— збентежено запитав суддя.
— Якщо не допоможуть заклинання Гергора, тоді я покличу богів на допомогу, — відповів Мефрес, і в очах його блиснув зловісний вогник.
— А! Ви, верховні жерці, маєте свої таємниці, яких нам не можна відкривати, — сказав головний суддя. — Ми зробимо, як ви кажете, й викличемо напад двадцятого... Але пам'ятайте, що кров наша і дітей наших упаде на ваші голови...
— Хай упаде!..
— Хай буде так!.. — вигукнули в один голос обидва верховні жерці.
Потім Гергор додав:
— Ми вже десять років правимо державою і за цей час нікому з вас не заподіяли кривди, додержувались усіх своїх обіцянок. То будьте терплячі й вірні нам ще кілька днів, щоб побачити силу богів і дістати нагороду.
Незабаром номархи попрощалися з верховними жерцями, навіть не приховуючи свого смутку й тривоги. Гергор і Мефрес залишилися вдвох.
Після довгої мовчанки озвався Гергор:
— Так, цей Лікон добре прислужився, вдаючи божевільного. Але якби можна було підставити його замість Рамзеса!..
— Якщо-вже мати не могла відрізнити, — відповів Мефрес, — то він таки має бути добре схожий... А сісти на троні й промовити кілька слів до присутніх, напевно, зуміє. Зрештою ми будемо біля нього...
— Страшенно дурний блазень!.. — зітхнув Гергор, потираючи лоба.
— Він мудріший за мільйони інших людей, бо має подвійне бачення і може зробити великі послуги державі...
— Ти, достойний отче, весь час кажеш мені про це подвійне бачення, — відповів Гергор. — Я хочу нарешті пересвідчитись в тому сам.
— Хочеш? — запитав Мефрес. — То ходім... Але заклинаю тебе богами, Гергоре, про те, що ти побачиш, не згадуй навіть перед власним серцем.
Вони зійшли в підземелля храму Пта і опинилися у великому льоху, ледве освітленому каганцем. При блідому світлі
Гергор побачив чоловіка, який їв, сидячи за столом. На ньому був плащ гвардії фараона.
— Ліконе, — мовив Мефрес, — найвищий сановник держави хоче побачити здібності, якими обдарували тебе боги... Грек відштовхнув полумисок з їжею і почав бурчати:
— Проклятий той день, коли мої підошви торкнулися вашої землі!.. Краще б я працював у копальнях і мене били киями...
— На це завжди буде час, — суворо зауважив Гергор. Грек замовк і раптом почав тремтіти, побачивши в Мефреса в руці кульку з темного кришталю. Він зблід, погляд його помутився, на обличчі виступили краплини поту. Очі його втупилися в одну точку, ніби прикуті до кришталевої кульки.
— Вже спить, — мовив Мефрес. — Хіба це не диво?
— Якщо не прикидається.
— Ущипни його... вколи... навіть упечи... — мовив Мефрес. Гергор витяг з-під білих шат кинджала і замірився, ніби
хотів ударити Лікона межи Очі. Але грек не поворухнувся, навіть повіки його не здригнулися.
— Поглянь сюди, — мовив Мефрес, наближаючи до Лікона кристал. — Ти бачиш того, хто вкрав Каму?..
Грек схопився з крісла із стиснутими кулаками. На губах у нього виступила піна.
— Пустіть мене!.. — кричав він хрипким голосом. — Пустіть, щоб я напився його крові...
— Де він зараз? — питав Мефрес.
— У маленькому палаці, що стоїть в саду біля річки... З ним гарна жінка... — шепотів Лікон.
— Її звуть Геброн, вона дружина Тутмоса, — підказував Гергор. — Признайся, Мефресе, — додав він, — щоб це бачити, не треба мати подвійного зору...
Мефрес стиснув тонкі губи.
— Якщо й це не переконує тебе, я покажу щось краще, — відповів він. — Ліконе, знайди зараз зрадника, який шукає дорогу до скарбниці Лабіринту.
Сплячий грек пильніше вдивився в кульку і незабаром відповів:
— Я бачу його... Він одягнений у плащ жебрака...
— Де він зараз?..
— Лежить на подвір'ї заїзду, недалеко від Лабіринту... Вранці він буде там..
— Який він із себе?
— У нього руда борода й волосся... — відповів Лікон.
— Ну що? — спитав Мефрес Гергора.
— Ти, достойний отче, маєш добрих вивідувачів, — відповів Гергор.
— Та зате доглядачі Лабіринту погано його пильнують! — гнівно мовив Мефрес — Я ще сьогодні вночі поїду туди з Ліконом, щоб остерегти місцевих жерців. Коли мені пощастить урятувати скарб богів, ти дозволиш, щоб я став його доглядачем...
— Як хочеш, достойний отче, — відповів Гергор байдуже. А тим часом подумав: "Нарешті побожний Мефрес починає показувати зуби й пазурі... Сам хоче стати тільки... доглядачем Лабіринту, а свого вихованця Лікона зробити тільки... фараоном!.. Воістину, щоб задовольнити жадобу моїх помічників, боги мусили б створити десять Єгиптів..." :
Коли обидва жерці покинули підземелля, Гергор просто серед ночі пішки повернувся до храму Ісіди, де він жив, а Мефрес наказав приготувати двоє кінних ношів. В одні ноші молодші жерці поклали сонного Лікона з мішком на голові, у другі верховний жрець сів сам і, оточений кількома верхівцями, галопом помчав до Фаюму.
Уночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте паофі жрець Саменту, виконуючи обіцянку, дану фараонові, потайним коридором, який знав тільки він, пробрався в Лабіринт. В руці у нього була в'язка смолоскипів, з яких горів лише один, а за плечима в нього був невеликий кошик з приладами.
Саменту дуже легко переходив із зали до зали, з коридора до коридора, одним дотиком відсуваючи кам'яні плити в колонах і стінах, де були потайні двері. Іноді він вагався і тоді відшукував таємні знаки на стінах та порівнював їх із знаками на чотках, що висіли в нього на шиї.
Через півгодини він був у скарбниці, звідки, відсунувши плиту в підлозі, пробрався до зали внизу. Зала була низька, але широка. її стелю підтримувало безліч приземкуватих колон.
Саменту поклав кошика і, засвітивши два смолоскипи, почав читати написи на стінах.
"Хоч я й бридкого вигляду, — промовляв один з написів, — але я справжній син богів, бо гнів мій страшний. Надворі я обертаюся на стовп вогню й вибухаю блискавками. Замкнений, я — грім і руїна, і немає будівлі, яка могла б вистояти перед моєю силою.. Вгамувати мене може лише свята вода, яка відбирає в мене силу. Але мій гнів з однаковою силою народжується з вогню, так само як із найменшої іскри. Переді мною все руйнується і падає. Я — мов Тифон, що валить найвищі дерева й жбурляє каміння".
"Одне слово, кожен храм має свої таємниці, яких інші не знають!.." — подумав Саменту.
Він відкрив одну колону і витяг з неї великий горщик. На ньому була покришка, приліплена воском, а в ній отвір, крізь який проходив довгий і тонкий шнур, що закінчувався всередині колони, невідомо де.
Саменту відрізав шматок шнура, підніс його до смолоскипа — й шнур миттю спалахнув з тихим сичанням.
Тоді він обережно зняв ножем, покришку і побачив у горщику ніби пісок і попелясті камінці. Жрець витяг кілька камінців і, відійшовши вбік, торкнувся до них смолоскипом. Вмить спалахнуло велике полум'я, і камінці зникли, залишивши після себе густий дим і неприємний запах.
Саменту знову взяв трохи попелястого піску, висипав на підлогу, засунув у нього шматочок шнура, який знайшов біля горщика, і. все це накрив важким каменем. Потім підніс до шнура смолоскип, шнур затлівся, і враз камінь у стовпі вогню злетів угору.
— Ну от, я вже маю його, цього сина богів, — мовив з усміхом Саменту. — Скарбниця вже не завалиться...
Він почав ходити від колони до колони, відкриваючи потайні плити і витягаючи звідти заховані горщики. Біля кожного був шнур, який Саменту перерізав, а горщики відставляв убік.
— Ну, — говорив сам з собою жрець, — його святість міг би подарувати мені половину цих скарбів, принаймні... зробити мого сина номархом!.. Він, напевне, зробить це, бо є благородним володарем... А я заслуговую щонайменше на храм Амона в Фівах...
Таким способом порятувавши нижню залу, Саменту повернувся до скарбниці, а звідти пробрався до верхньої зали. Там теж були на стінах написи та численні колони, а в них заховані горщики з підведеними шнурами і наповнені камінцями, які від дотику вогнем вибухали.
Саменту поперетинав шнури, повитягував горщики з колон і жменьку попелястого піску зав'язав собі в хустку.
Потім, втомлений, сів відпочити. У нього згоріло вже шість смолоскипів; ніч уже підходила до кінця.
— Ніколи не думав, — сказав він собі, — що тутешні жерці мають таку дивну речовину... Адже нею можна було б розвалити ассірійські фортеці!.. Правда, ми теж не все відкриваємо нашим учням.
Стомлений, він почав марити. Зараз Саменту вже був певний, що займе найвище Становище в державі, вище від того, яке посідав Гергор.
Що ж він тоді зробить?.. Дуже багато. Забезпечить мудрість і майно своїм нащадкам. Постарається здобути таємниці всіх храмів, що безмежно зміцнить його владу, а Єгиптові забезпечить перевагу над Ассірією!
Молодий фараон насміхається з богів, і це допоможе Саменту встановити віру в єдиного бога, наприклад, Осіріса, і з'єднати фінікійців, євреїв, греків та лівійців в одну державу під владою Єгипту.
Потім він почне будувати канал, який має з'єднати Червоне море з Середземним. Вздовж каналу він побудує фортеці і поставить велике військо. Вся торгівля з незнаними народами Сходу і Заходу перейде в руки єгиптян.
Отже, треба мати великий флот та єгипетських матросів... А насамперед треба підкорити Ассірію, яка з кожним роком стає небезпечнішою... Треба приборкати підступних і жадібних жерців... Хай будуть мудрецями, хай живуть у достатку, але нехай слугують державі, а не визискують її на свою користь, як це вони роблять зараз...
"Вже в місяці гатор, — мріяв Саменту, — я буду володарем!.. Молодий фараон надто любить жінок і військо, щоб клопотатися державними справами. А якщо в нього не буде синів, тоді мій син, мій син..."
Жрець отямився. Ще один смолоскип догорів, і пора було залишати підземелля.
Він підвівся, забрав свій кошик і вийшов із зали над скарбницею.
"Не треба мені помічників... — думав він усміхаючись. — Я сам усе зробив... я сам... зневажений жрець Сета!.."
Саменту минув уже кільканадцять кімнат і коридорів, коли раптом зупинився... Йому здалося, що на підлозі зали, до якої він зайшов, бачить тоненьку смужку світла...
Вмить його охопила така страшна тривога, що він погасив смолоскип. Але й смуга на підлозі теж зникла.
Саменту напружив слух, та чув лише, як гучно б'ється його серце.
— Мені привиділося!.. — мовив він.
Тремтячими руками він витяг з кошика невеличку посудину, де тліла губка, і знову засвітив смолоскип.
"Мені дуже хочеться спати..." — подумав.
Потім жрець розглянувся по залі і підійшов до стіни, де були потайні двері.