Зараз я спитаю хазяїна…
Стах сидів за шафами і працював, а коли я сказав йому, що прийшла пані Ставська, він зрадів, облишив роботу і вийшов у магазин. Я навіть помітив, що він якось пильно дивиться на пані Ставську, наче вона йому дуже сподобалась. Ну, нарешті… слава тобі господи!
Говорили ми, говорили і таки запевнили пані Гелену, що ляльку, як товар вибракуваний, на який не знаходиться покупця, можемо продати за три карбованці – будьяку з трьох.
– Я візьму оцю, – сказала пані Гелена, беручи шатенку, – вона точнісінько така, як у баронеси. От радітиме моя Гелюня!
Коли довелося платити, пані Ставську знову посіли сумніви: їй здавалось, що така лялька коштує карбованців з п'ятнадцять, і тільки спільними зусиллями Вокульського, Клейна і моїми пощастило переконати її, що на цих трьох карбованцях ми ще й заробляємо.
Вокульський повернувся до своєї роботи, а я запитав пані Гелену, в яких вона тепер стосунках з баронесою.
– Вже ні в яких, – відповіла вона, почервонівши. – Пані Кшешовська влаштувала мені сцену за те, що я не зробила їй протекції у пана Вокульського, що вона мусила заплатити за будинок сто тисяч і таке інше. Я розпрощалася з нею і вже ніколи туди не піду. Ну, звичайно, вона зажадала, щоб ми до нового року звільнили квартиру.
– А вона з вами розплатилась?
– Ах!.. – зітхнула пані Ставська, впустивши на землю муфту, яку Клейн поспішив підняти.
– Значить, ні?
– Ні… Вона сказала, що у неї зараз нема грошей, що вона непевна, чи правильний мій рахунок.
Ми посміялися з нею з дивацтв баронеси й попрощалися в прекрасному настрої. А коли вона виходила, Клейн так елегантно відчинив перед нею двері, що одно з двох: або він уже вважає її нашою хазяйкою, або сам закохався в неї. Бовдур!.. Він також мешкає в домі баронеси й інколи буває у пані Ставської, але завжди сидить такий похмурий, що Гелюня одного разу запитала бабусю: чи пан Клейн не випив сьогодні касторки? Мрійнику! Куди тобі думати про таку жінку!..
А тепер опишу трагедію, на згадку про яку в мені починає вирувати гнів.
Напередодні свят-вечора 1878 року сиджу я в магазині, і от після полудня одержую від пані Ставської листа, в якому вона просить прийти увечері до неї. Мене вразив почерк, видно було, що пані Гелена дуже хвилювалась; може, вона одержала якусь звістку про чоловіка? "Мабуть, він повертається, – подумав я. – Хай би їм чорт, тим заблудам чоловікам, що через кілька років несподівано повертаються".
Надвечір прибігає захеканий і розгублений Вірський; він тягне мене в мою квартиру, замикає двері, не роздягаючись падає в крісло й каже:
– Знаєте, пане Жецький, чого баронеса вчора сиділа в квартирі Марушевича до півночі?
– До півночі, у Марушевича?
– Авжеж, та ще й з отим своїм жульманом адвокатом.
Негідник Марушевич підглядів із своїх вікон, що пані Ставська вбирає ляльку, а баронеса пішла до нього з біноклем, щоб перевірити…
– Ну та й що? – питаю я.
– А те, що кілька днів тому у баронеси зникла лялька її покійної дочки, а тепер та невіжена підозріває пані Ставську…
– В чому?
– В крадіжці ляльки!..
Я перехрестився.
– Плюньте ви на це, – кажу я, – лялька куплена у нас…
– Я знаю, – відповідає він. – Але сьогодні о дев'ятій годині баронеса вдерлася до пані Ставської з околодочним, звеліла забрати ляльку і скласти протокол. Скарга вже подана в суд.
– Та чи ви при своєму розумі, пане Вірський? Лялька ж куплена у нас…
– Я знаю, знаю, але що з усього того, коли скандал уже трапився! А найгірше (це мені казав околодочний), що пані Ставська, не хотівши, щоб Гелюня бачила ляльку, спочатку відмовлялася її показувати, просила, щоб голосно не говорити, розплакалась. Околодочний казав, що сам розгубився, бо не знав, чого баронеса тягне його в квартиру пані Ставської. Але коли та відьма почала верещати: "Вона мене обікрала!.. Лялька пропала яираз того дня, коли Ставська була останній раз у мене… Арештуйте її, я всім своїм майном відповідаю за правдивість обвинувачення!.." – тоді околодочний забрав з собою ляльку в участок і попросив пані Ставську йти з ним… Скандал, страшний скандал!
– А чого ж ви мовчали?.. – несамовито закричав я.
– Я там уже не живу. А служниця пані Ставської ще більше зіпсувала справу – вона почала лаяти околодочного на вулиці, за що навіть потрапила в холодну… До того ж хазяйка "паризької" пральні, щоб підлизатись до баронеси, також всіляко ганила пані Ставську… А тепер у нас тільки й утіхи, що ті друзяки студенти, облили баронесу якоюсь такою поганню, що вона ніяк не може од митися.
– Але ж суд… але ж справедливість!.. – кричав я.
– Суд пані Ставську виправдав, – сказав Вірський, – це ясно. Але скандал залишається скандалом… Репутація нещасної жінки зіпсована; вона вже сьогодні відправила всіх учениць додому й сама не пішла на уроки. А тепер сидять з матір'ю і плачуть.
Звичайно, що я не чекав, поки зачиниться магазин (тепер це зі мною трапляється все частіше) і побіг до пані Ставської; навіть не побіг, а поїхав візником.
По дорозі прийшла мені в голову щаслива думка – повідомити про цю подію Вокульского, до якого я й поїхав, не бувши певним, чи застану його вдома, бо останнім часом він частіше відбуває службу при панні Ленцькій.
Вокульський був удома, але якийсь засмучений, видно, залицяння погано впливає на його здоров'я. Та коли я розказав йому історію з баронесою і лялькою, він якось підбадьорився, підвів голову, очі в нього заблищали. (Я не раз спостерігав, що найкращі ліки проти наших власних злигоднів – чужі нещастя).
Він вислухав мене з зацікавленням (сумні думки його кудись поділися) і сказав:
– Зух-баба ця баронеса!.. Але пані Ставська може спати спокійно; справа її ясна, як сонце. Кінець кінцем не одну її переслідує людська підлота!
– Добре тобі так говорити, – відказав я. – Ти мужчина, а головне – маєш гроші. А от вона, бідолашна, в зв'язку з цією подією вже сьогодні втратила всі уроки, власне, сама відмовилась від них. З чого ж вона житиме?
– А бодай тобі! – вигукнув Вокульський і ляснув себе іто лобі, – Я й не подумав про це…
Він пройшовся кілька разів по кімнаті (дуже нахмуривши брови), зачепився за стілець, потарабанив по шибці й раптом спинився передо мною.
– Гаразді – сказав він. – Їдь до своїх дам, а я прибуду туди за годину. Мені здається, що можна дещо зробити через пані Мілерову…
Я подивився на нього з захватом. У пані Мілерової недавно вмер чоловік, теж галантерейний купець; її магазин, капітал, кредит – все залежало від Вокульського.
Отож я вже майже догадувався, що Стах зробить для пані Ставської…
Я вибігаю на вулицю, скок на візника, мчу, як три локомотиви, і влітаю, мов ракета, до вродливої, благородної, нещасної, всіма покинутої пані Гелени. Груди мені розпирає від радісних вигуків, і, відчиняючи двері, я хочу крикнути зі сміхом: "Плюньте ви на все на світі!.." Але входжу – і мого веселого настрою мов не бувало.
Бо уявіть собі, що я побачив. В кухні сидить Маріанна з зав'язаною головою і запухлим обличчям – незаперечний доказ того, що вона побувала в участку. В печі не топлено, посуд після обіду не митий, самовар не поставлений, а навколо запухлої бідолахи сидять двірничиха, дві служниці й молочниця, – і всі немов на похороні.
Я аж похолов, проте йду далі, в вітальню.
Там майже та сама картина. Посеред кімнати в кріслі сидить пані Місевичова, а круг неї пан Вірський, також з обв'язаною головою, пані Вірська, хазяйка "паризької" пральні, яка знов посварилась з баронесою, і ще кілька якихось дам; усі вони розмовляють півголосом, але сякаються на ділу октаву вище, ніж звичайно. До всього того помічаю пані Ставську під стіною на табуреті – білу, як крейда.
Словом, настрій похоронний, обличчя бліді або жовті, очі заплакані, носи почервонілі. Тільки Гелюня сяк-так тримається: сидить за роялем з своєю старою лялькою і час від часу б'є її рукою по клавіші, приказуючи:
, – Тихо, Зосю, тихо… Не грай, бо у бабусі голова болить.
Прошу додати до цього викручену лампу, яка чадить, і… підняті штори, і ви зрозумієте, що я відчув.
Побачивши мене, пані Місевичова почала виливати, мабуть, залишки сліз.
– Ах, ви прийшли, шляхетний пане Жецький!.. Не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками? Ой, не цілуйте мене в руку!.. Нещасна наша родина… Недавно підозрівали Людвічка, а тепер настала наша черга. Тепер ми мусимо вибиратися відціля хоч би на край світу.
У мене під Ченстоховом є сестра, туди ми переїдемо та й доживемо кінець загубленого життя…
Я шепнув Вірському, щоб він делікатно випровадив з кімнати гостей, а сам підійшов до пані Ставської.
– Краще б я вмерла… – сказала вона замість привітання.
Скажу одверто, що, побувши там кілька хвилин, я зовсім очманів. Я готовий був заприсягтись, що пані Ставська, її мати і навіть присутні тут приятельки справді зганьблені і що всім нам нічого більше не залишається, тільки вмерти. Думка про смерть, однак, не перешкодила мені прикрутити гнота в лампі, від якої по всій кімнаті розлітались легенькі, але дуже чорні пластівці сажі.
– Ну, пані мої, – озвався раптом Вірський, – ходімо звідси, бо панові Жецькому треба поговорити з пані Ставською.
Гості, в яких співчуття не послабило цікавості, заявили, що й вони готові взяти участь в розмові. Але Вірський так енергійно взявся подавати їм салопи, що бідолашні дами розгубились і, перецілувавши пані Ставську, пані Miceвичову, Гелюню і пані Вірську (я думав, що вони почнуть цілувати й стільці), не тільки вийшли самі, але змусили вийти й подружжя Вірських.
– Як секрет, то секрет, – сказала найжвавіша з них, – Вам теж тут робити нічого.
Нарешті останній напад прощальних привітань, поцілунків, співчуттів, і вся компанія повалувала з кімнати, спиняючись ще двічі в дверях та на сходах для прощальних церемоній. Ах, жіноцтво, жіноцтво!.. Інколи я думаю, що бог створив Єву на те, щоб зробити Адамові нестерпним перебування в раю.
Нарешті ми залишилися в родинному колі, але невелика вітальня була так насичена кіптявою та смутком, що я сам втратив всяку енергію. Жалібним голосом попросив у пані Ставської дозволу відчинити кватирку і з мимовільним докором порадив їй хоч відтепер опускати на вікнах штори.
– Пам'ятаєте, – звернувся я до пані Місевичової, – що я давно вже звертав увагу на ті штори? Якби вони були спущені, то баронеса не змогла б прислідити, що робиться в вашій квартирі.
– Правда, але хто ж на те міг сподіватись? – відповіла пані Місевичова.
– Таке вже наше щастя, – шепнула пані Ставська.
Я сів у крісло, стиснув пальці так, що вони аж хруснули, і з спокійним розпачем почав слухати нарікання пані Місевичової про ганьбу, яка спадає на їхню родину що кілька років, про смерть, яка припиняє всі людські страждання, про нанкові панталони пана Місевича і багато подібних речей.