Я б на його місці саме так і робила.
Я відчула, що Джем пильно дивиться на мене, спитала, що сталося, і почула у відповідь: "Нічого, Всевидько". Коли ми прийшли додому, Джем заховав обидві ляльки в скриньку.
Не минуло і двох тижнів, як ми знайшли цілий пакетик жувальної гумки — і відвели душу, забувши про те, що все навколо подвір'я Редлі отруєне.
Через тиждень в дуплі опинилася потемніла медаль. Джем показав її батькові. Аттікус пояснив, що це медаль за грамотне письмо; давно, як нас ще й на світі не було, в школах округу Мейкомб влаштовували конкурси на найкраще письмо. Переможців нагороджували такими медалями. Аттікус сказав, що, певно, хтось загубив медаль, і поцікавився, чи не питали ми у сусідів. Я хотіла признатися, де ми її знайшли, але Джем добряче штовхнув мене і запитав батька, чи не знає він тут кого-небудь, хто був нагороджений такою медаллю. Ні, Аттікус не знав.
Але найцінніша знахідка ждала нас через чотири дні. Це був кишеньковий годинник, на ланцюжку з срібним ножиком, правда, він був несправний.
— Джем, як ти думаєш, це біле золото?
— Не знаю. Покажу Аттікусу.
Аттікус сказав, що якби годинник був новий, то коштував би — разом з ланцюжком і ножиком — десять доларів.
— Ти помінявся з кимось у школі? — запитав він.
— О, ні! — Джем витяг з кишені годинник дідуся — Аттікус дозволяв носити його раз на тиждень, з умовою, що Джем буде дуже обережним. У такі дні Джем ходив, боячись дихнути.
— Аттікус, якщо ти не заперечуєш, я краще візьму цей годинник. Може, мені пощастить його полагодити.
Коли гострота враження від дідусевого годинника стерлася, Джемові набридло виймати годинник кожні п'ять хвилин і дивитися, котра година.
Джем вправно розібрав і склав годинник — правда, лишилися зайві пружинка і дві маленькі деталі,— але він, як і раніше, не йшов.
— О,— тяжко зітхнув Джем,— певно, цей годинник уже ніколи не піде. Всевидько...
— Що?
— Як ти думаєш, може, треба написати листа тому, хто залишає нам ці речі?
— Це було б непогано, Джем, ми могли б подякувати... Чому не написати?
Джем затиснув вуха долонями і захитав головою.
— Не розумію, просто не розумію... не знаю, Всевидько...— Він кинув погляд на двері вітальні.— Може, все-таки сказати Аттікусу... Хоча ні, краще не треба.
— Давай я скажу.
— Ні, не треба. Всевидько, слухай...
— Що?
Цілий вечір він хотів мені щось сказати: заблищать очі, нахилиться до мене — і знову передумає. Так і цього разу.
— Та я так, нічого...
— Давай писати листа.— Я підсунула йому папір і олівець.
— Гаразд. "Дорогий містер..."
— А звідки ти знаєш, що це чоловік? Б'юся об заклад, це міс Моді. Я давно вже знаю, що це вона.
— Е-е... міс Моді не жує гумки.— Джем засміявся.— Ти ж знаєш, вона вміє гарно поговорити. Одного разу я запропонував їй гумку, а вона: "Ні, дякую, гумка пристає до піднебіння, і я не можу й слова мовити". Непогано сказано, правда? — кинув байдуже Джем.
— Так, інколи вона справді гарно говорить. Але звідки б у неї взявся годинник з ланцюжком?
"Дорогий сер,— почав Джем.— Ми вам вдячні за... за все, що ви нам поклали в дупло. Щиро вам відданий Джеремі Аттікус Фінч".
— Він не догадається, що це ти, якщо так підпишешся.
Джем стер своє ім'я і написав: "Джем Фінч". Нижче підписалась я: "Джін Луїза Фінч (Всевидько)". Джем поклав листа в конверт.
Наступного ранку, коли ми йшли до школи, Джем побіг вперед і зупинився біля нашого дерева. Він стояв обличчям до мене і дивився на дупло. Я помітила, що він зблід.
— Всевидько!
Я підбігла.
Хтось замазав наше дупло цементом.
— Не плач, Всевидько, не треба... заспокойся, не плач,— повторював Джем весь час, поки ми йшли до школи.
Коли ми прийшли додому на сніданок, Джем нашвидкуруч щось ковтнув, вибіг на веранду і зупинився на східцях. Я вийшла за ним.
— Ще не проходив...— мовив він.
На другий день Джем знову стояв на східцях, як на варті — цього разу недаремно.
— Здрастуйте, містер Натан,— привітався він.
— Здрастуйте, Джем і Джін Луїзо,— відповів містер Редлі, проходячи мимо.
— Містер Редлі,— звернувся Джем.
Містер Редлі зупинився.
— Містер Редлі, е-е... це ви замазали цементом дупло на тому дереві?
— Я. Я запломбував його.
— А нащо ви це зробили, сер?
— Дерево помирає. Коли дерева хворіють, дупла і тріщини замазують цементом. Ти маєш це знати, Джем.
До самого вечора Джем не розмовляв про це. Коли ми знову проходили повз наше дерево, він мовчки поплескав рукою по латці цементу і задумався. Було видно, що настрій у Джема все дужче псується, і я трималася якнайдалі від нього.
Увечері ми, як завжди, пішли зустрічати Аттікуса, коли він повертався з роботи. Уже біля нашої веранди Джем сказав:
— Аттікус, глянь, будь ласка, он на те дерево.
— Яке дерево, сину?
— Те, що на розі садиби Редлі, недалеко від школи.
— Бачу. А що?
— Воно помирає?
— Ні, не думаю. Подивись на листя — воно зелене й густе, жодної жовтої гілочки...
— І воно не хворе?
— Воно таке ж здорове, як і ти. А чого ти питаєш?
— Містер Натан Редлі сказав, що воно помирає.
— Що ж, можливо. Містер Редлі, певно, розуміється на цих речах краще, ніж ми з тобою.
Ми з Джемом лишилися на веранді. Він стояв, спираючись спиною на стовп, і терся об нього плечем.
— Джем, у тебе свербить спина?— спитала я якомога лагідніше. Він не відповів.
— Ходімо до хати, Джем.
— Зайду пізніше.
Так він стояв, поки не стемніло, а я чекала на нього. Коли ми зайшли в будинок, я побачила, що Джем плакав: на обличчі були розмазані бруднуваті плями. Дивно тільки, як це я нічого не чула.
РОЗДІЛ VIII
Того року після осені настала зима, і навіть найдалекоглядніші пророки округу Мейкомб не могли пояснити, чому так вийшло. Два тижні стояла така холоднеча, якої, сказав Аттікус, не було з 1885 року. Містер Ейвері повідав: на Розетському камені написано, що коли діти не слухають своїх батьків, курять і сваряться між собою, це призводить до змін у природі; ми з Джемом відчули на собі тяжку провину — порушили заведений у природі порядок, спричинивши цим немало прикростей сусідам і собі.
Тієї зими померла стара місіс Редлі, але ця подія минула майже непомітно, сусіди рідко бачили її, хіба що тоді, коли вона поливала свої канни. Ми з Джемом вирішили, що це Страхолюд доконав її, проте Аттікус розчарував нас: він сходив до Редлі і, повернувшись, сказав, що сусідка померла своєю смертю.
— Запитай його,— прошепотів Джем.
— Питай сам — ти ж старший.
— Саме тому ти й повинна його запитати.
— Аттікус,— звернулась я,— ти бачив містера Артура?
Аттікус суворо подивився на мене поверх газети.
— Ні, не бачив.
Джем не дав мені розпитувати далі. Аттікус ще не забув наших витівок над Редлі, тому краще облишити цю тему. До того ж Джему здавалося, що Аттікус догадується, що того літнього вечора справа не обмежилася тільки покером-роздяганкою. Джем, правда, сказав, що у нього нема підстав так думати, просто він відчуває.
Прокинувшись наступного ранку, я визирнула у вікно і мало не вмерла від страху. Я так закричала, що Аттікус прибіг з ванної з намиленим обличчям — він саме голився.
— Кінець світу, Аттікус! Що робити? — Я потягла його до вікна.
— Ні, це не кінець світу,— відповів він.— Надворі йде сніг.
Джем запитав Аттікуса, чи довго лежатиме сніг. Для нього це теж була новина, але він знав, що то сніг. Аттікус відповів, що знає про сніг не більше, ніж Джем.
— Одначе думаю, що коли він буде такий мокрий, як тепер, то перетвориться в дощ.
Задзвонив телефон, і Аттікус підвівся з-за столу.
— Дзвонила Юла Мей,— сказав Аттікус, повернувшись.— Передаю її слова: "Оскільки в округу Мейкомб снігу не було з тисяча вісімсот вісімдесят п'ятого року, навчання в школі сьогодні не буде".
Юла Мей — головна телефоністка міста. Вона робила різні оголошення, передавала запрошення на весілля, сповіщала про пожежу, радила, як подати першу допомогу, коли не було доктора Рейнольдса.
Нарешті Аттікус втихомирив нас, ми почали дивитися не в вікна, а в свої тарілки, і тоді Джем запитав:
— А як роблять сніговика?
— Не маю уявлення,— відповів Аттікус.— Не хочу вас розчаровувати, але мені здається, що цього снігу не вистачить навіть на добру сніжку.
Ввійшла Келпурнія і сказала, що сніг не розтає. Ми вибігли надвір і побачили, що все навкруги вкрито тоненьким шаром мокрого снігу.
— Не треба по ньому ходити,— сказав Джем.— Подивись, де ступає нога, там сніг зникає.
Я озирнулася: на моїх слідах снігу не було. Джем порадив трохи зачекати, поки нападає більше снігу, тоді, може, набереться і на сніговика. Я висунула язик і піймала кілька лапатих сніжинок. Вони були холодні, пекучі.
— Джем, сніг гарячий!
— Ні, то він такий холодний, що аж пече. Та не їж його, Всевидько, нащо марно переводити. Нехай падає.
— А мені хочеться походити по снігу.
— Знаєш що? Давай походимо по снігу на подвір'ї міс Моді.
Джем побіг стрибаючи, а я за ним, намагаючись ступати слід у слід. На тротуарі, навпроти подвір'я міс Моді, ми зустріли містера Ейвері. У нього було рожеве обличчя, з-під паска звисав великий живіт.
— Бачите, що ви наробили?— звернувся він до нас.— У Мейкомбі вже й не пам'ятають, коли останній раз ішов сніг. Погода міняється, а все через неслухняних дітей, таких, як ви.
Цікаво, подумала я, чи знає містер Ейвері, з яким нетерпінням ми чекали влітку, щоб він повторив свій номер. Якщо сніг — кара, то, мабуть, варто грішити. Мені було ясно, звідки у містера Ейвері такі вичерпні метеорологічні відомості: прямо з Розетського каменя.
— Джем Фінч, чуєш, Джем Фінч!
— Джем, тебе гукає міс Моді.
— Ходіть посеред двору. Біля веранди снігом присипало квіти. Не наступіть на них.
— Гаразд! — вигукнув Джем.— Яка всюди краса, міс Моді, правда?
— Вона мені ні до чого, ця краса! Якщо вночі підмерзне — загинуть мої азалії.
На старому, з широкими крисами капелюсі міс Моді поблискували сніжники. Схилившись над якимись кущиками, вона закутувала їх мішками. Джем запитав її, навіщо вона це робить.
— Щоб вони не мерзли,— відповіла міс Моді.
— Хіба квіти можуть мерзнути? Це ж не живі істоти.
— Я не можу як слід відповісти на твоє запитання, Джем Фінч. Знаю тільки одне: якщо вночі підморозить, то мої квіти замерзнуть. А щоб цього не сталось, я їх накриваю. Зрозуміло?
— Так. Міс Моді...
— Що?
— Ми з сестрою хотіли позичити у вас трошки снігу.
— Господи, та забирайте хоч і весь.