Нещасна я! Бідна я, бідна…" Усі жаліли її, тільки й чути було навкруги: "Бідна жінка!" – але ніхто й не рипнувся до кишені. Я зразу підійшов і спитав її: "Що з вами трапилося, тітонько?" – "Що трапилося! Хіба не бачите? Послали мене купити глек олії, я оступилась, упала, глек розбився, а олія з нього…" На цю мить прибігли діти тієї жінки; вони були майже голі, та й лахміття материне свідчило про злидні в родини; і діти почали кричати разом з матір'ю. Ви мене знаєте, тож і десятої частини вистачило б, щоб мене зворушити; груди мої здушило від співчуття, на очі сльози навернулися. Я уривчасто спитав у жінки, на скільки було в глеку олії. "На скільки? – відповіла вона, зводячи вгору руки. – На десять франків, на більше, ніж я можу заробити за місяць…" Я тої ж миті розв'язав свій гаманець, кинув їй два великі екю. "Маєте, тітонько, ось вам дванадцять", і, не чекаючи подяки, рушив із села.
Пан. Добру справу ви зробили, Жаку.
Жак. Дурницю зробив, даруйте на слові. Ще не відійшов я сотні кроків від села, як сказав собі це; на півдорозі я сказав це собі ще голосніше, а вернувшись до хірурга з порожньою кишенею, ще й не так це відчув.
Пан. Може, й правда твоя, і моя похвала, мабуть, така сама недоречна, як і твоє співчуття… Ні, ні, Жаку, я своєї першої думки таки не кидаю; і головне у твоєму вчинку те, що ти забув про свою власну потребу. Я бачу його наслідки: ти зазнаєш немилосердності хірурга з його дружиною; вони тебе виженуть з хати, та коли б ти мусив навіть померти біля їхніх дверей на купі гною, то й там би ти був задоволений собою.
Жак. Не стало б у мене сили на це, пане. Я йшов собі накульгаючи, і – ніде правди діти – шкодував за тими двома екю, псуючи тим зроблене. Зовсім звечоріло вже, коли я був на половині дороги між селами, аж тут із чагарника, що край шляху, вискакує троє бандитів, кидаються на мене, валять мене на землю, обшукують мене й дивом дивуються, що так мало в мене грошей. Вони сподівалися кращої здобичі; побачивши, яку милостиню я подав на селі, вони уявили собі, що в того, хто так легко може викинути півлуї, мусить принаймні бути двадцять луї. Лютуючи від зрадженої надії й небезпеки поламати кості на ешафоті за якусь жменю мідяків, якщо я їх викажу, їх затримають, і я їх пізнаю, вони думали, чи не вбити мене. На щастя, бандитів щось налякало і вони втекли, а я відбувся кількома подряпинами, що їх дістав від падіння і в той час, як мене грабували. Коли бандити втекли, я підвівся і поплуганив до села. Доплентався я туди о другій годині ночі, блідий, розбитий, коліно собі страшенно роз'ятрив, ще й тіло боліло від ударів, що я їх дістав. Лікар… Та що це ви, пане? Ви зціпили зуби й хвилюєтесь, немов перед вами ворог.
Пан. Він справді переді мною; у мене шпага в руці, я кидаюсь на тих розбійників і мщуся за тебе. Скажи ж мені, як це той, хто написав великого сувоя, міг написати, щоб така була нагорода за великодушний вчинок? Ось я, нікчемний грішник, а й то стаю тобі в оборону, а він спокійно дивився, як на тебе напали, повалили, поглумилися, стоптали під ноги, – він, хто вібрав усі чесноти!..
Жак. Тихіше, тихіше, пане: ваші слова страшенно пашать вогнищем.[29]
Пан. Що це ти дивишся?
Жак. Дивлюсь, чи немає кого поблизу, щоб не почув, бува… Лікар помацав мій пульс і сказав, що в мене пропасниця. Я й словом не обмовившись про свою пригоду, замислився, лежачи у своїм лігві, і серце у мене краялось. Боже, як краялося! Не мати жодного су, і ніякого сумніву, що вранці з мене зажадають умовлену поденну плату!
На цьому місці пан обняв свого слугу обома руками за шию, скрикнувши:
– Що ж ти робитимеш, мій бідний Жаку? Що з тобою буде? Твоє становище лякає мене.
Жак. Заспокойтесь, пане, я ж ось.
Пан. Я не про те думаю; я був уранці коло тебе в лікаря в ту хвилину, як ти прокинувся і в тебе ось‑ось мають зажадати грошей.
Жак. У житті невідомо, з чого радіти, а з чого журитися, пане. Добро лихо веде, а лихо – добро. Ми йдемо поночі під тим, що на небі написано, однаково нерозумні у своїх бажаннях, радості й тузі. Коли я плачу, то бачу іноді, що я – дурень.
Пан. А коли смієшся?
Жак. Знову‑таки бачу, що дурень; проте не можу втриматися ні від плачу, ні від сміху, і це лютить мене. Не раз я пробував… Уночі я й очей не скліпив…
Пан. Ні, ні, скажи, що ти пробував.
Жак. Усім нехтувати. Коли б то я міг цього дійти!
Пан. А навіщо тобі це?
Жак. Щоб звільнитися від турбот, щоб нічого не потребувати, щоб мати повну владу над собою, щоб моїй голові на камені серед вулиці було так, як на м'якій подушці. Таким я й буваю іноді, але, сто бісів йому, недовго: у великих пригодах я твердий і міцний мов скеля, а от якась притичина, дрібничка якась мене пантеличить; так би й надавав собі ляпасів. Я від цього відмовився, вирішив бути таким, який є, і побачив, розміркувавши трохи, що воно майже на те саме виходить. Справді, навіщо перейматися яким мені бути? Краще про це не думати, так легше і зручніше.
Пан. Якщо так, то й добре.
Жак. Уранці хірург відхилив завісу коло мого ліжка й сказав мені:
– Ну, друже, давайте ваше коліно, бо я мушу далеченько поїхати.
– Я сплю, лікаре, – кажу йому тужно.
– Тим краще, це добрий знак.
– Дайте мені поспати, мені до перев'язки байдуже.
– Та й то невелике лихо; спіть…
По цій мові він закриває заслону, а я не сплю. Через годину відхиляє заслону лікарева жінка й каже:
– Ну, друже, їжте ваші грінки на цукрі.
– Мені не хочеться їсти, пані докторова, – відповідаю їй тужно.
– Їжте, їжте, гроші ж однаково платити.
– Не хочеться.
– Тим краще! Дітям буде та мені…
По цій мові вона закриває заслону, гукає на дітей, і вони разом беруться вминати мої грінки на цукрі.
Читачу, коли я зроблю тут паузу і звернусь до історії людини, яка мала одну сорочку через те, що в неї тільки одне тіло, то цікаво мені знати, що ви про це подумаєте?
Подумаєте, що я зайшов у глухий кут, звідки не знаю, як вийти, і хапаюся за втішну небилицю, щоб вигадати час і добрати способу виплутатися з оповідання, яке був почав. Так ви, читачу, помиляєтесь. Я чудово знаю, як порятується Жак зі своєї скрути, і те, що я хочу розказати вам про Гуса, про людину, яка мала одну сорочку через те, що в неї тільки одне тіло, аж ніяк не є небилиця.
Якось на Зелені свята вранці я дістав від Гуса записку, де він благав одвідати його у в'язниці, куди його замкнули. Одягаючись, я міркував про його пригоду і гадав, що його кравець, пекар, винар або хазяїн дістав і виконав наказа про його арешт. Приходжу й застаю його в спільній камері ще з кількома особами злочинного вигляду. Спитав у нього, що то за люди.
– Той старий, що з окулярами на носі, це спритний чоловік, що добре знається на лічбі й добирає способу погодити записи в касовій книзі з виданими рахунками. Це – справа важка, я говорив з ним, але не сумніваюсь, що він свого дійде.
– А ото хто?
– Дурень.
– А ще що?
– Дурень, що винайшов машину підробляти паперові гроші, погану, нікчемну машину, яка кульгає на всі чотири.
– А той третій у лівреї, що грає на віолончелі?
– Він тут тимчасово, сьогодні ввечері, а може, завтра вранці його переведуть до Бісетру[30], бо справа його марна.
– А у вас?
– У мене? Ще марніша.
Відказавши так, він підводиться, кладе шапку на ліжко, і ту ж мить його троє товаришів у в'язниці зникають. Коли я ввійшов, Гус сидів у халаті коло столика й креслив геометричні фігури, працюючи спокійно, ніби вдома. Лишилися ми насамоті.
– А ви що тут робите?
– Працюю, як бачите.
– А хто вас сюди завдав?
– Я.
– Як то ви?
– Та так, я.
– Як же ви спровадили себе сюди?
– Так, як іншого спровадив би. Я вчинив на самого себе позов, виграв його і внаслідок вироку, що його я одержав проти себе самого, і наказу про арешт мене затримано й приведено сюди.
– Ви не божевільний?
– Ні, пане, кажу вам так, як воно було.
– Чи не могли б ви учинити на себе ще один позов, виграти його і внаслідок другого вироку й другого наказу звільнитися?
– Ні, пане.
У Гуса була гарненька служниця, що правила йому за половину частіш, ніж законна. Від цього нерівного розподілу порушився хатній спокій. Хоч як важко було дошкулити цій людині, яку пересуди аж ніяк не лякали, проте Гус надумав покинути дружину й жити зі служницею. Але ввесь його достаток був у меблях, приладах, рисунках, інструменті й іншому рухомому майні, і він волів краще покинути голою свою дружину, ніж самому піти з порожніми руками; через те й уклав він ось такий план: видати служниці векселі, за якими вона правитиме гроші й добуде наказа про арешт і продаж його майна, що із Сен‑Мішельського мосту мусило перейти до того помешкання, де він гадав з нею оселитися. Ця думка запала йому в голові; він видав векселі, заклав на себе позов, найняв двох повірених. Почав бігати від одного до другого, переслідуючи себе з усім можливим запалом, нападаючи добре, обороняючись кепсько; от йому присудили сплатити під страхом законної кари; от думкою він володів уже всім, що тільки було в його господі, та не так воно сталося. Він мав діло з хитрющою шахрайкою, яка, замість того, щоб домагатися заарештувати його меблі, повернула позов на нього самого й завдала його до в'язниці; отож, хоч які чудні були його загадкові відповіді в розмові зі мною, вони були все‑таки правдиві.
Поки ми розповідали цю історію, яка здається вам небилицею…
– А історія того в лівреї, що на віолончелі цигикав?
– Обіцяю вам її, читачу, слово честі, вона вас не мине, але дозвольте мені вернутися до Жака з його паном.
Жак зі своїм паном добувся до пристановища, де вони мали переночувати. Було пізно; міську браму вже замкнули, тому й змушені були вони спинитися на околиці. Тут чую я галас…
– Облиште! Вас там не було, не про вас мова.
То правда. Ну, Жак, його пан… Почувся страшенний галас. Я бачу двох…
– Ви нічого не бачите. Не про вас мова, вас там не було.
То правда. Двоє добродіїв досить спокійно розмовляли на порозі кімнати, яку вони займали; якась жінка, взявшись у боки, шпетила їх на всі заставки, а Жак намагався заспокоїти ту жінку, але вона на його миролюбні намови зважала не більше, як і ті двоє – на її клятьбу.
– Ну ж бо, тітонько, тихіше, – казав їй Жак, – угамуйтеся.