Ось після цього із склянки, що була в руках Пікерінга, й вилетіла цівка томатного соку, а сам Пікерінг залишив сімейну яхту, на якій він був гостем маршала й по-дружньому з ним випивав. Пікерінг пішов геть, важко, по-старечому спираючись на руку Скотта, мов немічна, пригнічена горем людина.
Перед тим, як він загинув, багато (мабуть, переважна більшість) солдатів у пустелі вірили, що Пікерінг — єдиний, хто здатен справитися з Роммелем. Усі його знали або гадали, що знають. І хоча Скотт розумів, що в загальних рисах думка про Пікерінга була справедливою, все ж таки в чомусь тут крилась трагічна помилка.
Очевидно, справа була в надмірній героїзації цієї людини. Скотт не вважав Пікерінга героєм. Таке ставлення було для нього неприйнятне — можливо, через те, що, незважаючи на довголітню дружбу, він так і не розпізнав Пікерінга до кінця, а можливо, й через те, що по-справжньому його ніколи не любив.
Тільки наполовину зрозумілий^ тільки наполовину мертвий... Але Скотт усвідомлював і те, що його власні позитивні якості нероздільно злиті з позитивними якостями Пікерінга, як видно, навіть в уяві Люсі. Люсі потрібна була йому для того, щоб знайти відповідь на нез'ясовані питання, а він, можливо, був потрібен їй для того ж самого.
Люсі не розуміла, чому він дозволив Бентінку йти на вірну загибель, пілотуючи несправний літак.
— Це так на вас не схоже, Скотт. Навіщо ви дозволили йому летіти, коли було ясно, що йому загрожує небезпека?
— Я й не збирався вказувати Бентінку, що йому робити і чого не робити,— відповів Скотт.
— Чому? Адже ви були для нього начальник.
— Бентінк не дуже на це зважав,— Скотт не злився, він тільки хотів, щоб його зрозуміли.— Бентінк був надто зелений, і мав власне розуміння своїх вчинків, Та справа, Люсі, не в цьому. Він запевнив мене, що літак абсолютно справний. Він розбирався в цих машинах. А я ні. Мені довелося звіритись на його слово. Я не міг з ним сперечатись.
— Вам і не треба було сперечатись. Заборонили б — і все.
— Ви дуже багато від мене вимагаєте,— раптом загарячився Скотт,— Він сам себе згубив. Одразу було видно, що він не житець на цьому світі. Чи то з дурного розуму, чи через молодість, чи завдяки своєму походженню. Я й не став з цим боротись. Примирився з не минучим. Тільки й усього.
— Час би вам знати, що є речі, з якими не миряться,— невгавала вона.— Бентінк звик сваволити, все робити по-своєму. Таким він уродився.
— Зате я уродився іншим!
Він сказав це з презирством: вона не розуміла, чому загинув Бентінк. Може, вона не зовсім розуміла, чому помер і її власний чоловік; їй, очевидно, була невтямки вся злочинна безглуздість того, що діялося навколо.
Замість старого "форда" Пікерінга Люсі купила "шевроле" й одвезла в ньому Скотта на край пустелі до Геліополіса, щоб там обміркувати віч-на-віч смерть молодого Бентінка, збагнути її і зняти камінь з душі, перш ніж їм обом доведеться повідати про цю трагічну подію іншим. Ніби їхнє пояснення могло стати для всіх незаперечним!
— Все одно, ви не повинні були його пускати,— твердила вона без кінця.
— Чому?— запитав Скотт, якому, зрештою, увірвався терпець.— Я не міг його не пустити. Ну чого б я мав йому забороняти? Якщо Бентінк став льотчиком., йому належало знати, що він робить. Адже це його фах, Люсі! В механіці й аеродинаміці не існує правил безпеки спеціально для Бентінка.
— Ви повинні були доглянути за ним.
— Він був пілотом. Кожен мусить знати свою справу. Чому ви не хочете цього зрозуміти? Очевидно, Це до вас не доходить.
— Я не інженер...— почала вона.
— А я інженер. Та не про це зараз мова. Найперший закон для всіх — знати, що ти робиш. Особливо зараз, на війні, коли від цього залежить і твоє власне життя, і життя багатьох інших. Тільки такі, як Черч, претендують на те, що їм сам бог велів бути винятком з цього правила, і, користуючись своїм становищем, занапащають безліч своїх людей. Бентінк також знехтував правила, але згубив самого себе. Оце й уся між ними різниця. Він занапастив себе сам.
— Не хочу вам перечити. Мені боляче з вами сваритися. Але все одно я не згодна з тим, що ви сказали.
Та й Скотту теж не хотілося їй суперечити: він розумів, що вони дивляться на цю справу по-різному й нічого одне одному не доведуть. І чим дужче вона побивалася за Бентінком, тим глибше він тужив по Пікерінгу й тим більше укріплявся в своїй правоті, в тому, що Черч справді-таки винуватий, чого вона, як видно, ніколи не збагне.
Смерть Бентінка вразила її так глибоко, що вона тепер хапалася за Скотта; знову впала завіса перед її життям, завіса, що ось-ось готова вже була піднятись. А драма, по суті, ще й не починалась...
— Я певна в одному,— сказала Люсі.— За безглуздістю цієї смерті криється якась страшна закономірність. Коли смерть забирає таких людей, як Пікерінг чи бідолашний хлопчик Бентінк, то здається, що вона ставить собі особливу мету.
Скотту кортіло сказати, що закономірність усіх безглуздих смертей — у війні, в Черчі, але він цього не сказав. Проте злість не дала йому змовчати.
— Безглузда смерть,— процідив він,— повинна забирати таких людей, як Черч, Тоді б у неї була розумна мета.
— Який жах! Хіба можна так говорити?— гостро дорікнула вона.— Навіть про людину, яка вам не подобається!
— Люсі,— сказав він,— пригадуєте, Пікерінг розповідав вам, що він відчував, коли Черч наказав послати Сема в Бенгазі тільки тому, що той говорить ио-іта-лійськи і може підслухати щось цікаве? Ну, а як його піймають, тоді йому кінець,— значить, туди йому й дорога... Я насилу вдержав Шкерінга, щоб він не сів у джип, не помчав за п'ятдесят миль на командний пункт до Черча і не пустив йому кулю в лоб. Пікерінг був просто несамовитий. І, напевне, продірявив би Черча, коли б я не зупинив його силою.
— Так то ж Пікерінг,— сказала вона.— А це ви. Скотт сумовито кивнув:
— Ваша правда. Іноді мені дуже хочеться бути Пі-керінгом. Комусь же треба так розізлитися, щоб зробити те, що необхідно...
Люсі відмовилась продовжувати цю розмову. До того ж вона, видно, вже передчувала щось зовсім інше, значно приємніше за трагедію...
Поки Скотт був відсутній, вона змінила не тільки авто, вона переїхала в інший, будинок. Замість білосніжної квартири Пікерінга в Гезірі вона оселилась тепер у старому будинку з каменюпісковику в Геліопо-лісі. Тут не було тієї стерильної чистоти, яка зустрічала з пустелі патлатого, вкритого брудом Пікерінга: будинок був давній, з високими стелями, просторий, у французькому стилі й зовсім не схожий на вибілене до блиску, мов та лікарня, житло в Гезірі. Якщо там Люсі намагалася влаштувати для Пікерінга зразково гігієнічний побут, чого йому бракувало в пустелі, тут вона постаралася все пристосувати до уподобань Скотта.
Люсі гадала, що Скотту конче не вистачало чогось такого, що пом'якшувало б його тверду шкаралупу, його масивну, вольову мужність,— просторих, затишних кімнат з витонченими лініями високих стель. І вона твердо собі поклала, що Скотту треба прищепити смак до комфорту й краси, позбавленої всякої практичної користі. Саме за це вона й узялася. Вона запевняла, що будинок йому, безперечно, сподобається. Вона палко доводила, що та, попередня квартира, тепер ні до чого: не було сенсу її зберігати. Тут буде краще, будинок цей має свої переваги. Компенсувати те, чого не вистачає,— ось в чім, здавалося, був її талант у повсякденному житті.
Скотт ухилився від цієї розмови й сказав:
— Джоанні тут, мабуть, теж буде краще. На острові сиро.
— І до дитячого садка далеко,— докинула вона. Але він навіть не намагався розгадати її замірів. До
того ж усе зіпсувала смерть Бентінка.
Він не жив у неї, та ніхто йому цього й не пропонував. Скотт поселився в пансіоні, який тримала напівсліпа тітка Сема Гассуна. В її побурілому від спеки садку мешкала черепаха, і стара завжди боялася зосліпу на неї наступити. Черепаха ховалася між корінням запиленого мангового дерева й виходила звідти тільки для того, щоб напитись та з'їсти жменю крихт. Стара купала її щодня у відрі з водою і розповідала Скотту, що черепаха любить хліб, банани та різні фрукти, але не їсть ні шпинату, ні латуку.
— Вона й знати не хоче про латук,— торочила тітонька Клотільда, і її жовте обличчя, на якому виблискували громіздкі окуляри з товстими скельцями, дивилося кудись у порожнечу, де вона гадала знайти Скотта.
Стара його ніколи не бачила. Вона познайомилася з ним по голосу і подала йому руку, коли Сем поцілував її і сказав, що Скотт — свій, близький, мов рідний брат.
— Ти зовсім ще дитя, Сем,— сказала вона племінникові.— І розтринькуєш багато грошей. Але все одно, ти гарний хлопчик.
Сем витратив частину своїх грошей на те, щоб віддячити тітоньці за піклування про Скотта, і купив їй довгохвостого папугу, але, пожалівши птаха, випустив його на волю, так і не донісши до пансіону. Коли Скотт сказав йому (одразу ж про це пошкодувавши), що яструб, орел, а то й просто коршак заклюють папугу ще до заходу сонця, Сем дуже засмутився, і Скотт довго лаяв себе, навіщо, не подумавши, сказав йому цю нехитру правду.
РОЗДІЛ 10
Кривавий Черч зажадав, щоб, перш ніж іти до генерала Уоррена та його дочки, Скотт з'явився до нього з поясненнями відносно смерті Бентінка.
— Хіба я зобов'язаний давати Черчу якісь пояснення?— В голосі Скотта прозвучала погроза.
Він доповідав Пікоку, і Пікок лише знизав плечима:
— Заспокойтесь. Я гадаю, що генерал Черч і себе в якійсь мірі відчуває винним у смерті Бентінка. Так чи інакше, а він хоче поговорити з вами, перш ніж ви підете до старого Уоррена.
— До Уоррена та його дочки — це я розумію,— сказав Скотт.— Але при чому тут Черч? Бентінк убив себе сам. Це все, що я можу сказати.
— От ви так і скажете Черчу. Що ж може бути простіше?
— Ні! Насамперед навіщо Черч його посилав...
— Не так голосно!— попросив Пікок.
Скотту раптом уявилось, що картонні стіни кабінету Пікока перетворюються на раковину, в якій гучно відлунює вся його безмірна зневага до Черча, і луна ця тривожила його свідомість, немов настирлива ідея, мов нерозгадана загадка. Чому він так боляче сприймав помилки і найбезглуздіші вчинки Черча? Чому так сильно хвилювали вони його зараз? Чому так довго гнітили його спогади про смерть Пікерінга й бажання знайти її винуватця?
Голос Скотта залишався спокійним:
— Я привіз дві міни,— сказав він Пікоку.— Міни ці не з Німеччини.