Хай вони навчаються всіляких наук, читають мудрі книжки, грають на музичних інструментах. І дозвілля хай гарно проводять — у забавах, веселих розвагах. А схочуть залишити монастир — хай собі йдуть. Хто забажає стати мирянином, хай ним стане.
— Саме про такий монастир я і мріяв,— сказав брат Жан.
На спорудження та впорядкування монастиря Гаргантюа дав братові Жану два'мільйони сімсот тисяч вісімсот тридцять один чдовгорунний баран"51 і річний прибуток з річки Діви 52— три мільйони триста тридцять вісім тисяч екю. На утримання монастиря він виділив на кожен рік два мільйони триста шістдесят дев'ять тисяч п'ятсот чотирнадцять ноблів 53 з ви-карбуваною на кожній монеті трояндою.
Монастир збудували шестикутним. На кутах височіли величні круглі вежі однакової форми й товщини. Чудова то була споруда! Мала вона сім поверхів разом із підвалами. Стіни потиньковані фландрським гіпсом, дах аспідний54. На карнизах стояли позолочені статуї людей і тварин. Ринви розцяцьковані золотом і вкриті емаллю. Вони спускалися в широкі риштаки, які сягали річки.
У монастирі було дев'ять тисяч тридцять два покої. Всі вони виходили у величезну залу; до зали вели прегарні сходи, такі широкі, що шестеро списоносців, ставши поруч, могли вільно зійти нагору зі списами напереваги.
Між вежами по праву руч була бібліотека. По ліву руч — світлиці для дівчат. Перед ними — театр і водозбір, а також лазні із запахущою смолистою водою.
В інших покоях жили юнаки. Були там чудові круж-ганки, розмальовані фресками, які зображали подвиги античних героїв та великі історичні події.
Понад річкою розкинувся розкішний парк із лабіринтом посередині, а біля самого монастиря — сад, у якому росли чудові фруктові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні, черешні, персики. І тут же був іще один парк, де водилася сила-силенна звірів.
На північ од замку текла річка Луара.
Юнаки та дівчата жили весело й дружно. В них було заведено: всі роблять те, що забажає одне з них. Хтось казав: <Почитаймо> — і всі розгортали книжки. Хтось казав: "Пограймо!" — і всі брали в руки інструменти. А як хтось казав: <Погуляймо!> — то всі гуртом ішли в парк, у сад, на берег річки, гуляти й веселитися.
Всі полюбляли їздити на лови. Дівчата їхали верхи — із соколом чи яструбом на руці.
Всі юнаки й дівчата вчилися. Всі вміли читати, писати, всі знали по п'ять, а то й по шість мов, всі співали, всі складали вірші.
Всі жили не за усталеними правилами, приписами, законами, а керуючись тільки доброю волею та бажанням. В їхньому статуті було одне-єдине правило: <Роби, що бажаєш". Бо люди шляхетні, порядні, вільні й освічені здебільшого обдаровані хистом і силою, які повсякчас спонукають їх на добрі діла і відвертають від безглуздих та ницих вчинків. Цю свою силу вони називають честю. А коли їх душить і гнобить підле насильство чи принука, то все своє шляхетне завзяття вони спрямовують на те, щоб скинути ярмо. Адже всіх людей споконвіку вабить те, що заборонено, і жадають вони того, в чому їм відмовлено.
О, я мало не забув про загадку, викарбувану на мідній дошці, яку знайшли під підмурком Телемсько-го монастиря. Ось вона:
О люди, сниться щастя вам земне — Збудіться й серцем слухайте мене! Коли вже вірите, що па ночах За рухом зоряним у небесах Спроможний розум відгадать людський, Що станеться на світі в час близький, Адже йому небесне провидіння, Бува, дарує незвичайне вміння,— Це стверджують нам книги мудреців,— Збагнути долю й суть нових віків, То я відкрию тим, хто слухать хоче,
Скажу — наступної зими уроче
В цей край, де ми живемо, прийдуть люди
Такі, що їх чомусь гнівить повсюди
І відпочинок, і веселий сміх,
Які, вважаючи все те за гріх,
Спокусять знатних і простих людей,
Від чого й розбрат поміж них піде.
Коли вже хтось за будь-яку ціну
Дорогу їхню вибере одну,
Вони ж із ним посварять родичів
І друзів, котрих він раніш любив;
Нащо вже рідний син, а злом багатий,
Не побоїться проти батька йти,
І навіть благородні владарі
Побачать, як сяйнуть мечі вгорі,
Бо їх підлеглі в лиховісну пору
Обов'язок забудуть ї покору;
Бо всім по черзі суджено давно
Спливати вгору чи то йти на дно.
І все змішається, не стане згоди,
А буде стільки сварок, лиха й шкоди,
Що гіршого історія не знала,
Хоча відомо їй чудес немало.
Багато доблесних людей тоді
Через палкі жадання молоді,
Пустившись берега без вороття,
Зустріне смерть у розквіті життя.
І ті, хто втрапить до такого виру,
Спинитися не зможуть, втратять віру,
Поки не сповнить, мов страшна гроза,
їх тупіт — землю, крики — небеса.
Отож не ті, хто праведний, а ті,
Хто бреше, буде скрізь на видноті,
Бо йтимуть всі, здобувши тут уроки,
Услід юрбі, підступній та жорстокій,
Щоб черні потурати забобонній...
Ох, цей потоп важкий і невгомонний!
Це все потопом справжнім я нарік,—
Нагоди не змарнує він повік
І землю всю собою тут обніме,
Поки хлюпне в безмежжя несходиме
Потік води, сховавши з головою
Усіх, хто, перейнятий жахом бою,
Свій дух до того в битвах розлютить,
Що вже ніде й нікому не простить
І навіть цим покірливим тваринам, Які плетуться з виглядом невинним Не ідолам на жертвоприношення, А смертним на звичайне угощення. Ви без великих збагнете зусиль, Як ворожнеча, що піде звідсіль, Розладить (все-таки не без причинні) Одвічний хід кулястої машини. Щасливці, котрі їй не зичать зла, А хочуть, щоб вона була й пливла, Ще спробують і пробують вже навіть її закабалити й нею править Так мудро, що зостанеться нещасній Благати власного творця всякчасно. І на завершення погасне день, Хоча з обіду зверне він лишень, Чорніш закриє тінь небесне око, Аніж затемнення чи ніч глибока; Поміж землею й сонцем стане тьма, Немов стіна, незрушна-і німа, І світом опанує запустіння. Але ще світ чекає потрясіння; Від поштовхів підземних він умить Здригнеться і страшніше затремтить, Ніж Етна в час, коли рука Кроніда Повергнула її на титаніда, Аніж громаддя енарійських скель, Коли, здолавши за щаблем щабель, Тіфон підвівся, лютий із лиця, І гори в море кидав без кінця. Ось так земля за лічені хвилини Сумної й дивної зазнає зміни, Що ті, хто міг її скорити сам, її віддасть негаданим гостям. Тоді серця запаляться бажанням Нарешті покінчити з цим змаганням, Бо той потік нестримної води їх прожене звідсіль бозна-куди. Але, втікаючи в погрозний час, Побачить кожен, як бурхне нараз Вогонь, що з'явиться край небозводу, Аби розлиту висушити воду. Коли ж мине подій жахливий ряд, Тоді багато хто ще буде рад, Добро і манну маючи небесну
За злигодні свої й дорогу чесну, Збідніють ті, хто у розкошах жив. Це справедливо теж. І я скінчив, Як обіцяв, провіщення своє. Хай кожен власну долю впізнає. Ви згодні? О, яке чекає щастя Того, кому все пережити вдасться!
Коли цю загадку прочитали Гаргантюа, він зітхнув і сказав:
— Людей, вірних євангельському вченню, завжди цькували і тепер цькують; а втім, щасливий той, хто. не боячись кари і не зваблюючись на гріх, іде до мети, яку вказав господь.
— А все ж таки, що, по-вашому, означає ця загадка? — спитав брат Жан.
— Вона розкриває і стверджує небесну істину! — урочисто виголосив Гаргантюа.
— Ну, а я її зовсім по-іншому тлумачу І Сутаною своєю присягаюсь, тут розповідається про те, як грають у м'яча! Бо куляста машина — це не що інше, як м'яч. Один гравець двічі кидає м'яча, після чого вибуває з гри. Тоді кидає другий. Інші стелсать за м'ячем — вище чи нижче мотузки він пролетить. Хто перший крикнув, як пролетів м'яч, тому і ймуть віру. А водяний потік — це, як на мене, звичайнісінький піт.
Після гри слід підсісти до вогнища, обсушитися, надягти чисту сорочку, а тоді — до столу! Гарно їсться, легко п'ється, весело туляється всім, а надто тим, хто виграв!
ПОВІСТЬ ПРО ЖИТТЯ ТА подвиги
ДОБРОГО Я МУДРОГО ПАНТАГРЮЕЛЯ, КОРОЛЯ
ДНПСОДІВ
РОЗДІЛ І
Про те, як народився Пантагрюель
Коли Гаргантюа було п'ятсот двадцять чотири роки, його дружина, велетка Бадбек, донька короля амавро-тів 55, які населяли країну Утопію, подарувала йому сина, теж велета і красеня. Бадбек померла, коли хлопчик з'явився на світ.
Його назвали Пантагрюелем — бо "панта" по-грецьки означає "все", а "грюель* мовою агарян56 тлумачиться як "той, що жадає". Нарекли так хлопчика тому, що саме того року на Африку впало страшне лихо: посуха. Тридцять шість місяців, три тижні, чотири дні й тринадцять з лишком годин не було дощу, а сонце пражило так, що вся земля висохла. На жодному дереві не вціліло ані листочка. Пожухли квіти, пожовкла трава. Пересохли всі річки, озера, ставки, струмки, джерела. Сконали від спраги звірі, птахи, від ядухи — риби. Люди, змордовані спрагою, не знали, куди дітися й що робити. Хто кидався в колодязь, а хто, шукаючи прохолоди, залазив у черево корови.
Жаль брав дивитись на людей, які прагнули будь-якою ціною вгамувати спрагу. Вони навіть вдиралися в храми й жадібно припадали до святої води.
Кардинали побігли до папи шукати ради. І всі гуртом вирішили: кожному спраглому давати сьорбнути святої води один-єдиний раз.
О, який щасливий був той, хто мав холодний погріб, а в ньому — кілька бочок із водою.
Отже, того дня, як Бадбек породила на світ сина, люди мучилися від пекучої спраги. І Гаргантюа зненацька сяйнуло — сина його чекає щаслива доля: він буде володарем спраглих, проводирем "тих, що жадають".
Смерть Бадбек приголомшила Гаргантюа. Він не знав, чи побиватися йому з великого горя — адже в нього померла дружина,— чи сміятися з великої радості — адже він має такого чудового синочка 11 він кидався, мов миша в мишоловці, мов яструб у сильці.
— Плакати мені чи не плакати? — питав він самого себе.— Плакати! Чому? А тому, що пішла з цього світу моя дружинонька! Ніколи вже я її не побачу! Іншої такої ніколи не знайду! Бадбек, моя мила,моя люба, моя рибонько, моє серденько, моє зерйяткої Пантагрюелю, синочку мій безталанний! Немає в тебе рідної неньки, нікому тебе годувати, голубити, нікому на добро навчати! О клята смерте, підступнице лиха! Яка ти жорстока, яка безжалісна — ти забрала в мене мою Бадбек! А вона ж мала б жити вічно!
І Гаргантюа, оплакуючи дружину, ревів коровою, але за мить, згадавши про Пантагрюеля, починав іржати конем.
— Синочку, синашеньку! — вигукував мн.— Мазунчику мій, пестунчику мій, моє голуб'ятко! Спасибі тобі, боже, за те, що дав мені такого гарного, такого веселого синочка, як сонечко ясне! Ах, який я радий, ох, який я радий, ух, який я радий! Годі журитися, годі тужити! Гей, слуги! Розстеліть обруси, принесіть вина, сполощіть чари й келихи, запаліть вогнища, засвітіть свічки, накрайте хліба, роздайте милостиню жебракам, проженіть собак, замкніть двері! Скиньте з мене плащ, я одягну камзол.