Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, котрий сидів на дивані. Тут же був присутній і вкрай розхвильований поет Рюхін. Рушники, що ними був зв’язаний Іван Миколайович, лежали купою на тому ж дивані. Руки і ноги Івана Миколайовича були вільні.
Побачивши того, хто увійшов, Рюхін зблід, кахикнув і несміливо проказав:
— Здрастуйте, лікарю.
Лікар вклонився Рюхіну, але, кланяючись, дивився не на нього, а на Івана Миколайовича.
Той сидів зовсім непорушно, з лютим обличчям, насупивши брови, і навіть не поворухнувся, коли зайшов лікар.
— Ось, лікарю, — чомусь таємничим шепотом заговорив Рюхін, полохливо озираючись на Івана Миколайовича, — відомий поет Іван Бездомний... ось, бачите... ми непокоїмося, чи не біла гарячка...
— Дуже пив? — крізь зуби спитав лікар.
— Ні, випивав, але не так, щоб дуже...
— Тарганів, пацюків, чортиків або вертких собак не ловив?
— Ні, — здригнувшись, відповів Рюхін, — я його вчора бачив і сьогодні зранку. Він був цілком здоровий...
— А чому в кальсонах? З постелі взяли?
— Він, лікарю, в ресторан отак прийшов...
— Ага, ага, — дуже вдоволено сказав лікар, — а чому садно? Бився з кимось?
— Він з огорожі впав, а потім у ресторані вдарив одного... і ще декого...
— Так, так, так, — сказав лікар і, повернувшись до Івана, додав: — Здрастуйте!
— Здоров був, шкіднику! — злісно й голосно відповів Іван.
Рюхін так зніяковів, що не насмілювався звести очі на ввічливого лікаря. Але той анітрохи не образився, а звичним, спритним жестом зняв окуляри, відгорнувши полу халата, сховав їх у задню кишеню брюк, а потім запитав у Івана:
— Скільки вам років?
— Гетьте ви від мене всі к бісу, ото ще! — брутально вигукнув Іван і відвернувся.
— Чом же ви гніваєтесь? Хіба я сказав вам щось неприємне?
— Мені двадцять три роки, — збуджено заговорив Іван, — і я подам скаргу на всіх вас. А надто на тебе, гнидо! — звернувся він окремо до Рюхіна.
— А на що ж ви хочете поскаржитися?
— На те, що мене, здорову людину, схопили й силоміць затягли в божевільню! — у гніві відповів Іван.
Тут Рюхін придивився до Івана і похолов: жодного безумства не було в того в очах. Бувши каламутними в Грибоєдові, тепер вони перетворились на ясні, якими були давніше.
"Батечку рідний! — злякано подумав Рюхін. — Та він і справді нормальний! Оце халепа! Навіщо це ми сюди його притягай? Нормальний, нормальний, тільки пика подряпана..."
— Ви перебуваєте, — спокійно заговорив лікар, сідаючи на білий табурет з блискучою ногою, — не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не буде затримувати, якщо в цьому немає потреби.
Іван Миколайович покосував недовірливо, але все ж таки пробурчав:
— Слава тобі господи! Знайшовся, врешті, один нормальний серед ідіотів, а з них перший — бельбас і нездара Сашко!
— Хто він, цей Сашко-нездара? — поцікавився лікар.
— А ось він, Рюхін, — відповів Іван і тицьнув брудним пальцем у бік Рюхіна.
Той спалахнув від обурення.
"Це він мені замість подяки! — гірко подумав він. — За те, що я піклувався про нього. От уже справді, погань!"
— Типовий куркулик за своєю психологією, — заговорив Іван Миколайович, якому, видать, закортіло викривать Рюхіна, — і до того, куркулик, який старанно маскується під пролетаря. Погляньте на його пісну фізіономію і порівняйте з тими гучними віршами, які написав він до першого числа! Хе-хе-хе... "Майтесь!" та "розмайтесь!"... а ви йому всередину загляньте, що він там думає... ви охнете! — Іван Миколайович лиховісно розсміявся.
Рюхін важко дихав, пік раків і думав лише про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він опікувався тим, хто насправді виявився злісним ворогом. І, головне, нічого не вдієш — не відповідати ж лайкою душевнохворому!
— А чому вас, власне, припровадили сюди? — спитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.
— Та чорт би їх побрав, йолопів безмізких! Схопили, зв’язали якимсь ганчір’ям і притарабанили на вантажівці!
— Дозвольте вас запитати, ви чому в ресторан прийшли у самій білизні?
— Нічого тут нема дивного, — відповів Іван, — пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мій одяг, а це лахміття залишили! Не голим же мені по Москві було йти! Вдягнув, що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.
Лікар запитливо поглянув на Рюхіна, і той понуро буркнув:
— Ресторан так називають.
— Ага, — сказав лікар, — а чому так поспішали? Якесь побачення у справах?
— Консультанта я ловлю, — відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.
— Якого консультанта?
— Ви Берліоза знаєте? — спитав Іван багатозначно.
— Це... композитор? Іван похнюпився.
— Який там композитор? Отак... Та ні ж бо! Композитор — це однофамілець Міші Берліоза!
Рюхіну не хотілося нічого говорити, але довелося пояснювати.
— Секретаря МАСОЛІТу Берліоза сьогодні увечері задавило трамваєм на Патріарших.
— Не бреши ти, чого не знаєш! — розгнівався на Рюхіна Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай спровадив!
— Штовхнув?
— Та яке там "штовхнув"? — дратуючись на загальну нетямущість, вигукнув Іван, — такому і штовхати не треба! Він такі штуки може виробляти, що тільки тримайсь! Він наперед знав, що Берліоз утрапить під трамвай!
— А хто-небудь, крім вас, бачив цього консультанта?
— Отож-то й горе, що лишень я та Берліоз.
— Так. І до чого ж ви вдалися, щоб упіймати цього вбивцю? — тут лікар повернувся і кинув погляд жінці в білому халаті, яка сиділа за столиком осторонь. Та дістала аркуш і почала записувати порожні місця в його графах.
— А ось до чого. Взяв я на кухні свічечку...
— Ось цю? — запитав лікар, показуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч з іконкою перед жінкою.
— Цю саму, і...
— А іконка для чого?
— Ну так, іконка... — Іван почервонів. — Іконка найбільше їх усіх і налякала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхіна, — але річ у тім, що він, консультант, він... відверто кажучи... з нечистою силою водиться... і так просто його не упіймаєш.
Санітари чомусь виструнчились і не спускали очей
з Івана,
— Так, так, — вів далі Іван, — водиться! Тут факт безсумнівний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. І нема чого так на мене видивлятися! Правду кажу! Все бачив — і балкон, і пальми. Був, одне слово, у Понтія Пілата, за це я ручуся.
— Ну далі, далі...
— Отож я іконку на груди приколов і побіг... Тут годинник несподівано ударив двічі.
— Ого-го! — вшукнув Іван і підвівся з дивана. — Друга година, а я тут з вами час гаю! Вибачайте, де тут телефон?
— Пропустіть до телефону, — наказав лікар санітарам.
Іван ухопив трубку, а жінка в цю мить тихо запитала у Рюхіна:
— Він одружений?
— Неодружений, — полохливо відповів Рюхін.
— Член профспілки?
— Так.
— Міліція? — заволав Іван у трубку. — Міліція? Товаришу черговий, дайте вказівку зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами ловити іноземного консультанта. Що? Заїздіть за мною, я сам з вами поїду... Говорить поет Бездомний з божевільні... Яка ваша адреса? — пошепки спитав Бездомний у лікаря, прикриваючи трубку долонею, а потім знову закричав у телефон: — Ви слухаєте? Алло!.. Неподобство! — раптом гукнув Іван і швиргонув слухавку в стіну.
Потім він обернувся до лікаря, простягнув йому руку, сухо сказав "до побачення" і намірився йти геть.
— Даруйте, куди ж ви хочете податися? — заговорив лікар, вдивляючись Іванові в очі. — Глухої ночі, в спідній білизні... Ви зле почуваєтесь, лишайтесь у нас!
— Пропустіть-но, — сказав Іван санітарам, що як вкопані стояли у дверях. — Пустите ви чи ні? — страшним голосом гукнув поет.
Рюхін затремтів, а жінка натисла кнопку в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча коробочка і залютована ампула.
— То ви так?! — дико й зацьковано роззираючись, мовив Іван. — Постривайте ж! Прощавайте... — і головою вперед він кинувся в штору вікна.
Гримнуло досить лунко, але скло за шторою не дало ані тріщинки, і за якусь мить Іван Миколайович забився в руках у санітарів. Він хрипів, норовив кусатися, кричав:
— Так ось які ви шибочки в себе завели!.. Пусти! Пусти!..
Шприц зблиснув у пальцях лікаря, жінка одним помахом розпорола виношений рукав толстовки і вчепилася в Іванову руку з нежіночою силою. Запахло ефіром, Іван ослаб, затиснутий чотирма чоловіками, і спритний лікар скористався з цієї миті й уштрикнув голку в Іванову руку. Івана потримали ще кілька секунд, а тоді опустили на диван.
— Бандити! — прокричав Іван і зірвався з дивана, але тут же його посадили знову.
Відпущений вдруге, він ще раз схопився на ноги, але назад уже сів сам. Він помовчав, дико озираючись, потім несподівано позіхнув, потім злісно посміхнувся.
— Таки ув’язнили, — сказав він, позіхнув ще раз, несподівано ліг, голову поклав на подушку, кулак по-дитячому під щоку, замимрив уже сонним голосом, без злості: — Ну й гаразд... самі ж за все й поплатитеся. Я попередив, а там як знаєте! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат... Пілат... — і на цьому склепив очі.
— Ванна, сто сімнадцяту окрему і пост до нього, — порядкував лікар, накладаючи окуляри.
Тут Рюхін знову здригнувся: безгучно розчахнулися білі двері, за ними було видно коридор, освітлений синіми нічними лампами. З коридора в’їхала на гумових коліщатах кушетка, на неї переклали стишеного Івана, і він поїхав у коридор, а двері за ним стулились.
— Лікарю, — пошепки спитав приголомшений Рюхін, — то він і справді хворий?
— О так, — відповів лікар.
— А що ж це таке з ним? — несміливо запитав Рюхін.
Перетомлений лікар подивився на Рюхіна і мляво відказав:
— Рухове і мовне збудження... маячня та інтерпретації... випадок, напевно, складний... Шизофренія, слід гадати. А тут ще алкоголізм...
Рюхін нічого не второпав зі слів лікаря, крім того, що Іванові справи, видать, кепські, зітхнув і спитав:
— А що це він усе про якогось консультанта говорить?
— Бачив, мабуть, когось, хто вразив його розладнану уяву. А може, була галюцинація...
За кілька хвилин вантажівка вже мчала Рюхіна в Москву. Розвиднялось, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже не потрібне й неприємне. Шофер злости-вився на те, що ніч змарновано, гнав машину що було духу, і її заносило на поворотах.
Ось і ліс відстав, залишився десь позаду, і річка відбігла кудись убік, назустріч машині сипалась усяка всячина: якісь загорожі з вартівнями і стосами дров, височенні стовпи та якісь щогли, а на щоглах нанизані кружальця, купи щебеню, земля, посмугована траншеями, — словом, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, тут уже, он за поворотом, і зараз навалиться й охопить.
Рюхіна трясло і кидало, якийсь обрубок, на якому він умостився, щораз намагався вислизнути з-під нього.