Тим часом Стах завжди роздратований і сумний (часом мені, дивлячись на нього, аж плакати хочеться!), а пані Ставській вчинили позов про крадіжку… Де ж та справедливість, що нагороджує добрих?..
Зараз побачиш її, маловірний! А щоб краще переконатись, що на цім світі існує порядок, записую такі пророцтва: По-перше, пані Ставська вийде заміж за Вокульського і буде з ним щаслива.
По-друге, Вокульський відмовиться од своєї панни Ленцької, а одружиться з пані Стдвською і буде з нею щасливий.
По-третє, малий Люлю ще цього року стане французьким імператором під ім'ям Наполеона IV, поб'є на камуз німців і встановить в усьому світі справедливість, а це пророкував мені ще мій покійний батько, царство йому небесне!
Що Вокульський одружиться з пані Ставською і вчинить щось надзвичайне, я не маю ніякісінького сумніву.
Правда, він ще не заручився з нею, навіть не освідчився їй… він навіть сам ще не знає, що так зробить. Але я вже бачу… ясно бачу, що воно й до чого… Нюх у мене неабиякий, а політичний!
Бо ви ж тільки подивіться, що воно робиться.
Другого дня після суду Вокульський був у пані Ставської і просидів до одинадцятої години йолі. На третій день він був у магазині Мілерової, переглянув бухгалтерські книги й дуже хвалив пані Ставську, що трохи навіть не сподобалось Мілеровій. А четвертого дня…
Правда, четвертого дня він не був ні у Мілерової, ні у пані Ставської, але зі мною трапилась дивна пригода.
Перед полуднем (у магазині якраз не було покупців), ні сіло ні впало, підходить до мене… хто б ви думали?…
Молодий Шлангбаум, той єврей, що працює в відділі російських тканин.
Дивлюсь, мій Шлангбаум потирає руки, підкручує вуса, задирає голову… Думаю: "Здурів він, чи що?.." А він вітається зі мною, але голови не схиляє, і каже буквально таке:
– Сподіваюсь, пане Жецький, що б там не сталося, ми з вами залишимось друзями…
Я думаю: "Що воно за чорт, чи не звільнив його Стах з посади?.." І відповідаю:
– Можете бути певні, пане Шлангбаум, що добре моє ставлення до вас не зміниться, якщо тільки з вашого боку не буде ніяких зловживань…
Я наголосив на останніх словах, бо мені здалося, що мій пан Шлангбаум має намір або купити наш магазин (що я вважав за неправдоподібне), або пограбувати касу…
А останнє, хоч він і належить до чесних іудеїв, я не вважав за неможливе.
Він, мабуть, догадався, що я думаю, бо ледве помітно усміхнувся і пішов у свій відділ. Через чверть години я зайшов туди ніби ненавмисне, але застав його за роботою. Навіть більше, я б сказав, що працював він ще запопадливіше, ніж звичайно: він вибігав угору по драбинці, діставав сувої рипсу й оксамиту, вкладав їх назад у шафи – словом, крутився, як дзига. "Ні, – подумав я, – цей уже напевне це обкрадатиме нас".
Я із здивуванням помітив також, що пан Земба якийсь улесливо чемний з Шлангбаумом, а на мене дивиться трохи звисока, хоч і не дуже. "Он воно що, – подумав я, – це він хоче перед Шлангбаумом загладити колишні кривди, а передо мною, старшим продавцем, зберегти свою гідність. І добре робить, бо завжди треба триматись незалежно з особами вищими, а бути чемним з нижчими".
Увечері я пішов у ресторацію на пиво. Дивлюсь, а там уже сидять пан Шпрот і радник Венгрович. З Шпротом після тієї сутички, про яку я розказував, ми зустрічаємось холодно, а з радником вітаюсь сердечно. От він мені одразу й каже:
– Ну, що, вже по всьому?
– Пробачте, – кажу, – я не розумію. (Я гадав, що він натякає на процес пані Ставської). Не розумію вас, пане раднику.
– Чого ви не розумієте? – питає він. – Того, що магазин продано?
– Перехрестіться, пане раднику, – кажу йому, – який магазин?
Шановний радник вихилив уже шостий кухоль, тому сміється і каже:
– Хи-хи! Я-то перехрещусь, але вам, як перейдете з християнського хліба на єврейську халу, навіть перехреститись не дадуть; адже кажуть, що ваш магазин купили євреї?..
Я думав, що тут і дуба дам.
– Пане раднику, – звертаюсь я до нього, – ви людина солідна й не відмовитесь сказати, відкіля ви дізнались про такі чутки?
– Та про це ж усе місто говорить, – відказує радник. – Зрештою, це вам може пояснити присутній тут пан Шпрот.
– Пане Шпрот, – кажу я, кланяючись, – я не хотів би вас образити, тим більш, що вимагав від вас сатисфакції, а ви відмовили мені, як найпослідущий негідник… Як негідник, пане Шпрот… Але кажу вам, що ви або повторюєте, або самі фабрикуєте такі плітки…
– Та що ж це таке?! – гримнув Шпрот, знов гатячи кулаком по столі, як тоді. – Я відмовив, бо не думаю давати сатисфакції ні вам, ні будь-кому іншому. Але, однак, повторюю: ваш магазин купують євреї!
– Які євреї?
– А чорт їх знає: Шлангбауми, Гундбауми, відкіля мені їх знати?
Я так розлютився, що замовив собі пива, а радник Венгрович каже:
– З цими євреями буде колись велика халазія. Вони так нас притискають, так звідусіль викурюють, що з ними трудно щось зробити. Перешахрувати їх ми не перешахруємо, тут нічого не вдієш, але як дійде до кулаків, то побачимо, чиє буде зверху…
– Пан радник має рацію, – підхопив Шпрот. – Ці євреї так усе загарбують, що кінець кінцем доведеться у них силоміць відбирати, щоб утримати рівновагу. Бо дивіться, панове, до чого дійшло хоч би в торгівлі сукнами…
– Ну, – кажу, – якщо наш магазин куплять євреї, то і я до вас приєднаюсь. Мій кулак ще на щось знадобиться… Але поки що, прошу вас, не розпускайте пліток про Вокульського та не під'юджуйте людей проти євреїв, бо вже й так гарячим духом віє…
Я повернувся додому з важкою головою і лютий на весь світ. За ніч кілька разів прокидався, а коли засинав знов, то мені снилось, що наш магазин справді купили євреї, а я, щоб не вмерти з голоду, ходжу по дворах з катеринкою, на якій написано: "Змилуйтесь над бідним старим угорським офіцером!"
Аж вранці мені прийшла в голову проста й розумна думкам рішуче порозумітися з Стахом, і якщо він справді продає магазин, підшукати собі інше місце.
Оце так кар'єра після довголітньої служби! Собаку хоч застрелять на старість, а якщо ти людина, то тиняйся по чужих кутках та думай, чи не доведеться тобі померти десь у канаві.
До полудня Вокульський не приходив у магазин, отож о другій годині я пішов до нього додому. Може, він захворів?..
Я йду до нього і в воротях дому, в якому він живе, здибаюся з доктором Шуманом. Коли я сказав, що хочу навідати Стаха, доктор заперечив:
– Не йди до нього зараз. Він дуже роздратований, і краще його не турбувати. Ходімо до мене та нап'ємось чаю… До речі, у мене є ваше волосся?
– Можливо, – відповідаю, – незабаром ви одержите все мов волосся разом із шкурою.
– Ви хочете, щоб я зробив з вас чучело?
– Треба було б, бо світ ще не бачив такого дурня.
– Заспокойтесь, пане Жецький, – відказав Шуман, – в й дурніші. Але що трапилось?
– То байдуже, що трапилось, але я чув, що Стах продає євреям магазин… Ну, а я до них на службу не піду.
– Чому ж? Хіба й ви вже зробились антисемітом?
– Ні. Але одна річ не бути антисемітом, а друга – служити у євреїв.
– Хто ж їм служитиме?.. Бо я, хоч і єврей, але також не маю наміру служити тим пархам. А втім, – додав він, – чого ви так журитесь? Якщо магазин буде проданий, то ви одержите роботу в Спілці для торгівлі з Росією.
– Непевна то спілка…
– Дуже непевна, – підтвердив Шуман, – бо в ній замало євреїв і забагато магнатів. Але вам це все мусить бути байдуже, бо… Тільки не говоріть нікому, що це я сказав… Отож вам мусить бути байдуже, що станеться з магазином і з спілкою, бо Вокульський відписав вам двадцять тисяч карбованців…
– Мені?.. Відписав?.. Що це означає?! – здивовано вигукнув я.
Ми якраз увійшли в квартиру Шумана, і він сказав подати самовар.
– Що це означає? Чому він мені відписує? – спитав я, трохи навіть стурбовано.
– Відписав… відписав!.. – бурчав Шуман, ходячи по кімнаті й чухаючи потилицю. – Що означає? Не знаю чому, але Вокульський таки відписав. Мабуть, хоче про всяк випадок приготуватись, як розсудливий купець!..
– Що, може, знову дуель?..
– Та яка там дуель!.. Вокульський надто розумний, щоб двічі робити одну й ту саму дурницю. Просто, дорогий пане Жецький, хто має діло з такою жінкою, той мусить бути готовий до всього…
– З якою жінкою? З пані Ставською?.. – спитав я.
– При чому тут пані Ставська! – вигукнув доктор. – Тут йдеться про більшу пташку, про панну Ленцьку, в яку той дурень закохався, як чорт в суху вербу. Він уже починає розуміти, що воно за зілля, мучиться, журиться, а одірватись від неї не може. Найгірша річ – пізнє кохання, особливо у такою чортяки, як Вокульський.
– Але що ж сталося? Вчора ж він був у ратуші на балу.
– Через те він і був, що вона була, а я був через те, що були вони обоє. Цікава історія!.. – буркнув доктор.
– Чи не могли б ви сказати ясніше? – нетерпляче спитав я.
– Чому б не сказати, тим більш, що всі вже це бачать, – відповів доктор. – Вокульський шаліє за нею, вона з ним дуже хитро кокетує, а поклонники… вичікують.
Це ж тільки подумати! – говорив далі Шуман, ходячи по кімнаті та чухаючи потилицю. – Поки у панни Ізабелли не було ні копійки, ні кандидата в женихи, жодна собака до них не заглядала. А як знайшовся Вокульський, багатий, з ім'ям і великими зв'язками, які навіть перебільшують, і навколо панни Ізабелли утворився такий рій більш чи менш дурних, підтоптаних та вродливих кавалерів, що крізь них і не протовпишся. І кожен зітхає, підкочує під лоба очі, нашіптує їй зворушливі слова та ніжно стискає в танці руку…
– А вона ж що?
– Пуста панна! – сказав доктор, махнувши рукою. – Замість гордувати тієї шушваллю, яка не раз її залишала, вона втішається їх товариством. Всі це бачать, а що найгірше – бачить сам Вокульський.
– То якого ж чорта він не покине її? Хто-хто, а вже він не дасть із себе глузувати.
Подали самовар. Шуман одіслав слугу і налив чай.
– Бачите, пане Жецький, – сказав він. – Вокульський, безумовно, покинув би її, аби міг реально оцінити становище. Була вчора на балу одна така хвилина, коли в нашому Стахові прокинувся лев. І коли він підійшов до панни Ізабелли, я готовий був заприсягти, що він скаже їй: "Прощайте, пані, я вже розгадав ваші карти й не дозволю ними себе обігравати!" Таке у нього було обличчя, коли пін до неї йшов. І що ж з того? Вона якось там глянула на нього, щось шепнула, потиснула руку, і мій Стах цілу ніч був такий щасливий, що… охоче пустив би собі кулю в лоб, аби не сподівався на другий погляд, шепіт і потиск руки… Не бачить, йолоп, що вона обдаровує такими самими ніжностями десяток інших, та ще й у більших дозах, ніж його.
– Що ж воно за жінка?
– Така, як сотні й тисячі інших! Гарна, розпещена, але бездушна.