
– Звідки вона в тебе?! – скрикнула вона й спробувала вирвати книжку з тітчиних рук, обважнілих у сні. – Це батькова книжка!
Елінор враз очумалась, так наче Меґі хлюпнула їй в обличчя окропом.
– Ти її вкрала! – вигукнула Меґі, не тямлячи себе від люті. – Це ти покликала тих людей, ти! Ти й отой Каприкорн, ви з ним заодно! Це ти сказала забрати мого батька, і ще хтозна, що ти зробила з бідолашним Вогнеруким! Ти хотіла взяти цю книжку собі, від самого початку! Я бачила, як ти на неї дивилась – як на живу! Вона коштує, мабуть, цілий мільйон, а то й два чи три…
Елінор сиділа в ліжку, розглядала квіточки на своїй нічній сорочці й мовчала.