"До побачення, — сказала вона. — До побачення на кораблі".
"Не відходьте від приймачів, зараз буде передано надзвичайне повідомлення"; він лежав на спині, заклавши руки за голову, на душі було невесело, він сказав: "Цю лялю дуже люблять". І вона здригнулася й відказала: "Так..." Як і щовечора, їй було страшно. "Так, я дуже вас люблю!" Часом вона погоджувалася на це, часом казала ні, та цього вечора не насмілиться. "То вділять їй трохи пестощів, вечірніх пестощів?" Вона зітхнула, ото вже соромлива вона була, аж смішно. Вона сказала: "Цього вечора ні". Він ледве чутно зітхнув і сказав: "Бідолашна ляля, вона так розхвилювалася, а це пішло б їй на користь. Щоб гарненько приспати її, га? Не хочете, ні? Ти ж знаєш, це завжди мене заспокоює..." На її обличчі з'явився вираз старшої медсестри, як, бувало, тоді, коли вона садовила його на судно, її обличчя геть завмирало, очей вона не заплющувала, та, схоже було, вона так налаштувала себе, щоб нічого не бачити, а ще її руки під ним, швидке розстібання ґудзиків, руки фахівця, а ще її обличчя, що було таке печальне, так смішно, рука проникла, така ніжна, як мигдальне тісто, Одетта здригнулася і сказала: "Ви налякали мене; а Жак із вами?" Шарль зітхнув, Матьє сказав, що ні. "Ні, — сказав Моріс, — потрібно те, що потрібно". Він зняв ключа з дошки, тут смердить вбиральнею, гидота та й годі. "Це малюк пані Сальвадор, — сказала Зезета, — вони виганяє його, коли до неї приходять чоловіки, й тоді він задля розваги кладе купи скрізь, де йому заманеться".
Вони піднялися східцями. "Не відходьте від приймачів, зараз буде передано.." Мілан з Анною схилилися над приймачем, крізь вікна долинав переможний галас. "Зроби тихіше, — сказала Анна, — не треба їх провокувати", ніжна рука, ніжна, мов мигдальне тісто, Шарль набряк, неначе брунька, розпустився, дозрів величезний плід, ось-ось бризне сім'я, плід, що стремить просто у небо, соковитий плід, весну душної ніжности; мовчання, цокання виделок, і довге шоркання в приймачі, мов тканину хтось роздирає, вітер, що пестить величезний ніжний волохатий плід, Анна здригнулася і стисла руку Мілана.
"Громадяни,
уряд Чехословаччини проголошує загальну мобілізацію; всі чоловіки віком до сорока років і військові фахівці будь-якого віку повинні негайно зібратися. Офіцери, унтер-офіцери й солдати запасу і другого розряду запасу всіх звань, а також усі військовики, що перебувають у відпустках, повинні невідкладно прибути у мобілізаційні пункти. Всі повинні бути зодягнені в поношений цивільний одяг, мати при собі військові квитки і запас харчів на дві доби. Крайній термін для повернення на відповідні пункти — четверта година тридцять хвилин ранку.
Всі засоби пересування, автомобілі й літаки підлягають негайній мобілізації. Продаж пального відбувається лише за спеціяльним дозволом, який видається військовими властями.
Громадяни! Настала вирішальна година. Успіх залежить від кожного з вас. Нехай кожен докладе усіх зусиль для блага батьківщини. Будьте хоробрими і вірними. Ми воюємо за справедливість і свободу!
Хай живе Чехословаччина!"
Мілан випростався, він горів, ось він поклав долоні на плечі Анни і сказав:
— Нарешті-таки! Анно, це сталося, це сталося!
Жіночий голос прочитав декрет ще і словацькою мовою, вони втямили з нього хіба що декілька розрізнених слів, та звучало це, наче військовий марш. Анна повторювала: "Нарешті! Нарешті!", і сльози котилися по її щоках. А потім вони раптом почули: "Die Regierung hat entschlossen", це було по-німецькому, Мілан обернув регулятор до краю, і радіо загриміло, голос розбивав об стіни їхні мерзенні пісеньки, їхній святковий галас, ось він поллється з вікон, розтрощить шибки в Єґершміттів, долине аж до їхнього мюнхенського салону, де вони зібралися, немов одна родина, і від нього кров у них похолоне у жилах. Сморід вбиральні й запах кислого молока вже чекав на нього, він глибоко вдихнув їх, вони проникли в нього і, мов помах мітли, вимели з нього чистенькі світлі запахи вулиці Руаяль, це був запах убогости, його запах. Моріс непорушно стояв біля дверей своєї кімнати, і Зезетта вставляла ключ у замкову шпарину, а Одетта радісно казала: "Ну ж бо до столу! До столу! Жаку, на тебе чекає сюрприз"; він почувався дужим і твердим, тому що знову опинився у світі, де владарює гнів і бунт; на другому поверсі верещали дітлахи, їхній батько прийшов додому п'яний мов дим; у сусідній кімнаті чутно було дрібну ходу Марії Пранзіні, чоловік її, покрівельник, упав з даху місяць тому, барви, запахи, все воно мало справжню подобу, він мов би прокинувся зі сну, він опинився у світі, де владарює війна.
Старий обернувся до Гітлера; він дивився на це хирляве дитяче личко, цей комариний писок і почувався приголомшеним до глибини душі. Увійшов Ріббентроп, промовив декілька слів німецькою, й Гітлер подав знак докторові Шміттові. "Щойно стало відомо, — англійською сказав доктор Шмітт, — що уряд Бенеша оголосив загальну мобілізацію". Гітлер мовчки розвів руками, як людина, котра шкодує, що події підтвердили її правоту. Старий люб'язно усміхнувся, і в очах його спалахнув багровий відблиск. Відблиск війни. Йому залишалося тільки вдавати з тебе розгніваного, як робив це фюрер, тільки розводити руками: "Бачите? Отак воно!" і стос тарілок, який балансував у його руках уже сімнадцять днів, як стій брязне додолу. Доктор Шмітт із цікавістю глянув на нього, йому подумалося, що це, мабуть, так спокусливо — розвести руками, коли вже сімнадцять днів тримаєш у них цілий стос тарілок, думалося: "Ось і настала історична мить", думалося, що старому гендляреві з Лондона доведеться скрайніми засобами рятувати свою голу-голісіньку свободу. Тепер фюрер і старий мовчки дивилися одне на одного, й ніякий перекладач уже не був їм потрібен. Доктор Шміт відступив назад.
Він вмостився на лавці на майдані Желю й поклав біля себе банджо. Під платанами стояли темні голубі сутінки, лунала музика і був уже вечір, щогли рибальських кораблів стриміли немов би з-під землі, прямісінькі, чорні, а потойбіч порту у сотнях вікон спалахувало світло. Якийсь хлопчисько вихлюпував воду із фонтану; на сусідній лавці посідали інші мурини і поздоровкалися з ним. Він був не голодний, і пити йому не хотілося теж, викупався він перед пірсом, та ще зустрів здоровецького кудлатого чолов'ягу, котрий неначе з місяця впав, і той почастував його вином, — і все це було добре. Він дістав із чохла банджо, йому хотілося заспівати. Ще мить, одна-однісінька мить, він відкашлюється, прочищає горлянку, ще мить — і він заспіває, Чемберлен, Гітлер і Шмітт мовчки чекали війни, ще мить — і вона увійде, нога набрякла, та це минеться, ще мить — і він звільнить її від черевика, сидячи на ліжку, Моріс щосили стягав узуття, ще мить — і Жак з'їсть свій суп, Одетта вже не чула цього ледве чутного дратівливого шоркання, феєрверк, сила-силенна гвинтівок, що мають вибухнути залпом, ще мить — і сонця, кружеляючи, шугонуть угору, її ляля, ще мить — і запахне абсентом, і гаряча патока щедро потече на його паралізовані стегна, і гучний та ніжний голос полине над зеленим листям платанів; ще мить: Матьє вечеряв, Марсель вечеряла, Даніель вечеряв, Борис вечеряв, Брюне вечеряв, їхні миттєві душі по вінця були наповнені маленькими в'язкими втіхами, ще мить — і вона увійде, закута в сталеві лати, війна, якої боїться П'єр, війна, з якою змирився Борис, війна, якої прагне Даніель, війна, велика війна стоянів, божевільна війна білих. Ще мить — і вона вибухнула в Мілановій кімнаті, ринула всіма вікнами, з ревом увіллялася до помешкання Єґершміттів, блукала докруг кріпосних валів Марракеша, віяла над морем, руйнувала кам'яниці по вулиці Руаяль, наповнила Морісові ніздрі мерзенним сопухом лайна і духом перекислого молока, її ще не було на ланах, на заводах, на фермах, вона гралася в цура й пека поміж двома дзеркалами троїстого люстра в оздобленому ліпленням салоні готелю "Дрезен". Старий провів долонею по лобі й тихим голосом промовив: "Що ж, якщо хочете, то ми можемо приступити до постатейного обговорення вашого меморандуму". І тоді доктор Шмітт зрозумів, що знову наступив час перекладача.
Гітлер підійшов до столу, й у чистому вечірньому повітрі полинув гучний прегарний голос; на п'ятому поверсі готелю "Массілія" його почула жінка, яка вийшла на балкон подихати вечірньою прохолодою, вона гукнула: "Ґомесе! Ось іди послухай цього мурина, це просто диво!" Мілан подумав про свою ногу, і рум'янець на його щоках погас, він міцно стиснув Аннине плече і сказав: "Вони не захочуть мене взяти, я вже ні на що не здамся". А неґр співав. Шарль Віґ'є був мертвий, його бліді руки лежали на простиралі, дві жінки сиділи біля нього й балакали про те, що коїться на світі, вона відразу ж перейнялися приязню одна до одної, Жаніна взяла махрового рушника й витерла руки, а потім почала витирати його стегна, Чемберлен сказав: "З приводу першого параґрафу в мене є два заперечення", а неґр співав: "Bei mir, bist du schon", і це означало: для мене ти найвродливіша.
Коло нього зупинилися дві жінки, він знав їх, Аніна й Долорес, повії з вулиці Ласідон, Аніна сказала йому: "Диви! Ти співаєш?", і він нічого не відповів, просто співав, і жінки усміхалися йому, й Сара нетерпляче гукала: "Ґомесе, Пабло, а йдіть-но сюди, що ви там робите? Тут якийсь мурин співає, це просто диво".
СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ
Коли вибило шосту годину в Кревіллі, татусь Крулар увійшов до жандармерії й постукав у двері. Він думав: "Вони збудили мене". Він подумав, що так і скаже їм: "Навіщо ви мене збудили?" Гітлер спав, Чемберлен спав, його ніс виспівував, мов сопілка, Даніель сидів на ліжку, спливаючи потом, він думав: "Це був усього лиш кошмар!"
— Зайдіть! — гукнув лейтенант жандармерії. — А, це ви, татусю Круларе? Треба буде попрацювати.
Івіш застогнала уві сні й перевернулася на другий бік.
— Мене розбудив малюк, —сказав татусь Крулар. Він зі злістю зиркнув на лейтенанта і сказав: — Либонь, сталося щось важливе...
— Ох, татусю Круларе, — сказав лейтенант, — настала пора намащувати лижі!
Татусь Крулар не любив лейтенанта. Він відказав:
— Я й не знаю, що воно таке, ті лижі. Лиж у мене немає, я ношу тільки сабо.
— Пора намащувати лижі, — повторив лейтенант, — лижі пора намащувати: така халепа, що нехай йому дідько!
Без вусів лейтенант скидався на дівчину.