Старий Сем тепер уже легко знайшов ту навислу скелю, під якою ховав свій човен у час грози. Тим не менш, простежити шлях тієї опівнічної банди було складнішим завданням. Тоді розум рибалки настільки полонили події й учасники драми, що чоловік не зосереджувався на місцині, яка вночі виглядала зовсім інакше, ніж удень. Після того, як супутники поблукали якийсь час, вони таки вийшли на прогалину серед дерев, що, як вважав Сем, нагадувала потрібне місце. З одного боку там була гора з помірним схилом, який, на думку Сема, міг бути саме тим хребтом, з якого він наглядав за зайдами. Вольферт ретельно досліджував ландшафт і довго розглядав три глибоко висічених у скелі хрестики, подібні до вибитих над залізним кільцем, але майже повністю зарослих мохом. Його серце радісно тріпотіло, бо чоловік уже не сумнівався, що це особисті позначки буканьєрів, котрі так мітили місця, де ховали свої скарби. Тепер усе, що залишалося, це визначити точне місце, бо інакше довелося б копати навмання, щоб дістатися до здобичі, адже в нього вже був досвід безрезультатної праці. Проте тут Сем був цілком безсилим: у його голові роїлися різноманітні думки, а спогади геть плуталися. То він заявляв, що це трапилося біля стовбура міцного тутового дерева, то — що біля великого білого каменю або під маленьким зеленим горбочком неподалік від виступу гірської гряди. Урешті-решт Вольферт уже сам собі дивувався, не те що провіднику.
Вечірні тіні схилялися над лісом, обриси скель і дерев суцільно зливалися. Либонь, було занадто пізно, щоб пробувати відшукати щось за дня. Та й, власне кажучи, Вольферт не підготувався належно, не прихопив ніякого інструменту для своїх досліджень. Тому вдовольнившись тим, що потрібне місце знайдене, він узяв до уваги всі примітні орієнтири, щоб мати змогу знову впізнати його, і подався додому, вирішивши негайно ж узятися до справи, яка обіцяла золоті гори.
Найбільше занепокоєння, яке поглинуло всі почуття, через якийсь час вляглося, поки вони поверталися з цього зачарованого місця, фантазія Вольферта запрацювала, викликаючи до життя тисячі образів і химер. Йому привиджувалися пірати, що висять на ланцюгах і хитаються чи не на кожному дереві, і він майже не сумнівався, що бачив іспанського гранда з перерізаним горлом від вуха до вуха, котрий повільно підіймається з могили і трясе в повітрі лантухом із грішми.
їхній шлях назад пролягав через закинутий сад, і нерви Вольферта розхиталися до такої міри, що варто було спурхнути птасі, зашурхотіти листю або впасти горіхові, чоловіка охоплював страх. Коли супутники вийшли за межі саду, вони побачили віддалік якийсь силует, що повільно просувався по одній зі стежок, зігнувшись під важкою ношею. Мандрівники зупинилися й уважно стежили за незнайомцем. Той носив вовняний ковпак, і що найтривожніше, дуже яскравої червоної барви. Чоловік пересувався повільно, піднявся на гору і зупинився якраз біля склепу. Перед дверима він озирнувся навколо. Вольферт занімів з переляку, коли впізнав у прибульці потопельника-буканьєра. Він аж скрикнув від жаху. А пірат повільно підняв свій залізний п'ястук і мовчки пригрозив їм.
Вольферт не став зупинятися, щоб побачити більше, і побіг так хутко, як тільки його могли нести ноги. Сем неухильно гнався за своїм наймачем, і всі його давні страхи повернулися. Чоловіки продиралися крізь кущі та гілки, жахливо лякаючись, коли чіплялися за якісь колючки, що дерли їхню одежу. Вони змогли видихнути, лише коли здолали свій шлях через цей небезпечний ліс і нарешті вибігли на биту дорогу, що вела до міста.
Минуло кілька днів, перш ніж Вольферт зміг зібрати достатньо мужності, щоб взятися до справи, настільки він був наляканий тим, що побачив мертвого моряка. Скільки хвилювань йому довелося пережити! Чоловік нехтував усіма своїми обов'язками, вештався днями похмурий і знервований, цілком втративши апетит. Він блукав у своїх думках та словах і вигадував тисячу нісенітниць. Його спокій був порушений, і коли він засинав, то жахіття у вигляді величезної грошової торби тиснуло йому на груди. Бідолаха бурмотів про гори грошей, уявляв, як особисто розкопує скарб, розкидав постільну білизну праворуч і ліворуч, вважаючи, що вигрібає землю з ями, кидався під ліжко у пошуках скарбу, і йому здавалося, що витягає звідти горщик золота.
Пані Веббер та її донька впали у відчай, спостерігаючи це повернення до безумства. Є два родинні оракули, до послуг яких вдаються голландські ґаздині в усіх сумнівних і незрозумілих випадках, — священик і лікар. Цього разу віддали перевагу лікарю. Жив-був тут один маленький, темнолиций лікар, відомий серед бабусь Манхеттена майстерністю не лише у своєму фаху, але й у всіх питаннях дивної та загадкової природи. Ім'я його було Кніппергаузен, але він був більше знаний як Високовчений Німецький Лікар.[8] Бідні жіночки стали шукати його поради та допомоги, щоб вилікувати хвору фантазію Вольферта Веббера.
Вони застали лікаря, коли той сидів у своєму маленькому кабінеті, одягнений у темні камлотові шати та чорну оксамитову шапочку — подібну одіж носили Бургаве, ван Гельмонт[9] та інші медичні світила. На носі в нього були зелені окуляри у чорній роговій оправі, він цілковито занурився в якийсь німецький фоліант, який, здавалося, робив його мармизу ще смаглявішою. Лікар вислухав їхню розповідь про симптоми недуги Вольферта дуже уважно. А коли вони згадали про його марення грошима, маленький чоловічок пильно нашорошив вуха. Який жаль, бідні жіночки! Як мало вони знали того, у кого просили допомоги.
Доктор Кніппергаузен половину свого життя витратив на пошуки шляхів швидкого збагачення, у погоні за яким ми витрачаємо добрячу частину свого віку. Замолоду він провів кілька років у Гарцських горах у Німеччині, де випитав у гірників цінні підказки, що стосуються способів пошуку скарбів, закопаних у землі. Він також продовжив свої студії під керівництвом одного зайди-мудрагеля, котрий тямив у таємницях медицини, магії та шахрайстві. Тому голова ескулапа була вщент забита всілякими містичними знаннями: він трохи петрав в астрології, алхімії та ворожінні; знав, як знаходити вкрадені гроші й виявляти приховані джерела води. Одним словом, завдяки темній природі своїх знань він набув слави Високовченого Німецького Лікаря, якого прирівнювали майже до чаклуна. Лікар часто чув чутки про скарби, заховані в різних частинах острова, і давно бажав натрапити на їхній слід. Заледве йому розповіли химери Вольферта, про його марення наяву й уві сні, як він одразу ж збагнув, що мова йде про виразні симптоми шукача скарбів, тому не став гаяти час на подальші, пустопорожні, на його думку, теревені. Вольферт довгий час замовчував таємницю золота, але сімейний лікар вважався таким собі сповідником, тому він втішився можливістю облегшити душу. Але замість того, щоб лікувати пацієнта, медик і сам занедужав. Усе, що він вивідав, пробудило в ньому неймовірну жадібність. Він навіть не сумнівався, що гроші закопані десь поруч під таємничими хрестиками, і запропонував Вольферту долучитися до пошуків. Він проінформував пацієнта про те, що в таких експедиціях варто дотримуватися суворої таємниці й обережності, гроші можна викопати лише вночі, дотримуючись певних церемоній та обрядів, як-от спалювання зілля та промовляння містичних заклять. І до всього цього шукачам скарбів просто необхідно прихопити спеціальну рамку, що має чудову властивість вказувати на потрібне місце на поверхні землі, де закопані скарби. Оскільки доктор доклав чимало зусиль, щоб здобути свої знання, саме він удався до всіх необхідних приготувань, і оскільки фаза Місяця була сприятливою, він зобов'язався виготовити потрібну рамку до призначеної ночі.[10]
Серце Вольферта затріпотіло від радощів, коли він познайомився з таким вчителем і славетним помічником. Вони все робили таємно, але надійно. Лікар часто консультувався зі своїм пацієнтом, а добрі жіночки тішилися, що ці візити мають заспокійливу дію. Тим часом потрібна рамка, чарівний ключ до секретів природи, була виготовлена належним чином. Лікар доклав усіх своїх знань до цього приготування, а Брудний Сем аж згоряв від нетерплячки потрапити знову на те старе місце, попрацювати лопатою та киркою, відкопуючи скриню з незліченними скарбами, в існуванні яких вони вже не сумнівалися.
Нарешті настала ніч, призначена для цієї небезпечної вилазки. До того, як Вольферт залишив свій будинок, він порадив дружині та доньці лягати спати і не перейматися, якщо він не повернеться до ранку. Але меткі жіночки, коли їм порадили не тривожитися, природно, відразу ж запанікували. Вони вловили щось небуденне в такому запевненні. Усі їхні страхи щодо непостійності розуму чоловіка повернулися з десятикратною силою: вони благали його, щоб не виходив на нічне повітря через небезпеку застуди, але все було марно. Коли Вольферт на чомусь затявся, то було непросто вибити його із сідла. Була тиха зоряна ніч, коли шукач скарбів вийшов зі свого обійстя. Він насунув на голову ширококрисого капелюха, підв'язавши його під підборіддям хусткою доньки, щоб захиститися від нічної вогкості, а пані Веббер накинула довгий червоний плащ на плечі чоловіка і застібнула його на шиї.
Лікар був не менш ретельно оснащений та одягнений руками своєї домогосподарки, уважної фру Ільзи, і вирушив у дорогу у своєму камлотському балахоні замість звичного костюма. Мав на голові чорну оксамитову шапочку під каптуром, товстий фоліант із застібками під пахвою, кошик із зіллям і сушеними травами в одній руці й рамку в іншій.
Великий церковний годинник відбив десяту, коли Вольферт із лікарем проходили церковним подвір'ям, і нічний сторож хрипким голосом прокричав протяжно і сумно:
— Усе гаразд?
Глибокий сон охопив непоказне і маленьке містечко. Ніщо не порушувало цієї жаскої тиші, хіба що гавкнув якийсь бездомний собака або чулася серенада якогось романтичного кота. Правда, Вольферту не раз здавалося, що він чує звук чиїхось прихованих кроків назирці за ними. Та це, можливо, було просто відлуння їхньої власної ходи, що лунало на тихій вулиці.