Пан Томаш ненароком глянув у дзеркальце на столі й подумав, що вони вдвох у цю хвилину становлять дуже гарну групу. Особливо виразно помітно було контраст між тривогою дочки і його спокоєм. Він усміхнувся.
– Столи банкірів!.. – повторив він. – Срібло наших предків бувало вже на столах у татар, козаків, бунтарів-хлопів, і це не тільки не зашкодило нам, а ще й принесло шану. Хто бореться, той зазнає втрат.
– Так то ж були втрати через війну і на війні, – зауважила панна Ізабелла.
– А тепер хіба не війна?.. Змінилася тільки зброя: замість коси або ятагана воюють карбованцем. Йоася добре розуміла це і продала не якийсь там сервіз, а родовий маєток, а з руїн збудувала комори.
– Значить, ми переможені!.. – пошепки промовила панна Ізабелла.
– Ні, дитино моя, – відповів пан Томаш, випростуючись. – Ми незабаром почнемо перемагати, і, мабуть, цього й. боїться моя сестра та її прибічники. Воші так міцно заснули, що їх вражає кожна жива справа, кожен мій сміливий крок, – додав він ніби сам до себе.
– Твій, папа?
– Так. Вони думали, що я проситиму у них допомоги.
Сама Йоася охоче зробила б мене своїм повіреним, але я відмовився від їхньої допомоги і зблизився з міщанством.
Я здобув у цих людей пошану, і це починає непокоїти аристократію. Вони гадали, що я опинюся на другому плані, а тепер бачать, що можу висунутись на перший.
– Ти, папа?
– Я. Досі мовчав, бо не мав відповідних виконавців.
А тепер знайшов такого, який зрозумів мою ідею, і почну діяти.
– Хто ж це такий? – спитала панна Ізабелла, здивовано дивлячись на батька.
– Один такий Вокульський, комерсант, залізний чоловік. З його допомогою я зорганізую міщанство, створю товариство для торгівлі зі сходом і таким чином піднесу промисловість…
– Ти, папа?
– І тоді побачимо, хто висунеться наперед, хоч би й на виборах до міської ради, якщо вони будуть…[27]
Панна Ізабелла слухала з широко розкритими очима.
– А той чоловік, – тихо спитала вона, – про якого ти кажеш, не аферист або не авантурник?..
– То ти його не знаєш? – спитав пан Томаш. – А він же один з наших постачальників.
– Магазин я знаю, дуже хороший, – задумливо відповіла Ізабелла. – Там є старий продавець, трохи ніби дивак, але надзвичайно чемний… А кілька днів тому, мені здається, я бачила й самого власника. Такий – грубуватий чоловік…
– Вокульський грубий?.. – здивувався пан Томаш. – Він, правда, трохи стриманий, але дуже люб'язний.
Панна Ізабелла рвучко хитнула головою.
– Неприємний чоловік, – відповіла вона жваво. – Тепер я його пригадую… Бувши у вівторок в магазині, я запитала його, скільки коштує віяло… Побачив би ти, як він на мене глянув!.. Нічого не відповів, тільки простягнув свою величезну червону руку до продавця (досить елегантного хлопця) і сердито буркнув: "Пане Моравський, чи Мрачевський, не пам'ятаю вже, пані питає, скільки коштує віяло".
Ну, нецікавого ж ти знайшов спільника, папа!.. – сміялася панна Ізабелла.
– Шаленої енергії чоловік, – заперечив пан Томаш. – Всі вони такі. Ось ти їх узнаєш, бо я хочу влаштувати вдома кілька нарад. Всі вони оригінальні, але цей оригінальніший за інших.
– Ти хочеш приймати цих панів?..
– Мушу порадитися з деякими. А щодо наших, – додав він, дивлячись дочці в вічі, – то будь певна, як почують, хто у мене буває, то всі до одного прибіжать у нашу вітальню.
В цю хвилину увійшла панна Флорентіна й запросила обідати. Пан Томаш подав руку дочці, і вони втрьох пішли в їдальню, де вже їх чекала ваза з супом і Миколай у фраку та білому галстуку.
– Смішно мені з Бсльці! – звернувся пан Томаш до кузини, яка наливала суп з вази. – Уяви собі, Флорцю, що Вокульський справив на неї враження грубої людини. Ти його знаєш?
– Хто ж тепер не знає Вокульського, – відповіла панна Флорентіна, подаючи Миколаєві тарілку для господаря. – Ну, він не дуже елегантний, але справляє враження…
– …Колоди з червоними руками, – сміючись, додала панна Ізабелла.
– Він нагадує мені Трості, пам'ятаєш, Бельцю, того піхотного полковника в Парижі? – сказав пан Томаш.
– А мені – статую гладіатора-переможця, – мелодійним голосом додала панна Флорентіна. – Пам'ятаєш, Бельцю, отого, у Флоренції, з піднятим мечем? Обличчя суворе, навіть дике, але прекрасне.
– А червоні руки?.. – запитала панна Ізабелла.
– Він одморозив їх у Сибіру, – значливо сказала панна Флорентіна.
– Що ж він там робив?
– Відбував покуту за молодечі захоплення, – промовив пан Томаш. – Це можна йому пробачити.
– Ого, то він ще й герой!..
– І мільйонер, – додала панна Флорентіна.
– І мільйонер? – перепитала панна Ізабелла. – Я починаю вірити, що папа знайшов собі доброго спільника… Хоча…
– Хоча?.. – спитав батько.
– Що скаже світ про таку спілку?
– У кого сила в руках, у того світ в ногах.
Миколай саме обносив печеню, коли в передпокої задзеленчав дзвінок. Старий слуга вийшов і за хвилину повернувся з листом на срібному, а може, посрібленому підносі.
– Від пані графині, – сказав він.
– Це тобі, Бельцю, – додав пан Томаш, взявши листа. – Дозволь мені проковтнути замість тебе цю нову пілюлю.
Він розпечатав листа, почав читати, а потім, сміючись, подав панні Ізабеллі.
– От, – вигукнув він, – Йоася вся в цьому листі. Нерви, все нерви…
Панна Ізабелла відсунула тарілку і стурбовано пробігла листа очима. Але поступово обличчя її прояснилось.
– Слухай, Флорцю, – сказала вона, – це цікаво.
"Дорога Бельцю, – пише тітка. – Забудь, ангелочку, за мого попереднього листа. Кінець кінцем твій сервіз мене зовсім не обходить, а як виходитимеш заміж, то знайдемо інший. Йдеться мені про те, аби ти неодмінно взяла участь зі мною у збиранні великодніх пожертв, власне, про це я й хотіла писати в попередньому листі, а зовсім не про сервіз. Бідні мої нерви! Якщо не хочеш розладнати їх дорешти, то мусиш погодитись на моє прохання.
Гроб господній у нашому костьолі буде чудовий. Мій шановний Вокульський дає фонтан, штучних співочих пташок, музикальну шкатулку, яка гратиме тільки серйозні п'єски, і багато килимів. Гозер із свого магазину пришле квіти, а аматори влаштовують концерт – орган, скрипка, віолончель і співи. Я захоплена, але якби мені серед цих чудес бракувало тебе, я захворіла б. Значить, так? Обіймаю тебе й цілую тисячу разів.
Любляча тітка Йоанна.
P.S. Завтра поїдемо в магазин і замовимо тобі весняний костюм. Якби ти його не прийняла, я вмерла б".
Панна Ізабелла аж сяяла. В цьому листі здійснювалися всі її надії.
– Цей Вокульський незрівнянний! – сказав, сміючись, пан Томаш. – Він штурмом здобув Йоасю, і тепер вона не тільки не дорікатиме мені за спільника, а готова й сама змагатися за нього зі мною.
Миколай подав курчата.
– Він, мабуть, таки геніальна людина, – зауважила панна Флорентіна.
– Вокульський?., Ну, я не сказав би, – мовив пан Томаш. – Він чоловік шаленої енергії, але щодо комбінаторського хисту, то не скажу, щоб він у нього був великий.
– Мені здається, що він його довів.
– Все це свідчить лише про енергію, – відповів пан Томаш. – Хист комбінування, геніальний розум виявляються в інших речах, ну хоч би… в грі. Я частенько граю з ним в пікет, де неодмінно треба комбінувати. В результаті я програв карбованців вісім-десять, а виграв щось сімдесят, хоч і не претендую на геніальність! – скромно додав він.
У панни Ізабелли випала з рук виделка. Вона "зблідла, схопилась за голову і прошепотіла:
– А!.. а!..
Батько й панна Флорентіна посхоплювалися зі стільців.
– Що з тобою, Бельцю?.. – стурбовано спитав пан Томаш.
– Нічого, – відповіла вона, встаючи з-за столу, – мігрень. Вже годину тому я відчувала, що вона починається… Нічого, папа…
Вона поцілувала батька в руку і вийшла в свою кімнату.
– Раптова мігрень повинна б швидко минутись, – сказав пан Томаш. – Піди до неї, Флорцю. Я на часину вийду на місто, мені треба побачитися з кількома людьми, але я незабаром повернусь. А ти тим часом доглянь її, дорога Флорцю, прошу тебе, – мовив пан Томаш зі спокійною міною людини, певної, що без її розпоряджень або прохань не може бути ладу в світі.
– Зараз я до неї піду, нехай тільки тут приберуть, – відповіла панна Флорентіна, для якої порядок в домі був набагато важливішою справою, аніж будь-чия мігрень.
На землю лягли сутінки… Панна Ізабелла знов сама у своєму будуарі; вона лежить на шезлонгу, обома руками затуливши очі. З-під каскаду матерії, що спадає аж на підлогу, виглядає її вузенький черевичок і смужка панчохи, але цього ніхто не бачить, і сама вона про це не думає.
В цю хвилину її душу знов шматує гнів, образа й сором.
Тітка її перепросила, вона братиме участь у великодніх пожертвах, у неї буде щонайкраще вбрання, а проте вона нещасна… У неї виникає таке почуття, немов, увійшовши в повну людей вітальню, вона раптом помітила на своїй новій сукні величезну масну пляму огидної форми й кольору, немов вона вимазалась десь на чорних сходах. Ця думка така дошкульна, що в рот їй напливає повно слини.
Яке страшне становище!.. Вже місяць вони позичають гроші у лакея, а останні десять днів її батько на свої дрібні видатки виграє в карти… Виграти можна; великі пани виграють навіть тисячі, але ж не на дрібні витрати і не в купців. Якби можна, вона впала б батькові до ніг і благала б його, щоб не грав з тими людьми, принаймні тепер, коли їх матеріальне становище таке тяжке. За кілька днів, як будуть одержані гроші за сервіз, вона сама дасть батькові кількасот карбованців і попросить, щоб він програв їх тому панові Вокульському, аби нагородити його ще щедріше, аніж вона нагородить Миколая, коли повертатиме йому борг.
Але чи зручно їй так зробити, навіть поговорити про це з батьком?
– Вокульський?.. Вокульський?.. – шепоче панна Ізабелла. Хто ж він такий, той Вокульський, який так несподівано постав перед нею в кількох образах? Які у нього справи з тіткою, з батьком?
І от їй починає здаватись, що вона вже кілька тижнів тому щось про нього чула. Якийсь купець недавно пожертвував кілька тисяч карбованців на благодійні цілі, але не була певна, чим він торгує – чи то дамськими туалетами, чи хутром. Потім ще говорили, що якийсь купець під час російсько-турецької війни заробив великі гроші, але вона не дочула, чи то був швець, у якого вона замовляла взуття, чи її перукар.