Не кожному рублі та качалки красти…
– Сама ви, пані, рублі крадете, – озвався за ними чийсь бас. – Не той злодій, що відбирає свою власність, а той, хто дав п'ятнадцять карбованців завдатку та й вважає, що вже купив…
Суддя все писав, а я пригадував собі промову, яку вчора приготував на оборону пані Ставської і на зганьблення баронеси. Але всі вирази і звороти переплутались у мене в голові, тому я знову став роздивлятися кругом.
Пані Місевичова й досі нишком молилась, а Маріанна, що сиділа позад неї, плакала. У Кшешовської посіріло обличчя, вона прикусила губу й опустила очі; але кожна зборка її одежі дихала злістю… Коло неї стояв, опустивши очі на підлогу, Марушевич, а за ним баронесина служниця, така перелякана, немов її мали вести на ешафот…
Наш адвокат тамував позіхи, Вокульський стискав кулаки, а пані Ставська поглядала на всіх з таким лагідним спокоєм, що якби я був скульптор, то взяв би її за модель для статуї ображеної невинності.
Несподівано Гелюня, не слухаючи умовлянь Маріанни, вибігла на середину залу і, схопивши матір за руку, тихо спитала:
– Мамо, нащо отой пан тебе сюди покликав?.. Я тобі щось скажу на вушко: мабуть, ти пустувала, і тепер тебе поставлять в куток…
– Бач, як підучили!.. – промовила червонопика тітка до старшої.
– Щоб пані була така здорова, як її підучили! – буркнув за нею бас.
– Щоб пан був такий здоровий за мою кривду… – люто відказала тітка.
– А вас, пані, хапко вхопить і чорти в пеклі качатимуть моїм рублем та качалкою, – відповів супротивник.
– Тихо! – крикнув суддя. – Пані Кшешовська, що ви можете сказати суду в цій справі?
– Вислухайте мене, пане суддя! – патетично заговорила баронеса, виставивши ногу наперед. – Після смерті моєї дитини мені залишилась найдорожча пам'ятка – її лялька, яка дуже подобалась оцій пані, – показала вона на Ставську, – і її дочці…
– Обвинувачена бувала у вас?
– Так, я наймала її шити.
– Але нічого їй не заплатила! – гукнув з кінця залу Вірський.
– Тихо! – крикнув на нього суддя. – Ну і що ж?
– Того самого дня, коли ця пані скінчила роботу, у мене пропала лялька. Я думала, що вмру з жалю, й одразу запідозрила її. Передчуття моє здійснилось; через кілька днів мій близький знайомий, пан Марушевич, що живе якраз навпроти неї, побачив у вікно, як ця пані держить в руках мою ляльку і перебирає її в другу сукню, щоб не можна було впізнати. Тоді я пішла до нього на квартиру з своїм адвокатом і побачила в бінокль, що моя лялька справді у цієї пані. Другого дня я пішла до неї, забрала ляльку, яку ви бачите перед собою на столі, й подала скаргу.
– Пане Марушевич, а ви певні, що це та сама лялька, яка була у пані Кшешовської? – спитав суддя.
– Тобто… власне кажучи… я не зовсім певний.
– То нащо ж ви, пане Марушевич, сказали про де пані Кшешовській?
– Власне… я не в тому розумінні…
– Не брешіть, пане Марушевич! – закричала баронеса. – Ви прибігли до мене, сміючись, і сказали, що пані Ставська украла ляльку і що вона на це здатна.
Марушевич став мінитись на обличчі, спітнів і почав переступати з ноги на ногу, що мало бути ознакою великої скрухи.
– Падлюка! – досить голосно промовив Вокульський.
Я помітив, що це зауваження не підбадьорило Марушевича. Навпаки, він ще більше збентежився.
Суддя звернувся до баронесиної служниці:
– У вас була саме ця лялька?
– Не знаю, котра… – прошепотіла дівчина.
Суддя простягнув їй ляльку, але служниця мовчала, тільки кліпала очима та ламала руки.
– О, це Мімі! – гукнула Гелюня.
– Чуєте, пане суддя? – крикнула баронеса. – Дочка свідчить проти матері!
– Ти знаєш цю ляльку? – спитав суддя Гелюню.
– Знаю! Така сама була у пані баронеси в кімнаті…
– Але це та сама?
– Ні, не та… У тієї була сіра сукня й чорні туфельки, а в цієї туфельки жовті!..
– Ну, гаразд… – пробурмотів суддя, кладучи ляльку на стіл. – Пані Ставська, що скажете ви?
– Цю ляльку я купила в магазині пана Вокульського.
– А скільки ви за неї заплатили? – засичала баронеса.
– Три карбованці.
– Ха-ха-ха!.. – зареготала баронеса. – Ця лялька коштує п'ятнадцять.
– Хто вам продав ляльку? – спитав суддя.
– Пан Жецький, – відповіла вона, червоніючи.
– Що ви скажете, пане Жецький?
От і настав час виголосити мою промову. Я почав:
– Вельмишановний пане суддя!.. З сердечним жалем і здивуванням доводиться мені… Тобто… я бачу перед собою тріумфуюче зло і… значить… упосліджене…
Раптом у мене так пересохло в горлі, що я не міг більше промовити й слова. На щастя, озвався Вокульський:
– Жецький тільки був присутній при купівлі, а продавав ляльку я.
– За три карбованці? – спитала баронеса, блиснувши гадючими очима.
– Так, за три карбованці. Це бракований товар, і нам хотілось позбутися його.
– А мені ви теж продали б таку ляльку за три карбованці? – допитувалась баронеса.
– Ні! Вам уже ніколи нічого не продадуть у моєму магазині.
– Чим ви можете довести, що ця лялька куплена в вашому магазині? – спитав суддя.
– Отож-бо! – вигукнула баронеса. – Чим ви доведете?
– Тихо! – крикнув на неї суддя.
– Де ви купили свою ляльку? – спитав Вокульський баронесу.
– У Лессера.
– От я й доведу, – сказав Вокульський. – Такі ляльки ми привозимо з-за кордону в розібраному вигляді: окремо голова і окремо корпуси. Пане суддя, одпоріть, будь ласка, ляльці голову і побачите всередині марку моєї фірми.
Баронеса занепокоїлась.
Суддя взяв ляльку, яка наробила стільки клопоту, надрізав кишеньковим ножиком ліфчик її сукні, потім почав дуже обережно відпорювати голову. Геленка спочатку здивовано придивлялась до цієї операції, потім обернулась до матері й тихо промовила:
– Мамо, нащо той пан розбирає Мімі? Адже їй буде соромно…
Раптом вона зрозуміла, в чому річ, залилась слізьми і, уткнувши обличчя в сукню матері, закричала:
– Ой, мамо, нащо він її ріже?.. Їй же боляче!.. Мамо, я не хочу, щоб Мімі різали…
– Не плач, Гелюню, Мімі видужає і буде ще краща, – заспокоював її Вокульський, схвильований не менш за Гелюню.
Тим часом голова Мімі впала на папери. Суддя заглянув усередину і, подаючи голову ляльки баронесі, сказав:
– Ану, пані, прочитайте, що там написано?
Баронеса прикусила губу і мовчала.
– Ну, то нехай пан Марушевич прочитає вголос, що там написано. "Ян Мінцель і Станіслав Вокульський", – ледве видавив із себе Марушевич.
– Отже, не Jleccep?
– Ні.
Весь цей час служниця баронеси поводилась якось дивно: то червоніла, то блідла, то ховалась між лавами.
Суддя, що непомітно спостерігав за нею, раптом звернувся до неї:
– А тепер скажіть ви, що сталося з лялькою? Тільки говоріть правду, бо вам доведеться дати присягу.
Перелякана служниця схопилась за голову і швидко відповіла:
– Лялька розбилась, пане суддя…
– Ваша лялька, та, що була у пані Кшешовської?
– Та…
– Ну, гаразд, то розбилася ж тільки голова, а де решта?
– На горищі, пане суддя… Ой, що мені буде!
– Нічого вам не буде; гірше було б, якби ви не сказали правди. А ви, пані баронесо, чуєте, що сталося з вашою лялькою?
Баронеса низько схилила голову і схрестила на грудях руки, немов мучениця.
Суддя почав писати. Чоловік, що сидів у другому ряду (мабуть, той торговець рублями та качалками), звернувся до дами з червоним обличчям:
– А що, вкрала та дама? Бачите, як вам утерли носа! Ага?
– Аби личко гарне, то й від тюрми відкрутиться, – , промовила червона дама до своєї сусідки.
– А от ви не відкрутитесь, – пробурчав басовитий голос.
– Дурень!
– Сама дурепа!
– Тихо! – крикнув суддя.
Нам сказано було встати, і ми почули вирок, який цілком виправдував пані Ставську.
– А тепер, – сказав суддя пані Ставській, коли закінчив читати, – ви можете подати скаргу за наклеп.
Він вийшов у зал, потиснув руку пані Ставській і додав:
– Мені дуже прикро, що я мусив вас судити, і дуже приємно, що можу вас поздоровити.
Баронеса Кшешовська впала в істерику, а червонопика тітка мовила до своєї сусідки:
– На гарненьке личко й суддя ласий… Але що воно буде на страшному суді!.. – зітхнула вона.
– Холера! Богохульниця!.. – буркнув мужчина позад неї.
Ми почали виходити. Вокульський подав руку пані Ставській і пішов з нею попереду, а я обережно повів брудними сходами пані Місевичову.
– От бачите, я ж казала, що так буде, – запевняла мене стара дама, – а ви все не вірили…
– Я не вірив?
– Еге ж, ви ходили, немов з глини зліплений… Ісусе!
Маріє!.. А то що таке?..
Останній вигук стосувався немічного студента, який разом з своїм товаришем чекав коло воріт, мабуть, баронесу Кшешовську і, гадаючи, що то вона, удав мерця перед пані Місевичовою!.. Він одразу помітив свою помилку й так засоромився, що побіг уперед.
– Паткевич!.. Зачекай, уже йде… – гукнув пан Малеський.
– Хай тобі. чорт! – розсердився Паткевич. – Завжди ти мене компрометуєш.
Проте, почувши гомін у воротях, він повернувся і ще раз удав мерця… перед Вірським!..
Це вже остаточно збентежило студентів, вони посварились і пішли додому нарізно – кожен протилежним боком вулиці.
Та коли ми випередили їх на візниках, вони знову йшли разом і дуже галантно вклонились нам.
Розділ дев'ятий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Тепер мені зрозуміло, чого я так докладно описував справу пані Ставської. А ось чому…
На світі є багато маловірів, та я й сам інколи стаю таким, і мене обсідають сумніви в існуванні провидіння божого. Частенько також, коли погано йдуть політичні справи або коли бачу страждання злидарів і тріумф мерзотників (якщо можна вжити такий вираз), я не раз думаю: "Старий дурню, Ігнаце Жецький! Ти думаєш, що династія Наполеонів знову повернеться на трон, що Вокульський вчинить щось надзвичайне, бо здібний, і буде щасливий, тому що чесний?! Ти гадаєш, дурню заплішений, що коли негідникам живеться добре, а чесним людям погано, то кінець кінцем злі будуть покарані, а добрі прославлені?.. Отак ти собі уявляєш? Ну, то й дурний, що так уявляєш! Нема на світі ніякого порядку, ніякої справедливості, тільки нещадна боротьба. Коли в цій боротьбі перемагають добрі, то буває добре, коли перемагають злі – буває зле. Але щоб існувала якась надприродна сила, яка допомагає тільки добрим, про це навіть і не думай. Люди – як те гнане вітром сухе листя: кине його на траву – лежить на траві, кине в болото – лежить у болоті…"
Так я не раз думав у хвилини зневіри, але процес пані Ставської привів мене до зовсім протилежних висновків – до віри в те, що добрі люди рано чи пізно діждуться справедливості.
Будемо міркувати так… Пані Ставська – надзвичайно благородна жінка, отже, вона повинна бути щаслива; Стах – людина найвищих доброчинностей, отже, й він повинен бути щасливий.