Будденброки

Томас Манн

Сторінка 116 з 120

Він хотів стати офіцером і був такий захоплений почуттям товариськості, що не кинув напризволяще навіть Йоганна Будденброка, хоч не зносив його. Мало того: показав пальцем, звідки треба починати…

І Ганно, прикипівши очима до книжки, почав читати. Непевним голосом, насупивши брови й скрививши уста, він читав про Золотий вік, який був на початку світу, коли люди не знали ані помсти, ані законів, а добровільно шанували вірність і справедливість. "Не було тоді ні кари, ні страху, – проказував він по-латинському. – Не писали ще грізних слів на мідних табличках, і натовп прохачів не боявся виду судді…" Він читав з виразом муки і відрази на обличчі, читав навмисне погано й уривчасто, пропускав злиття літер, які в Кіліановій книжці були відзначені олівцем, не так ставив наголос у рядку, затинався, вдавав, що насилу пригадує вірша, ні на секунду на забуваючи, що вчитель усе може викрити й накинутись на нього… Від злочинної втіхи – дивитися в розгорнену книжку – в нього свербіла шкіра, він був сповнений відрази До того, що робив, і намагався обдурювати якомога незугарніше, щоб хоч цим применшити підлість свого вчинку. Нарешті замовк, і настала така тиша, що він боявся підвести очі. Тиша була моторошна; Ганно не мав сумніву, що доктор Мантельзак усе бачив. У нього аж губи побіліли з ляку. Та ось учитель зітхнув і сказав:

– О Будденброку, si tacuisses![78] Пробачте мені цього разу класичне "ти"!.. Знаєте, що ви зробили? Виваляли красу в пилюці, повелися, як вандал, як варвар. Ви не маєте ні крихти художнього чуття – це написано у вас на носі! Якби мене запитали, чи ви весь цей час кашляли, чи декламували пречудовий вірш, то я був би більше схильний до першого припущення. Тімові бракує почуття ритму, але порівняно з вами він геній, рапсод… Сідайте, нещасний. Ви вивчили урок, безумовно, вивчили. Я не можу поставити вам поганої оцінки. Ви зробили все, що змогли… Кажуть, ніби ви маєте музичні здібності, граєте на роялі? Невже таке може бути?.. Ну, та гаразд, сідайте! Ви показали свою пильність, а це вже добре.

Він написав проти його прізвища задовільну оцінку, і Ганно Будденброк сів на місце. Як було перед тим з "рапсодом" Тімом, так вийшло й тепер: він був щиро потішений хвалою доктора Мантельзака, ніби й справді заробив її. Тієї хвилини Ганно чесно вірив, що він не дуже здібний, але пильний учень, який досить добре відповів урок, і непомильно відчував, що й увесь клас, разом із Гансом-Германом Кіліаном вважає так само. Знов до горла йому підкотилася нудота, але він був надто змучений, щоб міркувати про це. Блідий, тремтячий, він заплющив очі і поринув у якийсь летаргічний стан…

Проте доктор Мантельзак вів урок далі. Він перейшов до віршів, які треба було перекласти на сьогодні, і викликав Петерсена. Той устав свіжий, бадьорий, упевнений, ладен войовниче кинутись на герць. Та ба, сьогодні на нього чекала поразка! Атож, цей урок не минувся без катастрофи, куди жахливішої за пригоду з бідолашним, підсліпуватим Мумме…

Петерсен перекладав, час від часу кидаючи оком на другу сторінку книжки, туди, де йому, власне, нічого було шукати. Він зиркав дуже спритно. Удавав, ніби йому там щось заважало, проводив рукою по сторінці, дмухав на неї, наче змітав якусь порошинку, що муляла йому. І все ж таки лихо сталося.

Доктор Мантельзак раптом рвучко підвівся, і Петерсен так само рвучко шарпнувся за партою. Тієї самої миті вчитель залишив кафедру, вірніше, стрімголов зіскочив з неї і швидкою, сягнистою ходою рушив до Петерсена.

– Ви маєте ключ у книжці, переклад! – сказав він, спинившись коло нього.

– Ключ?… Я?.. Ні, не маю… – замурмотів Петерсен.

Це був вродливий хлопець з густим білявим чубом і дуже гарними блакитними очима, що тепер злякано кліпали.

– Ні, пане вчитель… пане доктор… Ключ?.. Звідки він у мене? Ви помиляєтесь… Дарма мене підозрюєте… – Петерсен плів щось недоладне, зі страху добирав якісь пишномовні слова, сподіваючись, що вони вплинуть на вчителя… – Я не обдурюю… – розпачливо мовив він. – Я завжди був чесний… усе своє життя!

Але доктор Мантельзак, на жаль, був надто впевнений в іншому.

– Дайте мені книжку, – мовив він холодно.

Петерсен учепився в книжку, благально підняв її обома руками вгору і неслухняним язиком забелькотів знов:

– Повірте мені, пане вчитель… пане доктор… У книжці нема нічого… Ніякого ключа… Я не дурю… Я завжди був чесний…

– Дайте мені книжку, – ще раз сказав учитель і тупнув ногою.

Петерсен обм'як, обличчя його посіріло.

– Гаразд, – мовив він і простяг книжку. – Нате. Так, у ній є ключ. Ось він, гляньте! Але я ним не користувався! – раптом крикнув він у простір.

Проте доктор Мантельзак пустив повз вуха цю безглузду брехню, викликану відчаєм. Він витяг "ключа", глянув на нього з таким виразом, ніби тримав у руці щось гидке, сховав його в кишеню і зневажливо кинув Петерсенового Овідія на парту.

– Дайте журнал, – глухо звелів він.

Адольф Тотенгаупт послужливо приніс класний журнал, і Петерсен дістав зауваження за спробу обдурити класного керівника, що на довгий час накладало на нього тавро і позбавляло надії перейти навесні до наступного класу.

– Ви – ганьба класу, – сказав доктор Мантельзак і повернувся на кафедру.

Петерсен сів, як засуджений на смерть. Сусід відразу ж трохи відсунувся від нього. Весь клас поглядав на хлопця із змішаним почуттям відрази, жалю і страху. Він був пропащий, самітний, відштовхнутий, бо його спіймано на злочині. Про нього тепер існувала тільки одна думка: що він справді ганьба класу. Його падіння прийнято і визнано так само беззастережно, як Тімове та Будденбронове щастя і лихо сердешного Мумме… Сам Петерсен дивився на себе тими ж очима, що й усі.

Ті з двадцяти п'яти підлітків, хто мав дуже тіло, досить міцні м'язи і нерви, щоб сприймати життя таким, як воно є, ті й у цьому випадку не побачили нічого особливого – не відчули себе ображеними, а навпаки, вважали, що так і має бути. Але були серед них і такі, що сиділи в понурій задумі… Малий Йоганн дивився на широку спину Ганса-Германа Кіліана, і в його золотаво-карих очах, підведених синюватими тінями, світилася відраза, протест і страх…

А доктор Мантельзак вів далі урок. Він викликав іншого учня, а саме Адольфа Тотенгаупта – сьогодні йому вже перехотілося питати ненадійних. Потім надійшла черга ще одного, не дуже добре підготовленого, що навіть не знав, як перекласти "patula Jovis arbore, glandes", і за нього довелось перекладати Будденброкові… Ганно відповів тихо, не підводячи очей на вчителя, коли той спитав його, і доктор Мантельзак схвально кивнув головою.

Коли скінчився опит, усі перестали цікавитись уроком. Доктор Мантельзак звелів одному пильному учневі перекладати далі без підготовки і слухав його так само неуважно, як і решта двадцять чотири учні, що почали вже готуватися до наступного уроку. До перекладу всім було байдуже: за нього вже не можна було поставити оцінки, так само як і не можна на ньому показати свою "службову" пильність… Та й урок швидко скінчиться. Ось уже й скінчився; пролунав дзвінок. Отак усе обернулось для Ганно. Вчитель йому навіть схвально кивнув головою.

– Ну-ну! – мовив Кай, коли вони всі йшли готичним коридором до хімічного кабінету. – Що ти тепер скажеш, Ганно? "Та, Цезареві глянувши в чоло…" Тобі нечувано пощастило!

– Мене верне, Каю, – відповів Йоганн. – Я не хочу такого щастя, мене верне від нього…

І Кай знав, що на його місці почував би те саме.

У хімічному кабінеті, високому, склепистому приміщенні, парти були розташовані амфітеатром; перед ними стояв довгий стіл, на якому робили досліди, і дві шафи з пробірками. У класі на кінець уроку повітря знов стало важке й задушливе, але тут воно було ще гірше, насичено сірководнем, з яким щойно робили досліди. Кай відчинив вікна, поцупив зошита в Адольфа Тотенгаупта і похапцем почав списувати сьогоднішнє завдання. Ганно і багато інших учнів робили те саме. На це пішла ціла перерва, аж до тієї хвилини, коли пролунав дзвінок і з'явився доктор Мароцке.

Це його Кай і Ганно прозвали Глибокодумом. То був середнього зросту брюнет з незвичайно жовтим обличчям, двома жировиками на лобі, цупкою масною бородою і таким самим чубом. Він завжди справляв враження невиспаного і невмиваного, хоч, мабуть, це тільки так здавалося. Мароцке викладав природничі науки, але головною його спеціальністю була математика, і його вважали за видатного теоретика в цій царині. Любив він також побалакати про філософські місця в біблії і часом, коли був у доброму, мрійливому настрої, ощасливлював учнів старших класів тлумаченням темних місць святого письма… Крім того, він був офіцер запасу і палкий аматор військової служби. Директор Вуліке дуже цінував його за те, що він був одночасно і педагогом, і військовим. Він найдужче за всіх учителів дбав про дисципліну, окидав критичним оком вишикуваних в одну лінію учнів і вимагав від них коротких, чітких відповідей. В цій мішанині містицизму і військової виправки було щось відразливе…

Учні подіставали начисто переписані завдання, і доктор Мароцке почав ходити поміж партами, тикаючи пальцем у кожен зошит. Декотрі хлопці, що нічого не написали, показували старі завдання, але він того не помічав.

Потім почався урок; двадцятьом п'ятьом хлопцям треба було довести свій "службовий" запал на борі, хлорі чи стронції, як перед цим на Овідії. Ганс-Герман Кіліан удостоївся похвали, бо знав, що ВаSO4, або важкий шпат, – найпоширеніший замінник білила. І взагалі він був улюбленцем учителя, оскільки хотів стати офіцером, Ганно і Кай нічогісінько не знали і дістали відповідну позначку в записнику доктора Мароцке.

Коли вчитель перестав питати учнів, вислухувати їх і ставити оцінки, цікавість до хімії згасла. Доктор Мароцке почав ставити досліди: чимось тріщав у пробірці, пускав барвисту пару, але теж з єдиною метою – щоб якось згаяти час. Нарешті він продиктував домашнє завдання, пролунав дзвоник, і третій урок скінчився.

Усі були задоволені, крім Петерсена, якого сьогодні спіткала біда. Далі йшов веселий урок, якого не боялася жодна душа. То була англійська мова, і викладав її молодий філолог, асистент Модерзон, що вже кілька тижнів мав у школі практику або, як казав граф Кай Мельн, гастролював з надією підписати ангажемент.