— скрикнула вона, хапаючись за голову. Гедеон підхопив її на руки й виніс з тераси. У пітьмі видно
було голих людей у білих чепцях і фартушках, що перелазили через мур.
Внизу несамовито лементувала Тафет, а раб-негр схопив сокиру і став на дверях, попереджаючи, що розвалить голову кожному, хто насмілиться переступити поріг.
— Дайте каміння! Приб'ємо цього нубійського пса! — гукали до юрби з муру.
Та раптом галас стих, бо з глибини саду вийшов чоловік із оголеною головою, закутаний в шкуру пантери.
— Пророк!.. Святий отець!.. — зашепотіли в юрбі. Люди, що сиділи на мурі, почали стрибати вниз.
— Народе єгипетський, — мовив жрець спокійним голосом,— за яким правом ти підносиш руку на власність наступника трону?
— Там живе нечиста єврейка, яка затримує розлив Нілу!.. Горе нам!.. Злидні й голод нависли над Нижнім Єгиптом!
— Люди хиткої віри чи слабкого розуму, — мовив жрець, — де ви чули, щоб одна жінка могла спинити волю богів? Щороку, в місяці тот, Ніл починає розливатись і вода прибуває аж до місяця хояк. Чи було колись інакше, хоч наш край завжди був повен чужоземців, а серед них часто траплялися жерці й князі, які, стогнучи в неволі і тяжкій праці, з розпачу й гніву могли накликати на нас найстрашніші прокляття. Вони напевно хотіли, щоб на наші голови впали всілякі нещастя, і не один із них віддав би життя за те, щоб сонце вранці не зійшло над Єгиптом або Ніл не розлився на початку року. Ну, й що з тих молитов? Їх або не слухали на небесах, або чужі боги були безсилі проти наших. То чи ж могла ця жінка, якій у нас живеться добре, накликати нещастя, якого не могли наслати наймогутніші наші вороги?
— Святий отець каже правду!.. Мудрі слова пророка! — озвалися в юрбі.
— А все-таки Мойсей, єврейський вождь, наслав мор і тьму на Єгипет!.. — заперечив один голос.
— Хто це сказав, нехай виступить наперед! — крикнув жрець. — Викликаю його, нехай вийде, якщо він не ворог єгипетського народу.
Юрба зашуміла, мов вітер, що лине здалеку, серед верховіття дерев, але наперед не вийшов ніхто.
— Істинно кажу вам, — вів далі жрець, — між вами шастають лихі люди, ніби гієни в овечій отарі. Вони не журяться вашою бідою, а хочуть підбурити вас, щоб ви зруйнували дім наступника трону і вчинили бунт проти фараона. Якби вдався їхній підлий намір, а з ваших грудей полилася б кров, ці люди сховалися б від списів, як зараз ховаються від мого виклику.
— Слухайте пророка! Хвала тобі, чоловіче божий! — кричали люди, схиляючи голови. Найпобожніші впали навколішки.
— Слухай мене, народе єгипетський! За твою віру в слова жерця, за послух фараонові й наступникові трону, за шану, яку ти віддаєш слузі божому, на тебе зійде ласка богів. Ідіть, люди, з миром додому. Може, ви ще не встигнете зійти з цього пагорка, як Ніл почне прибувати...
— Хай буде так!..
— Ідіть!.. Що більша буде віра й побожність ваша, то швидше побачите ви знамення ласки...
— Ходім!.. Ходім!.. Будь благословенний, пророче, сине пророків!
Люди почали розходитись, цілуючи одяг жерця. Раптом хтось вигукнув:
— Чудо!.. Вершиться чудо!..
— На башті в Мемфісі запалили вогні... Ніл прибуває!.. Дивіться, дивіться, спалахують нові вогні! До нас справді промовляв великий святий! Хай він живе вічно!..
Люди повернулись до жерця, але він уже зник у пітьмі.
Юрба, ще недавно збурена, а хвилину тому здивована й охоплена вдячністю, вмить забула про свій гнів і про жерця чудотворця. Людей пойняла шалена радість; усі кинулись на берег Нілу, Де вже палало багато вогнищ і лунав гучний спів:
— "Хвала тобі, о Ніле, о свята річко, що плинеш по нашій землі! Ти приходиш з миром, щоб дати життя Єгиптові. О боже таємничий, що розганяєш пітьму, зрошуєш луки і даєш поживу німим тваринам. О дорого, що сходиш з небес, аби напоїти землю, о покровителю хлібів, що вселяєш радість в наші хати!.. Ти володар риб, і, коли зійдеш на наші поля, жоден птах не насмілиться доторкнутись до врожаю. Ти творець пшениці й батько ячменю; ти даєш спочинок рукам мільйонів нещасних і увічнюєш наші храми".
В цей час освітлений човен наступника трону приплив з другого берега під радісні вигуки й спів. Ті самі люди, що півгодини тому хотіли вдертися в маєток царевича, тепер падали перед ним ниць або кидалися в воду, щоб цілувати весла й краї човна, який привіз сина володаря Єгипту.
Веселий, при світлі смолоскипів, Рамзес у супроводі Тутмоса ввійшов до будинку Сари. Побачивши його, Гедеон сказав Тафет:
— Я Дуже боюся за свою доньку, але ще більше не хочу зустрітися з її паном...
Він перескочив через мур і в темряві садом і нивами пішов у напрямку до Мемфіса.
На подвір'ї Тутмос гукав:
— Вітаю тебе, прекрасна Саро!.. Сподіваюсь, ти нас добре почастуєш за музик, яких я тобі прислав...
На порозі з'явилася Сара з обв'язаною головою, її підтримували негр і служниця.
— Що сталося? — спитав здивований царевич.
— Ой, жах! — скрикнула Тафет. — Невірні напали на твій дім, і один з них ударив каменем Сару...
— Які невірні?
— А ті... єгиптяни!.. — пояснила Тафет.
Царевич кинув на неї погляд, повний зневаги. Та враз його охопила лють.
— Хто вдарив Сару?.. Хто кинув камінь?..— крикнув він, хапаючи негра за плече.
— Ті, що на березі, — відповів невільник.
— Гей, дозорці! — гукнув царевич несамовито. — Озброїти всіх людей в маєтку і вперед на цю зграю розбійників!
Негр знову схопив свою сокиру, дозорці почали викликати челядь з халуп, а воїни з почту царевича стисли руків'я мечів.
— Ради бога, що ти хочеш робити?.. — шепнула Сара, кидаючись царевичеві на шию.
— Хочу помститись, — відповів він. — Хто кидає камінь в мою власність, той кидає камінь в мене...
Тутмос зблід і похитав головою.
— Слухай, Рамзесе, — озвався він, — а як же ти вночі впізнаєш у юрбі людей, які вчинили злочин?
— Мені однаково... Юрба це зробила — юрба й відповідатиме.
— Так не скаже жоден суддя, — спробував заспокоїти його Тутмос. — А ти ж маєш стати верховним суддею.
Царевич замислився, а його товариш казав далі:
— Подумай, що завтра сказав би наш володар, фараон?.. А яка радість була б для всіх ворогів Єгипту на сході й на заході, якби вони почули, що наступник трону мало не під стінами царського палацу нападає вночі на свій народ!..
— О, якби батько дав мені хоч половину війська, замовкли б навіки наші вороги в усіх кінцях світу!.. — шепнув царевич, тупнувши ногою.
— Врешті... згадай того селянина, який повісився... Ти жалкував тоді, що вмерла одна безневинна людина, а сьогодні... Невже ти сам схочеш убивати безвинних?..
— Годі! — глухо перебив його царевич. — Гнів мій — як жбан, повний води... Горе тому, на кого він виллється... Ходім у будинок...
Зляканий Тутмос замовк. Царевич узяв Сару за руку і вийшов з нею на другий поверх. Посадивши дівчину біля столу, на якому стояла недоїдена вечеря, і підсунувши свічник, він зірвав у неї з голови пов'язку.
— О! — вигукнув він. — Це навіть не рана, а тільки синець! Він уважно придивлявся До Сари.
— Ніколи не думав, що на тобі можуть бути синці... Це дуже змінює обличчя...
— Я вже не подобаюсь тобі? — тихо спитала Сара, підводячи на нього великі очі, повні тривоги.
— О ні... зрештою це мине.
Він покликав Тутмоса й негра і звелів розповісти, що тут сталося ввечері.
— Він нас захистив, — сказала Сара.— Став з сокирою на дверях...
— Ти так зробив? — спитав царевич раба, пильно дивлячись йому в очі.
— Чи міг я дозволити, щоб до твого дому, володарю, вдерлися чужі люди?
Царевич погладив його по кучерявій голові.
— Ти вчинив, як мужня людина,— сказав він. — Дарую тобі волю. Завтра дістанеш винагороду і можеш вертатись додому.
Негр захитався й протер очі, білки яких яскраво блищали. Потім упав на коліна і, вдаривши чолом об підлогу, вигукнув:
— Не проганяй мене від себе, володарю!..
— Добре! — відповів царевич. — Зоставайся при мені, але як вільний воїн. Саме такі мені й потрібні, — додав він, глянувши на Тутмоса. — Цей не вміє промовляти, як доглядач книгосховища, зате готовий битися...
І знов почав розпитувати про подробиці нападу; коли негр оповів йому про жерця та про чудо, яке той вчинив, царевич схопився за голову і вигукнув:
— Я найнещасніша людина в Єгипті!.. Скоро я не сховаюсь від жерців навіть у своїй постелі. Хто він? Звідки взявся?
Цього негр пояснити не міг. Він сказав тільки, що жрець виявив себе великим прихильником царевича й Сари та що нападом керували не єгиптяни, а люди, яких жрець назвав ворогами Єгипту й даремно викликав їх, щоб вийшли наперед.
— Дива!.. Дива!.. — мовив задумливо царевич, кинувшись на ложе. — Мій чорний раб — хоробрий воїн і розсудлива людина... Жрець обороняє єврейку, бо вона моя... Що це за незвичайний жрець? Народ єгипетський, який падає ниць перед собаками фараона, нападає на дім наступника трону під проводом якихось ворогів Єгипту!.. Я мушу сам це розслідувати...
Розділ одинадцятий
Скінчився місяць тот, і почався місяць паофі — друга половина липня. Вода в Нілі з зеленкуватої зробилася білою, а потім червоною і все прибувала. В царському водомірі в
Мемфісі вода піднялася заввишки майже на два людських зрости, а Ніл прибував щодня на дві п'яді. В найнижчих місцях поля вже залило, а на пагорках селяни поспіхом збирали льон, виноград і бавовну. Там, де вранці було ще сухо, надвечір уже хлюпотіли хвилі.
Здавалося, шалений, невидимий нурт бурхає в глибині ріки. Оре на ній широкі смуги, наповнює шумовинням борозни, потім на мить розгладжує поверхню води і одразу ж знов закручує її в бездонні вири.
Знов оре, знов розгладжує, закручує, жене все нові тори води, нові смуги шумовиння, і все здймає розбурхану ріку, заливаючи нові ділянки землі. Натрапивши на якусь перешкоду, вода за мить долає її, швидко рине в низину і утворює блискуче озерце там, де хвилину тому розсипалися на порох висохлі трави.
Хоч розлив ще ледве досяг третини звичайного свого рівня, все узбережжя було вже затоплене. Щогодини вода оточувала якусь маленьку садибу на пагорку, обертаючи її на острівець, який спочатку відокремлювався від інших тільки вузькою протокою; але ця протока поступово ширшала, дедалі більше відрізаючи оселю від сусідів. Не раз, хто вийшов у поле пішки, вертався додому човном.
На Нілі з'являлося чимраз більше човнів і плотів.