Доктор Урбіно-Даса звелів забити труну негайно, бо дім був сповнений густими випарами квітів у нестерпно спекотному повітрі, і йому здалося, ніби на шиї в батька проступили перші лілові плями. В тиші пролунав чийсь байдужний голос: "У такому віці людина розкладається ще живою". Перш ніж опустили віко, Ферміна Даса скинула шлюбну обручку й наділа її на палець мертвому чоловікові, а тоді поклала свою долоню на його, як робила завжди, коли він починав говорити щось зайве при людях.
— Ми скоро побачимося, — сказала вона йому.
Флорентіно Аріса, невидимий у гурті найвпливовіших людей міста, почув себе так, ніби його штрикнули ножем під ребра. Ферміна Даса не розгледіла його посеред метушні, коли почалися перші вислови співчуття, хоча ніхто не був присутній більшою мірою й ніхто не виявився таким корисним, як він, під час невідкладних потреб тієї ночі. Це він у переповнених людьми кухнях дав наказ, щоб усіх пригощали кавою. Він зумів роздобути додаткові стільці, коли не вистачило взятих у сусідів, і звелів ставити в патіо зайві вінки, коли жоден більше не зміг би поміститися в домі. Він же потурбувався, щоб не бракувало бренді для гостей доктора Ласідеса Олівельї, які довідалися про сумну новину в самому розпалі торжества з нагоди срібного весілля і гуртом прийшли сюди, посідавши кружка під манговим деревом. Він був єдиний, хто спромігся швидко знайти вихід зі становища, коли опівночі в їдальні з'явився втеклий папуга з високо піднятою головою й розпростертими крильми, викликавши в домі моторошне заціпеніння, бо скидався на уособлення каяття. Флорентіно Аріса схопив папугу за шию, не давши йому нагоди викрикнути яку-небудь недоречність, і відніс у закритій клітці до стайні. Отак він усе робив і виявив при цьому стільки тактовності та практичної тями, що нікому й на думку не спало, ніби це втручання в чужі справи, навпаки — неоціненна допомога в тяжкому горі, яке прийшло в цей дім.
Він був такий, яким і здавався: серйозний стариган із послужливими манерами. Кощавий і випростаний, з бурою, безволосою шкірою, з палахкотючими очима, що були сховані за круглими окулярами в блискучій металевій оправі, з романтичними вусами, нафабреними й підкрученими згідно з трохи запізнілою, як на той час, модою. Кілька останніх жмутиків волосся на скронях були зачесані вгору й приліплені бріоліном до лискучого черепа, — либонь, останній засіб проти повного облисіння. Його природжена лагідність та мляві манери приваблювали з першого погляду, але водночас здавалися досить-таки підозрілими чеснотами, як на такого затятого одинака. Він витрачав багато грошей, чимало винахідливості й усю свою силу волі на те, щоб йому не давали сімдесят шість, які виповнились у березні, і плекав глибоку переконаність, що в самотині своєї душі любив багато більше, аніж будь-хто на світі.
Того вечора, коли доктора Урбіно спостигла смерть і до Флорентіно Аріси дійшла звістка про це нещастя, він з'явився сюди в тому, в чому був тоді вдягнений, а вдягався він завжди однаково, незважаючи на пекельну червневу жароту: чорний сукняний костюм із жилетом, шовковий бант на целулоїдовому комірці, фетровий капелюх і чорна атласна парасолька, що правила йому й за ціпок. Та коли почало розвиднятися, він на дві години зник з похорону, а вже зі сходом сонця повернувся свіжісінький, чисто поголений і напахчений лосьйонами. На ньому був сюртук із чорного сукна того крою, які давно вийшли з моди і надягалися хіба на похорон або до церкви у дні страсного тижня, накрохмалений відкладний комірець з артистичним метеликом замість краватки і крислатий фетровий капелюх. Узяв він також парасольку і не тільки за звичкою, а й тому, що був певен: ще до полудня поллє дощ, і він остеріг доктора Урбіно-Дасу, щоб той по змозі прискорив похорон. До його думки прислухались, бо Флорентіно Аріса був з родини судновласників, особисто очолював Річкову компанію Карібського басейну, а отже, мабуть, розумівся на прогнозах погоди. Але не змогли вчасно попередити ні представників цивільної та військової влади, ні громадські й приватні організації, ні військовий оркестр та оркестр Школи мистецтв, ні релігійні школи та конгрегації, з якими вже було домовлено на одинадцяту, отож сталося так, що похорон, задуманий як велика історична подія, завершився панічною втечею запрошених від бурхливої зливи. Лишилося зовсім мало тих, хто, брьохаючи в грязюці, дійшов аж до фамільної усипальниці родини Урбіно, затіненої сейбою ще колоніальних часів, чия могутня крона виступала далеко за кладовищенський мур. Під цією самою кроною, але на зовнішній ділянці, призначеній для поховання самогубців, емігранти з Антільських островів учора пополудні віддали землі прах Херемії де Сент-Амура, а поруч зарили його собаку, згідно із заповітом небіжчика.
Флорентіно Аріса був одним з небагатьох, які дійшли з похоронною процесією до кінця. Він промок до нитки і повернувся додому наляканий, його змагав страх, що після стількох років дбайливих турбот про своє здоров'я та надмірних пересторог він міг сьогодні підхопити запалення легень. Флорентіно Аріса звелів приготувати собі гарячого лимонаду з кількома краплями бренді й ковтнув цього питва з двома таблетками фенаспірину, лежачи в ліжку та закутавшись у вовняну ковдру, аж поки з нього струмками полився піт і зрештою його тіло зігрілось, і він знову почув себе добре. Коли він повернувся в дім жалоби, то був уже спокійний і бадьорий. Ферміна Даса знову взяла на себе керівництво в домі, чисто підметеному й готовому приймати гостей, і вона ж таки повісила у святилищі бібліотеки пастельний портрет небіжчика з прикріпленою до рами чорною жалобною стрічкою. О восьмій задуха вже була така сама, як учора ввечері, та й людей у кімнатах юрмилося не менше, але після вечірньої молитви хтось висунув пропозицію, щоб розійтися раніше, нехай, мовляв, удова відпочине, вперше після вчорашнього полудня.
Ферміна Даса, попрощалася з більшістю гостей біля домашнього вівтаря, але останній гурт найближчих друзів провела аж до дверей на вулицю, щоб, за своїм звичаєм, замкнути їх власноручно. Вона вже наготувалася зробити це, зібравшись із останніми силами, коли раптом побачила Флорентіно Арісу: вбраний у жалобу, він стояв посеред порожньої зали. Ферміна Даса щиро зраділа, бо минуло багато років, відколи вона викреслила його зі свого життя, і це вперше побачила його після того, як іі сумління вже очистилося забуттям. Та не встигла вона подякувати йому за візит, як він притулив капелюх до грудей у тому місці, де серце, тремтячий, але сповнений гідності, й розітнув нарив, що був суттю усього його життя.
— Ферміно, — сказав він їй, — я чекав цієї нагоди довше, ніж півстоліття, щоб повторити вам клятву вірності своєму коханню; воно досі не вмерло й триватиме до кінця моїх днів.
Ферміна Даса подумала б, що перед нею божевільний, якби в неї раптом не виникло відчуття, що на Флорентіно Арісу в цю мить зійшла благодать Духа Святого. Першим її поривом було проклясти його за осквернення дому, коли ще в могилі не охолов труп її чоловіка. Але гідність допомогла їй зберегти самовладання.
— Іди звідси, — сказала вона йому. — І не з'являйся мені на очі всі ті роки, поки тобі лишилося жити. — І додала, розчинивши навстіж двері на вулицю, які почала була замикати: — Сподіваюся, їх буде мало.
Послухала, як стихають, віддаляючись по безлюдній вулиці, кроки, а тоді дуже повільно зачинила двері, взяла їх на великий дерев'яний засув та на кілька металевих засувок і опинилася наодинці зі своєю самітною долею. Ніколи досі, аж до цієї хвилини, не усвідомлювала вона цілком усього трагізму та непоправності драми, яку спричинила, коли їй ледве виповнилося вісімнадцять років і яка, виходить, тривожитиме її совість до смерті. Уперше після тієї години, коли сталося нещастя з чоловіком, Ферміна Даса заплакала, заплакала без свідків, бо інакше просто не вміла. Вона оплакувала смерть чоловіка, оплакувала свою самотність і свою лють, а коли зайшла до порожньої спальні, то оплакала і свою долю, бо відколи вона перестала бути дівчиною, дуже рідко доводилося їй спати в цьому ліжку одній. Усе, що належало чоловікові, роз'ятрювало її плач: пантофлі з китицями, піжама під подушкою, порожнє місце без нього — в дзеркалі над туалетним столиком, його запах на її власній шкірі. Ферміна Даса аж здригнулася від невиразної думки: "Людина, яку любиш, повинна вмирати разом з усіма своїми речами". Вона не хотіла нічиєї допомоги, щоб укластися спати, не хотіла їсти на ніч. Пригнічена безнадійним горем, тільки попросила в Бога, щоб послав їй смерть уві сні; трохи втішена цією надією, вона вляглася, — боса, але вдягнена, — і заснула миттю. Спала, не усвідомлюючи, що спить, але знаючи, що досі жива, що біля неї порожня половина ліжка, що лежить вона на боці з лівого краю, як завжди, але їй бракує противаги другого тіла з протилежного краю. Уві сні вона подумала, що вже ніколи не спатиме в цьому ліжку, як спала досі, й почала схлипувати, не прокидаючись, не змінюючи пози, і не чула, як проспівали перші півні, а розбудило її сонце небажаного ранку, в якому не було його. Тільки тоді збагнула Ферміна Даса, що проспала довго, що так і не вмерла, а тільки марно схлипувала уві сні й більше думала про Арісу, ніж про покійного чоловіка.
II
Зате Флорентіно Аріса і на мить не переставав думати про неї, відколи Ферміна Даса без жалю знехтувала його після тривалого й суперечливого кохання, а минуло відтоді вже п'ятдесят один рік, дев'ять місяців і чотири дні. Він не мав потреби змагатися із забуттям, щоранку проводячи нову риску на стіні своєї в'язниці, бо не було дня, коли не траплялося чого-небудь, що не нагадувало б йому про неї. В часи їхнього розриву він мав двадцять два роки і жив зі своєю матір'ю Трансіто Арісою. Вони наймали півдому на вулиці Віконній, де вона ще з юних літ держала галантерейну крамничку і де, крім того, розпускала на прядиво старі сорочки та ганчір'я, продаючи це як корпію для поранених на війні. Флорентіно був її єдиний син, прижитий від випадкового зв'язку з відомим судновласником Пієм П'ятим Лоайсою, найстаршим із трьох братів, які заснували Річкову компанію Карібського басейну і цим сприяли швидкому розвиткові парового судноплавства по річці Магдалена.
Пій П'ятий Лоайса помер, коли Флорентіно було десять років.