Та люди люблять ніжну й гладку шкіру... Споглядаючи гори у промінні надвечірнього сонця, Сімамура затужив за жіночим тілом.
"...Метелики й коники..." Того раннього вечора, коли Сімамура сів вечеряти, десь співала гейша під невправний супровід сямісену.
Путівник по тутешніх горах давав короткий опис маршрутів, місць ночівлі та пов'язаних з мандрами видатків. Але й цього вистачало, щоб розбудити спомини Сіма— мури. Він згадав, як уперше зустрівся з Комако, коли спустився в курортне селище з гір, щойно зазеленілих з-під клаптів снігу. І от тепер, споглядаючи ці гори, які сходив власними ногами, Сімамура відчув, що вони його причаровують. Тим паче, що осінній туристський сезон саме був у розпалі.
Йому, що звик до безтурботного життя, мандри по горах, зайві труднощі, здавалися прикладом марних зусиль. І саме завдяки цій суперечності зі здоровим глуздом вони його вабили.
Коли Комако не було поблизу, Сімамура сумував за нею. А коли приходила, заспокоювався. Мабуть, завдяки близьким стосункам з нею його прагнення до жіночої ласки й принада гірських мандрів тепер утратили свою гостроту, ніби давній сон. Минулу ніч Комако провела в його номері. А зараз Сімамура сидів у тиші своєї кімнати й усе сподівався, що Комако прийде й без його запрошення. Поки за вікном збуджено гомоніли школярки, іцо вирушали в похід попутними автомашинами, Сімамуру зморив сон. Не дочекавшись вечора, він заснув.
Вночі, здається, йшов короткий осінній дощ.
Наступного ранку Сімамура розплющив очі й побачив, що Комако статечно сидить край столика й читає книжку. На ній було хаорі й звичайне шовкове кімоно.
— Вже прокинулись? — обернувшись до Сімамури, тихо спитала Комако.
— А що ти тут робиш?
— Вже прокинулись?
"Невже вона тут ще звечора?" — подумав Сімамура й оглянувся навколо. Потім підняв годинник в узголів'ї: було тільки пів на сьому.
— О, як рано!
— А покоївка вже принесла жару для котацу.
Зовсім по-ранковому з чайника виривався струмок пари.
— Час уставати! — Комако сіла коло його подушки. Вона поводилась точнісінько, як дружина. Сімамура потягся й позіхнув. Його рука намацала на коліні Комако її руку й погладила маленькі пальці з мозолями від гри на сямісені.
— Спати хочеться. Хіба вже сонце зійшло?
— Добре спалося самому?
— Ага...
— А ви все-таки не відпустили вусів?
— Так-так, пригадую, останнього разу ти казала — заведіть вуса.
— Та нічого. Я знала, що ви забудете. Зате ви завжди чисто голитеся, аж до синяви.
— А в тебе, коли зітреш пудру, щоки теж наче поголені.
— У вас лице начебто розповніло... Уві сні воно таке бліде й кругле, що вуса дуже личили б.
— А хіба не приємно, коли обличчя гладеньке?
— Воно у вас якесь ненадійне.
— Значить, роздивлялась мене. Це вже негарно!
— Еге,— кивнула Комако й раптом засміялася; її руки, що тримали пальці Сімамури, мимоволі стиснулися.— Я сховалася в шафу. Покоївка навіть не помітила.
— Коли?.. І довго ти там сиділа?
— Тільки коли покоївка заходила в кімнату.
Комако не могла стримати сміху, пригадавши, мабуть, свою витівку, та зненацька почервоніла по самі вуха й, щоб приховати збентеження, взялася смикати ковдру.
— Вставайте! Скільки можна спати!
— Холодно! — Сімамура вчепився за ковдру.— А в готелі вже всі повставали?
— Не знаю. Я зайшла через задвірок.
— Через задвірок?
— Від криптомерієвого гаю видряпалася прямо сюди.
— Хіба там є дорога?
— Дороги нема, зате близько. .
Сімамура здивовано глянув на неї.
— Ніхто й не знає, що я тут. Хіба що в кухні почули, як я заходила. Парадні двері, певно, ще замкнуті.
— Ти й тепер рано прокидаєшся?
— Сьогодні не могла заснути.
— А вночі був дощ?..
— Невже?.. То он чому бамбукове листя мокре. Ну гаразд, я піду, а ви ще поспіть.
— Який там сон! Я вже встаю! — Не випускаючи руку Комако, Сімамура підвівся. Потім підійшов до вікна й глянув туди, звідки недавно Комако пробралася в готель. Пагорб від криптомерієвого гаю й до середини схилу потопав у чагарниках. Прямо під вікном росли звичайнісінькі овочі — редька, солодка картопля, цибуля тощо. Під ранковим сонцем, вони вразили Сімамуру розмаїттям зелених відтінків. Він ще наче такого й не бачив.
З галереї, що вела до купальні, службовець готелю кидав у ставок поживу червоним коропам.
— Погано їдять. Мабуть, тому, що похолодніло,— сказав він Сімамурі, поглядаючи, як пожива — крихти сушених лялечок шовкопряда — плаває на воді.
Коли Сімамура вернувся з купальні, Комако сиділа в тій же статечній позі.
— В такому затишному місці тільки б шити.
Кімната вже була прибрана. Осіннє сонце проникало глибоко в трохи потерті татамі.
— Хіба ти вмієш шити?
— Та ви що? Я мусила працювати більше за будь-кого з моїх сестер. Відколи я себе пам'ятаю, наша сім'я не вилазила із злиднів,— задумливо промовила Комако, а потім уже жвавіше додала:— Покоївка страшенно здивувалася... Кома-тян, каже, коли це ти сюди забралася?.. А я мовчу, не знаю, що відповісти. Не могла ж я знову ховатися в шафу... То я піду. Я сьогодні дуже зайнята. Вночі ніяк не могла заснути, думала, встану раніше та помию голову. Треба ще висушити волосся, укласти зачіску до обіднього бенкету. У вашому готелі теж буде вечірка. Мене сюди ще вчора запрошували, та запізно — я вже погодилась бути на іншому бенкеті. Сьогодні субота, важкий день. Тож до вас завітати я не зможу.
Однак Комако наче й не збиралася йти.
Забувши усі свої справи, вона повела Сімамуру на задвірок. Під галереєю, через яку Комако, мабуть, прослизнула в готель, лежали її мокрі гета й табі.
Зарості низькорослого бамбука, крізь які Комако пробралася в готель, здалися Сімамурі непролазними. Тому вони пішли вздовж городів, туди, звідки долинав плюскіт води. Там була річка з крутим берегом. З каштана долинали дитячі голоси. На траві під ногами валялися зелені каштани. Комако наступала на них і каштани вилізали назовні. Вони були ще зовсім дрібненькі.
Крутий схил гори на протилежному березі, порослий міскантом, мінився сліпучим сріблом у промінні вранішнього сонця. Ні, то мінилося не срібло — то плив осіннім небом прозорий образ скороминущого життя.
— Ходімо он туди, де видно могилу твого нареченого.
Комако випросталась, пильно глянула на Сімамуру й раптом кинула в нього жменею каштанів.
— Ви що, глузуєте?
Сімамура не встиг ухилитися й каштани влучили йому в чоло. Було боляче.
—■ 3 якого дива вам заманулося йти на його могилу?
Чого ти така сердита? —
Бо багато пережила останнім часом. Я ніколи не легковажила, як дехто, схожий на вас.
— Хто легковажить? Я? — промимрив Сімамура.
— Навіщо ж тоді казати — наречений? Я ж вам казала, що він не був моїм нареченим? Чи забули?
Ні, Сімамура не забув.
Сімамура пам'ятав, як вона сказала:
— Гаразд, я поясню. Певно, був час, коли вчителька мріяла нас одружити. Тільки мріяла, але вголос цього не висловлювала. Щоправда, ми з ним здогадувалися, що в неї на душі. Та між нами нічого особливого не було. Та й ми майже весь час жили окремо. От і все. Коли мене продали в Токіо, він один проводжав мене на станцію.
Á коли над тим хлопцем нависла смертельна небезпека, Комако, залишившись ночувати в Сімамури, випалила:
— Як людина при смерті може стати мені на перешкоді? Я робитиму те, що мені подобається.
Хіба можна про таке забути? Цей Юкіо вмирав саме тоді, коли Комако проводжала Сімамуру на станцію. А коли прибігла Йоко й сказала, що хворому погіршало, Комако не пішла додому й, мабуть, не попрощалася востаннє з бідолахою. Сімамура ніяк не міг забути того Юкіо.
Що ж до Комако, то вона вперто уникала розмови про нього. Нехай він і не був її нареченим, але ж вона ніби й пішла в гейші, щоб оплатити його лікування, отже, ЇЇ ставлення до нього не було таким вже легковажним.
Комако якусь мить не могла збагнути, чому Сімамура не розгнівався, коли вона кинула в нього жменю каштанів, та враз наче надломилась і припала до нього.
— А все-таки ви щира людина! Правда? Вам прикро?
— Діти он з дерева дивляться...
— Я вас не розумію... Ви, токійцц всі якісь складні. Навколо вас метушня й шум, тож і в душі цілковитий розлад.
— Все розладналося...
— Глядіть, а то ще й життя розладнається! То підемо на цвинтар?
— Сам не знаю...
— От бачите! Вам узагалі не хотілось іти на цю могилу.
— Ти ж сама вагаєшся.
— Я ще ні разу туди не ходила, тому й вагаюся. Справді, ні разу. А тепер перед учителькою незручно, вони лежать поруч. Я не піду, бо то саме блюзнірство.
— А ти, бачу, складніша за мене.
— Чому?.. З живим не була відвертою, то хоч з мертвим буду.
Крізь криптомерієвий гай, де тиша, здавалось, от-от закапає холодними краплями, вони вийшли до лижної станції, а звідти рушили вздовж залізничної колії. Цвинтар містився на невеличкому пагорбі, що розділяв рисові поля. Тут стояло кілька замшілих надгробків і фігура Дзідзо — покровителя дітей та подорожніх. Навкруги — пустка. Жодної квітки.
Несподівано з тіні дерев за фігурою Дзідзо виринула Постать Йоко. її обличчя, і так завжди поважне, вмить Перетворилося на кам'яну маску, а очі запалали вогнем. Незграбно вклонившись, Сімамура завмер на місці.
А Комако почала:
Йоко-сан, так рано?,. А я до перукарки...
Та нараз і Комако, і Сімамура зіщулились, наче від раптового зловісно-чорного урагану.
Зовсім поряд з гуркотом промчав товарний поїзд.
— Йоко! Йоко! — почулося крізь цей несамовитий гуркіт. Хлопець у дверях чорного вагона махав картузом.
— Саітіро! Саітіро! — гукнула Йоко.
її голос... Той самий, яким вона зверталася взимку до начальника станції. До болю прекрасний голос, що немов кликав людину на далекому кораблі, яка його ніколи не почує.
Поїзд промчав, і вони побачили, як по той бік залізничного насипу цвіте гречка. З їхніх очей наче спала полуда. Всюди цвіт, тільки цвіт на червонястих стеблах.
Зустріч з Йоко була настільки несподіваною, що вони й не помітили, як наблизився поїзд. Він пронісся мимо й розвіяв початкове напруження.
І тепер, здавалося, в повітрі дзвенів не стукіт коліс, а голос Йоко, що от-от мав відбитися луною чистого кохання. .
Йоко проводжала очима поїзд.
— Може, сходити на станцію? На поїзді мій брат...
— Але ж поїзд не ждатиме.
— Справді...
— Щоб ти знала, я не ходжу на могилу Юкіо-сан.
йоко кивнула головою, мить поваггріась, а тоді присіла перед могилою, побожно склавши руки.
Комако не ворухнулась.
Сімамура відвернувся, кинув погляд на Дзідзо.