В цю мить у мене перед очима так виразно постали мої молоді літа, що я мимоволі глянув під грубу, певний, що побачу там сторожа з різкою й ослона, на якому нам давали березової каші. Все це так виразно привиділось мені, що я мало не крикнув: "Більше не буду, пане вчителю!..", але вчасно спам'ятався.
Ми почали садовити наших дам; не обійшлось без суперечки з євреями, які (мені пояснили потім) є найбільш терплячими слухачами судових справ, особливо про крадіжки та шахрайство. Ми знайшли місце навіть для шановної Маріанни, яка, сівши, так витріщала на все очі, наче хотіла перехреститись і проказати молитву.
Вокульський і наш адвокат сіли в першому ряду, поруч з якимось добродієм у подертому пальті і з підбитим оком, на якого люто поглядав один з поліцейських. "Мабуть, знов сутичка з поліцією", – подумав я.
Раптом я аж рота роззявив від здивування: перед кафедрою мирового судді було багато знайомих мені осіб.
Ліворуч від столу сиділи пані Кшешовська, її миршавий адвокат і той пройдисвіт Марушевич, а праворуч два студенти. Один з них відзначався дуже витертим мундиром і незвичайною балакучістю; на другому був ще більш витертий мундир, на шиї барвистий шарф, а сам він мав такий вигляд, наче небіжчик, що втік з катафалка.
Я придивився до нього пильніше. Так, це був той самий юнак, який під час перших відвідин Вокульським пані Ставської кинув баронесі на голову оселедця. Чудесний хлопець!.. Але треба сказати, що мені ніколи не доводилось бачити такої худющої і жовтої людини…
Спочатку я думав, що баронеса позиває двох юнаків саме за того оселедця. Але незабаром зрозумів, що річ не в тому; ставши хазяйкою дому, баронеса хоче вигнати з нього своїх найзапекліших ворогів і одночасно найбезнадійніших боржників.
Коли ми увійшли, справа між баронесою і студентами дійшла свого апогею.
Один із студентів, вродливий юнак з вусиками й бакенбардами, погойдуючись з носків на підбори і назад, щось розказував судді, причому він плавно вимахував правою рукою, а лівою кокетливо підкручував вусики, далеко відставивши прикрашеного перснем мізинця з дірочкою замість самоцвіта.
Другий юнак похмуро мовчав і ховався за свого колегу.
В його позі я помітив одну цікаву особливість: молитовно склавши на грудях руки, він немов притискав ними книжку або образок.
– Отже, ваші прізвища, панове? – спитав суддя.
– Малеський, – (відповів з галантним поклоном власник бакенбардів, – і Паткевич, – додав він, вишукано повівши рукою в бік свого похмурого колеги.
– А третій пан де?
– Він нездужає, – манірно відповів Малеський. – Він живе разом з нами, але дуже рідко буває у нас.
– Як то – рідко буває? А де ж він проводить цілі дні?
– В університеті, в анатомічному театрі, зрідка в їдальні.
– Ну, а вночі?
– Про це, пане суддя, я міг би вам сказати лише віч-на-віч.
– А де він прописаний?
– О, прописаний він у нашому будинку, оскільки не хотів би зайвий раз завдавати клопоту органам влади, – з виглядом лорда пояснив Малеський.
Суддя звернувся до пані Кшешовської:
– Ну, як, пані, ви таки не хочете залишати в своєму домі цих панів?
– Нізащо в світі! – вереснула баронеса. – Вони цілими ночами кричать, тупотять ногами, кукурікають, свищуть… В домі нема жодної служниці, якої вони не заманили б до себе… Ой боже мій!.. – крикнула вона, одвертаючи голову.
Цей вигук здивував суддю, але не мене… Я помітив, що Паткевич, не одводячи рук від грудей, раптом закотив очі під лоба й опустив нижню щелепу, так що одразу став схожий на стоячий трун. Його обличчя й поза справді могли перелякати навіть нормальну людину.
– Найгірше те, що ці панове виливають через вікно якісь рідини…
– Чи не на вас, бува, пані? – зухвало спитав Малеський.
Баронеса аж посиніла від гніву, але змовчала: їй соромно було признатися.
– Що ж далі? – питав суддя.
– Але гірше за все (через що я навіть захворіла на нерви) це те, що вони по кілька разів на день стукають у моє вікно черепом…
– Ви так робите, панове? – звернувся суддя до студентів.
– З вашого дозволу матиму честь усе вам пояснити, – відповів Малеський, прибравши таку позу, ніби збирався танцювати менует. – Нам прислуговує двірник, який живе внизу; отож щоб не витрачати часу на ходіння вниз та вгору на четвертий поверх, ми тримаємо у себе довгий шнур, чіпляємо до нього, що трапиться під руку (часом може трапитись і череп), і… стукаємо в його вікно, – закінчив юнак таким невинним тоном, що трудно було злякатись такого самого невинного стуку в вікно.
– Ой боже мій!.. – знов крикнула баронеса й похитнулася.
– Ясно, хвора жінка… – пробурмотів Малеський.
– Не хвора я! – заверещала баронеса. – Вислухайте мене, пане суддя!.. Я не можу дивитись на того, другого… він весь час удає з себе мерця… У мене недавно померла дочка… – закінчила баронеса й залилась слізьми.
– Слово честі, у пані баронеси галюцинації, – сказав Малеський. – Хто тут схожий на мерця? Паткевич? Такий гарненький хлопець? – закінчив він, випихаючи з-поза себе наперед свого хирлявого колегу, який… в цю хвилину вже п'ятий раз удавав мерця.
В залі вибухнув сміх; суддя, щоб зберегти серйозність, схилив голову над паперами і після довгої паузи суворо попередив, що сміятись заборонено і що кожен порушник порядку буде оштрафований.
Користуючись замішанням, Паткевич сіпнув колегу за рукав і похмуро шепнув:
– І свиня ж ти, Малеський, – піднімаєш мене на сміх в громадському місці.
– Бо ти й справді гарненький. Жінки просто шаліють за тобою.
– Та не через це ж… – вже значно спокійніше відказав Паткевич.
– Коли ж ви, панове, заплатите дванадцять карбованців і п'ятдесят копійок за січень? – спитав суддя.
Паткевич цього разу удав людину з більмом на лівому оці і з лівою паралізованою щокою, а Малеський глибоко задумався.
– Якби ми, – нарешті промовив він тихо, – могли залишитись до канікул, тоді… А так… нехай пані баронеса забере наші меблі.
– Ах, я нічого вже не хочу, нічого… Тільки вибирайтесь з мого дому! Я не маю ніяких претензій за квартирну плату… – закричала баронеса.
– Як ця жінка компрометує сама себе, – шепнув наш адвокат. – Волочиться по судах, бере собі за адвоката якогось пройдисвіта…
– Але ми, пані, маємо претензії за відшкодування втрат! – "озвався Малеський. – Де це видано виганяти серед зими порядних людей з квартири?.. Якби ми і знайшли кімнату, то це буде таке страхіття, що принаймні двоє з нас помруть від сухот…
Паткевич, мабуть, щоб надати більше ваги словам промовця, почав хилитати вухами й шкірою на голові, що спричинило новий вибух веселощів у залі.
– Вперше бачу! – сказав наш адвокат.
– Таку справу?! – спитав Вокульський.
– Ні, як він хилитає вухами. Просто артистично!..
Суддя тим часом написав і прочитав вирок, за яким панове Малеський і Паткевич зобов'язані були сплатити дванадцять карбованців і п'ятдесят копійок за квартиру, а також до 8 лютого звільнити її.
Тут сталася незвичайна подія. Почувши вирок, Паткевич так схвилювався, що обличчя його позеленіло, і він зомлів. На щастя, падаючи, він потрапив Малеському в обійми, інакше, неборак, добре був би гепнувся об підлогу.
Звичайно, в залі залунали співчутливі голоси, куховарка пані Ставської заплакала, євреї почали показувати на баронесу пальцями й кахикати. Збентежений суддя перервав засідання і, кивнувши головою Вокульському (відкіля вони знають один одного?), пішов у кабінет, а два поліцейських майже на руках винесли нещасного юнака, який на цей раз справді схожий був на труп.
Аж у передпокої, коли його поклали на лаві, а хтось гукнув, що зомлілого треба облити водою, Паткевич проворно схопився на ноги й сердито закричав:
– Ну, ну! Тільки без дурних жартів!..
Після цього він швиденько одягнув пальто, енергійно натягнув не зовсім цілі калоші і легким кроком залишив приміщення суду на велике здивування поліцейських, підсудних і свідків.
В цей час до Вокульського підійшов якийсь судовий чиновник і сказав, що суддя просить його на сніданок.
Стах вийшов, а пані Місевичова почала кликати мене відчайдушними знаками:
– Ісус! Марія! – сказала вона. – Ви не знаєте, нащо суддя покликав цього найблагороднішого з людей? Мабуть, хоче сказати йому, що справа Геленки безнадійна!
О, в тієї безсовісної баронеси, мабуть, великі зв'язки…
Вона вже виграла одну справу, то виграє й другу. Ох, я нещасна!.. Чи нема у вас, пане Жецький, яких-небудь цілющих крапель?
– Що, вам погано?
– Поки що ні, хоч тут душно… Але я страшенно боюсь за Геленку… Коли її засудять, вона зомліє і може померти, якщо її швидко не привести до пам'яті… Як ви гадаєте, шановний пане Жецький, чи не краще мені кинутись судді до ніг і просити…
– Але ж, пані, все це непотрібно. Наш адвокат казав, що баронеса, може, й хотіла б забрати назад скаргу, та вже пізно.
– Чому ж, ми погодимось! – вигукнула стара дама.
– О, це вже ні! – заперечив я трохи навіть сердито. – Або вийдемо відціля цілком виправдані, або…
– Вмремо, хочете ви сказати?.. О, не кажіть цього… Ви навіть не уявляєте, як прикро в мої літа чути про смерть…
Я одійшов від зажуреної старої і підійшов до пані Ставської.
– Як ви себе почуваєте?
– Чудово, – твердо відповіла вона. – Ще вчора я страшенно боялась, але вже після сповіді з полегкістю зітхнула, а тепер і зовсім спокійна.
Я потиснув їй руку довгим… довгим потиском, як уміють тільки ті, що по-справжньому люблять, і побіг до своєї лави, бо Вокульський, а за ним і суддя увійшли в зал.
Серце моє калатало, як молот. Я озирнувся навкруги.
Пані Місевичова сиділа з заплющеними очима й, мабуть, молилась; пані Ставська була дуже бліда, але спокійна: баронеса нервово бгала свій салоп, а наш адвокат, поглядаючи на стелю, тамував позіхи.
В цю мить і Вокульський глянув на пані Ставську, і хай мене чорти візьмуть, коли я не помітив у його погляді так невластивого йому розчулення!..
Ще зо два таких процеси, і я певен, що він закохався б у неї на смерть.
Суддя кілька хвилин щось писав, а скінчивши, оголосив, що зараз буде розглядатись позов Кшешовської проти Ставської про крадіжку ляльки.
Потім він запросив обидві сторони і їх свідків вийти на середину.
Я стояв коло лав для публіки, і мені чути було розмову двох тіток: одна з них, молодша й червонопика, пояснювала старшій:
– Бачите, пані, ота красуня вкрала у отієї дами ляльку…
– Було на що злакомитись!
– Що ж ти зробиш.