На щастя, їх ще тут немає. Так, так, на всіх рейсах-з Вінніпега заборонено подавати їжу. Більше ми нічого не знаємо. Я подзвонив вам одразу ж, як тільки...
— Ну, що ви скажете? — спитав Трелівена диспетчер.
Пілот мовчки здвигнув плечима і знову взяв радіограми. Його чоло вкрилося зморшками, коли, посмоктуючи згаслу люльку, він перебіг очима зведення. Притримуючи ногою двері, до кімнати увійшов молодий служник. На таці, яку він приніс, стояли паперові кухлики з кавою. Одного кухлика хлопець подав диспетчерові, другого поставив перед Трелівеном. Капітан навіть не помітив цього.
— Час приземлення 05.05... — роздратовано говорив Бердік. — У мене зараз безліч роботи, пане директоре... Я ще подзвоню... Так, подзвоню, коли матимемо щось нове... моє шанування, пане директоре. — Він поклав трубку і полегшено зітхнув. Звертаючись до Трелівена, сказав: — Щиро дякую, капітане, що ви приїхали. Ви вже все знаєте?
Трелівен потрусив пакою радіограм.
— Це все? Чи є щось іще?
— Це все. Якби ви могли поговорити з тим хлопцем у літаку... Його треба приземлити... Але спершу він мусить освоїти штурвал, прилади... Потім йому треба пояснити, що саме він мусить робити перед посадкою, спрямувати його на стартову доріжку, ну і... о боже! і посадити його на ту доріжку... Ви можете це зробити?
— Я не чудотворець, — відказав Трелівен, — і єдине, що я можу сказати, що шанси у людини, яка під час війни водила одномоторні літаки, у цьому випадку... гм... мізерні. Це ж чотиримоторний літак!
— Ми все це знаємо! — вибухнув Бердік. — Ви ж чули, що я казав Барнардові. А може, у вас є інша пропозиція?
— Ні, — відповів Трелівен. — Іншого виходу немає. Я тільки хочу, щоб ви здавали собі справу, що ми робимо.
— Капітане! — злісно вигукнув Бердік. — Летить машина, у якій повнісінько людей. Дехто з них вмирає, у тому числі пілоти.
— Сховайте свої нерви в кишеню, — сухо промовив Трелівен. — Криком тут не зарадиш... — Ще раз глянув на радіограми, потім на карту. — Один шанс на тисячу. Я хочу, щоб усі це добре розуміли.
— Порядок, капітане! — відгукнувся диспетчер. — Ви маєте право, навіть повинні підкреслити ризик. Ми йдемо на це.
— Адже ж іншого виходу немає, — сказав Бердік.
— Отже, домовились, — промовив Трелівен. — Починаємо. — Він підійшов до радиста. — Чи можу я безпосередньо розмовляти з 714?
— Так, капітане. Будь-коли. Прийом нормальний.
— Давай!
Радист увімкнув передавач.
— Рейс 714! Говорить Ванкувер. Чуєте мене? Прийом.
— Я тут, Ванкувер, — озвався Спенсер. — Чуємо вас добре. Прийом.
Радист передав мікрофон капітанові.
Тримаючи в руці мікрофон, шнур якого тягнувся по підлозі, Трелівен ступив кілька кроків назад. Розставив ноги, глянув на чоловіків, що оточили його, і, втупивши очі над картою на стіні, почав говорити. Голос його звучав спокійно; капітан говорив повільно, намагаючись вселити Спенсерові впевненість, котрої сам не відчував. Усі в кімнаті зітхнули з полегкістю, ніби авторитет капітана зняв з них, хоч тимчасово, гнітючу відповідальність.
— Алло, рейс 714! Говорить Ванкувер. Мене звуть Пол Трелівен, я капітан Трансканадської повітряної лінії. Маю допомогти вам приземлитися. Гадаю, ви зробите це без особливого клопоту. З того, що мені розповіли, я знаю, що розмовляю зараз із Джорджем Спенсером. Я хотів би знати, Джордже, трохи більше про твій досвід авіатора...
Округле чесне обличчя Бердіка, що стояв за спиною Трелівена, нервово сіпалося.
Розділ сьомий
03.25 — 04.20
Спенсер мимоволі глянув на дівчину, що сиділа поруч. В зеленкуватому світлі кабіни її очі гарячково блищали. Сиділа і дивилась на Спенсера. Він одвернувся, напружено прислухаючись до голосу із землі.
Трелівен говорив:
— Наприклад, скільки маєш на рахунку льотних годин? З твого повідомлення знаю, що ти літав виключно на одномоторних винищувачах. Чи знаєш хоч трохи багатомоторні? Прийом.
Спенсерові так пересохло горло, що важко було говорити. Він проковтнув слину.
— Алло, Ванкувер! Тут 714. Добре, що ви з нами, капітане! Але не треба дурити одне одного. Ми обидва добре розуміємо ситуацію. Мій досвід обмежується тільки одномоторними машинами "Спітфайєр" і "Мустанг". Льотних годин близько тисячі. Але це було десять років тому. Відтоді я не торкався штурвала. Прийом.
— Ти не турбуйся про це, Джордже! Літати — це так само, як їздити на велосипеді — ніколи не забувається. Чекай на прийомі.
Трелівен виключив мікрофон і глянув на карту, котру тримав перед його очима керівник польотів.
— Спробуйте спрямувати його на цей курс. Військова авіація надала нам радіопеленг. Він нервує? — спитав диспетчер.
— А хто б на його місці не нервував? — Трелівен насупив брови. — Ми повинні вселити в нього впевненість у собі. Інакше кінець. Що б не сталося, він не має права втрачати самовладання. Тихше трошки, — звернувся він до телефоніста, що говорив по телефону. — Спенсер мусить добре чути мене, інакше він може розгубитися. — Він включив мікрофон. — 714, говорить Трелівен. Летиш на автопілоті, Джордже? Прийом.
— Так, капітане.
— Гаразд. За хвилину вимкни автопілота і берися за штурвал. Коли сам поведеш машину, спробуй трохи змінити курс. Однак, перше ніж розблокуєш рулі, вислухай мене уважно: спочатку рулі здадуться тобі дуже важкими порівняно з рулями винищувача. Хай це тебе не хвилює. Це нормально. Машина важить не одну тонну, отже, будь обережний, не повертай її надто різко. Весь час слідкуй за швидкістю польоту. Пам'ятай, швидкість нізащо не повинна падати нижче ста двадцяти вузлів при піднятих шасі і закрилках, інакше машина впаде. Повторюю: пам'ятай, що мінімальна швидкість — сто двадцять вузлів. І ще одне: чи є там хтось, хто міг би взяти на себе радіо, щоб не відволікати твоєї уваги від пілотування. Прийом.
— Так, Ванкувер. Тут є стюардеса. Віднині вона буде розмовляти з землею. Говори, Дженет!
— Алло, Ванкувер. Говорить стюардеса Дженет Бенсон. Прийом.
— А, це ти, Дженет? — сказав Трелівен. Він упізнав її голос. — Будеш переказувати все, що говоритиме Джордж. Ти теж не спускай очей з покажчика швидкості. Пам'ятай, що літак тримається в повітрі тільки тому, що пробивається крізь повітря з певною швидкістю. Якщо ця швидкість набагато зменшиться — літак упаде. Коли стрілка показуватиме менше ста двадцяти, негайно повідомляй Джорджа. Ти зрозуміла, Дженет? Прийом.
— Так, капітане, зрозуміла. Прийом.
— Вертаюсь до тебе, Джордже! Твої рухи повинні бути нехапливі, м'які. А зараз вимкни автопілота. На штурвалі знайди важіль розблокування. Тепер будеш вести літак ти. Летіти треба горизонтально, просто вперед. Слідкуй за стрілкою зміни висоти. А ти, Дженет, — за швидкістю. Пам'ятайте про сто двадцять вузлів. Пильнуйте, щоб швидкість була трохи більша. Ну, гаразд, починаємо!
Спенсер правицею стиснув важіль, щоб вимкнути автопілота. Обличчя його було напружене, але спокійне. Міцно вперся ногами, лівою рукою обережно взявся за штурвал.
— Скажи йому, що вимикаю автопілота, — сказав до Дженет. Вона виконала наказ. Його рука на важелі злегка тремтіла. Потім він рішуче потягнув важіль. Машина трохи нахилилася на правий бік, але він легко вирівняв її. Велетень слухався! Вібрація штурвала пройняла всю його істоту, ніби електричний струм пройшов крізь нього.
— Скажи йому, що все гаразд, — буркнув він. Нерви його були напружені до краю.
— Говорить 714. Летимо просто вперед тим самим курсом і на тій самій висоті... — почув Трелівен спокійний голос Дженет.
— Чудово, Джордже! Коли звикнеш до рулів, зробимо кілька віражів, не більш як на два, три градуси. Ти бачиш прилад поворотів? Майже перед тобою, біля лампочки на дошці приладів. Прийом.
Трелівен заплющив очі, щоб краще уявити собі розміщення всіх приладів у літаку. Потім обернувся до заступника диспетчера.
— У мене буде багато роботи із Спенсером, але водночас нам треба зайнятися розрахунками і планом приземлення. Викличте керівника радарної станції. Хочу з ним порадитися.
Дуже обережно Спенсер натиснув лівою ногою на педаль. Мабуть, минули століття, перш ніж машина зреагувала на його рух і стрілка на приладі поворотів ворухнулася. Задоволений, він спробував повернути літак у протилежний бік. Цього разу реакція машини була тривожна. Глянув на покажчик швидкості: сто сімдесят вузлів. Він швидко вирівняв машину, але зітхнув легше тільки тоді, коли швидкість зросла до двохсот десяти. Треба діяти дуже обережно, поки він краще опанує взаємозв'язок дій і часу, в якім машина реагує. Це було очевидно. Він знову натиснув праву педаль, переборюючи слабкий опір, і відчув, що машина поволі повертає. Тепер він вирівняв літак перед тим, як повернути в другий бік, щоб не втрачати швидкість.
Дженет на хвилинку відірвала погляд від контрольного щита.
— Ну, як справи?
Спенсер силувано посміхнувся. В голові майнула думка, що нинішня ситуація трохи нагадує військові навчання, тільки тоді не йшлося про життя шістдесятьох чоловік, і доля літака не залежала від одного його хибного руху, бо інструктор сидів за кілька метрів од нього.
— Скажи йому, що веду машину сам і що виконав кілька поворотів, кожного разу повертаючись на курс.
Дженет передала повідомлення.
— Мені треба було самому спитати про це... — почули вони голос Трелівена. — Яка там у вас погода?
— На нашій висоті безхмарно, — відповіла Дженет. — Але нижче хмари.
— Так. Передавайте час від часу дані про погоду. А тепер, Джордже, наступна лекція. Кожної хвилини можеш потрапити у хмару або у ціле збіговище хмар. Будь до цього готовий. Ну, як самопочуття?
Спенсер глянув на Дженет.
— Скажи йому, що рулі тугі, як чорт, — проказав крізь зціплені зуби.
— Алло, Ванкувер, пілот каже, що рулі тугі, як чорт, — слухняно повторила вона.
Напруження в кімнаті контролю на хвилину спало і люди, що сиділи навколо радіопередавача, обмінялися посмішками.
— Це абсолютно нормально, Джордже, — відповів Трелівен, — ти ж літав тільки на невеликих літаках. Коли почнеш змінювати курс, висоту і так далі, опір буде ще сильніший. Але ти швидко звикнеш!..
Втрутився заступник:
— Прийшов начальник радарної установки.
— Хай почекає, — сказав Трелівен. — Я поговорю з ним, коли матиму вільну хвилину.
— Гаразд.
— Алло, Джордже! — гукнув Трелівен.