Та й віслюк же цей Стах! Така жінка закохалася в нього з першого погляду, а він, йолоп, вганяє за панною Ленцькою. Що ж воно діється на цьому світі!
Якби я був богом… Та що там балакати марно!
Щось подейкують про каналізацію в Варшаві. До нас навіть завітав князь і запрошував Стаха на нараду з цього приводу. Коли вони скінчили розмову про каналізацію, він спитав його про будинок. Я був при тому і все добре пам'ятаю.
– Чи правда (перепрошую, що питаю про такі речі), чи правда, пане Вокульський, що ви заправили з баронеси Кшешовської за свій будинок сто двадцять тисяч?
– Неправда, – відпоїв Стах. – Я хочу сто тисяч і за менше не продам.
– Баронеса якась чудна, вона істеричка, але нещасна жінка, – сказав князь. – Той будинок вона хоче купити, по-перше, через те, що в ньому вмерла її кохана донька, а по-друге, щоб врятувати залишок капіталу від свого чоловіка, який любить тринькати гроші. То, може б, ви їй трохи скинули? Це так гарно – робити добро нещасним! – закінчив князь і зітхнув.
Я лише продавець, але, правду кажучи, мене здивувала така доброчинність чужим коштом. Стах відчув це, мабуть, ще дужче, бо відповів рішуче й сухо:
– Отже, через те, що барон любить тринькати гроші, а баронесі подобається мій будинок, я мушу втратити кілька тисяч. З якої ж речі?
– Ну, не ображайтесь, шановний пане Вокульський, – промовив князь, потиснувши Стахові руку. – Всі ми живемо серед людей; вони допомагають нам досягти своїх цілей, то повинні й ми їм… чимось допомогти…
– Мені навряд чи хтось допомагає, більше перешкоджають, – відказав Стах.
Вони попрощались досить холодно, я навіть помітив, що князь був незадоволений.
Дивні люди! Мало того, що Вокульський заснував те Товариство для торгівлі з Росією і дає їм можливість наживати по п'ятнадцять процентів на їх капітал, вони ще хочуть, щоб на їх слово він подарував баронесі кілька тисяч карбованців…
Але ж баронеса – козир-баба! Куди вона тільки не ткне свого носа! До Стаха приходив навіть якийсь ксьондз і закликав ім'ям божим, щоб він продав баронесі будинок за дев'яносто п'ять тисяч. А тому що Стах відмовив, то треба сподіватись, що незабаром почуємо, який він запеклий безбожник.
А тепер настає головна подія, про яку я розкажу швидко, що й не зоглядитесь.
Якось я зайшов увечері до пані Ставської (це було того дня, коли Вільгельм знову взяв владу в свої руки після історії з Нобілінгом[126]. Того вечора ця незрівнянна жінка була в дуже доброму настрої й не могла нахвалитись баронесою.
– Уявіть собі, пане Жецький, – казала вона, – яка та пані Кшешовська, незважаючи на свої дивацтва, благородна жінка! Вона помітила, що мені нудно без Гелюні, й попросила мене завжди приводити її з собою на ті кілька годин…
– На ті шість годин за два карбованці?.. – зауважив я.
– Зовсім не шість, найбільше чотири. Гелюні там дуже цікаво… Правда, їй заборонено доторкатись до всього, зате вона може дивитись на іграшки покійної дівчинки…
– А іграшки справді гарні? – спитав я, готуючи собі певний план.
– Прекрасні! – жваво сказала пані Ставська. – Особливо одна величезна лялька з чорними косами, а коли її натиснути отут… понижче корсажа… – додала вона, червоніючи.
– Чи не в животик… з вашого дозволу? – спитав я.
– Ага, – швидко сказала вона, – Тоді лялька водить очима й вимовляє "Мама!". Ах, яка вона кумедна! Мені самій хотілося б мати таку. Зветься вона Мімі. Коли Гелюня побачила її вперше, то склала руки й застигла, мов статуя. А коли пані Кшешовська доторкнулась до ляльки й вона почала говорити, Гелюня закричала: "Ой мамо, яка ж вона гарна, яка розумна!.. Чи можна її поцілувати в личко?.." І поцілувала її в носок лакованого черевичка.
З того часу вона й уві сні говорить про ту ляльку; як тільки прокинеться, одразу проситься до баронеси, а як прийде туди, то стане, складе рученята, як на молитву, й не може надивитись на ляльку.
– Правду кажу, – закінчила пані Ставська стишеним голосом (Гелюня бавилась у другій кімнаті), – я була б дуже щаслива, якби могла купити їй таку ляльку…
– То, напевне, дуже дорога забавка, – зауважила пані Місевичова.
– Ну що ж, мамо, нехай і дорога. Хто його знає, чи матиму я коли-небудь можливість дати їй стільки радості, скільки тепер одною цією лялькою, – відповіла пані Ставська.
– Мені здається, – сказав я, – що в нашому магазині теж є така лялька. І якщо ви зволите зайти до нас…
Я не смів запропонувати ляльку як подарунок, розуміючи, що матері буде приємно самій зробити втіху дитині.
Хоч ми говорили стиха, але Гелюня, видно, почувши, що ми говоримо про ляльку, вибігла з другої кімнати з блискучими очима. Щоб скерувати її увагу на щось інше, я спитав:
– Ну, Гелюню, тобі подобається пані баронеса?
– Так собі, – відповіла дівчинка, обпершись об моє коліно й дивлячись на матір. (Боже мій, чому я не батько цієї дитини?)
– А вона розмовляє з тобою?
– Мало. Раз тільки випитувала, чи мене дуже пестить пан Вокульський.
– Так… І що ж ти їй відповіла?
– Я сказала, що не знаю, який це пан Вокульський.
А тоді пані баронеса каже… Ой, як ваш годинник голосно цокає. Ану покажіть…
Я вийняв годинника й дав його Гелюні.
– Що ж сказала пані баронеса? – нагадав я.
– Пані баронеса сказала: "Як же ти не знаєш пана Вокульського? Це ж той, що ходить до вас з отим роз… роз… розтупником Жецьким". Ха-ха-ха! Ви – тупник? Покажіть мені годинника всередині…
Я глянув на пані Ставську. Вона була така вражена, що навіть забула зробити Гелюні зауваження.
Після чаю з сухими булочками (служниця сказала, що сьогодні не можна було дістати масла) я попрощався з достойними дамами, поклявшись в душі, що на місці Стаха не відпродав би баронесі дому менш як за сто двадцять тисяч карбованців.
Тим часом стара відьма, вичерпавши всі протекції та злякавшись, аби Вокульський не підвищив ціни або не продав будинку комусь іншому, кінець кінцем наважилась купити його за сто тисяч карбованців.
Кажуть, що вона казилась кілька днів, побила служницю, вилаяла свого адвоката в нотаріальній конторі, але все-таки підписала купчу.
Кілька днів після продажу нашого дому було все тихо.
Тобто тихо в тому розумінні, що ми нічого вже не чули про баронесу, зате до нас почали приходити з претензіями її пожильці.
Першим прийшов швець з четвертого поверху в задньому флігелі плакати, що нова господарка підвищила йому плату за квартиру на тридцять карбованців на рік. А коли я за півгодини насилу втовкмачив йому, що це вже нас не обходить, він утер сльози, скривився і попрощався зі мною такими словами:
– Видно, пан Вокульський бога не боїться, коли продав будинок такій ненажері!..
Ви чули що-небудь подібне?
На другий день з'являється господарка "паризької" пральні. Одягнена в оксамитний салоп, в рухах багато гідності, а в виразі обличчя ще більше рішучості. Вона сідає в магазині в крісло, оглядає все так, немов хоче купити пару японських ваз, а потім починає:
– Ну, спасибі вам, пане Жецький!.. Гарно ви зі мною обійшлися, нічого сказати… Купили будинок в липні, а продали в грудні, швидко діло зробили, нікого не попередивши…
Вона червоніє, мало не лусне, і править своєї далі:
– Сьогодні та шльондра присилає до мене якогось здоровила і наказує звільнити приміщення. Не знаю навіть, що їй приверзлося, бо я ж, здається, за приміщення плачу акуратно… А вона, ота лахудра, ще й наговорює на моє завєдєніє та каже, що мої дівчата бігають до студентів, але ж бреше, як пес… Вона собі думає, що я серед зими шукатиму нове приміщення… що я виїду з дому, до якого звикли мої клієнти. Але ж я можу на цьому втратити кілька тисяч карбованців, а хто мені їх поверне?..
Мені робилось то холодно, то жарко, поки я вислухував ці пащекування, виголошувані сильним контральто при гостях. Я ледве умовив її піти до мене на квартиру і там упросив, щоб вона подала на нас в суд про відшкодування втрат в зв'язку із зміною квартири.
Через кілька годин після неї – шасть! – влітає студент, той бородань, що з принципу не платить за квартиру.
– Ага, пане уповноважений, – каже, – як поживаєте?
Чи це правда, що та відьма Кшешовська купила у вас будинок?
– Правда, – кажу я, а сам думаю: "Ну, цей уже мені дасть духу".
– Погане діло, – каже бородань, клацаючи пальцями. – Такий хороший був господар той Вокульський, – Стах не бачив від них ані гроша за квартиру, – і на тобі: продав будинок… Значить, Кшешовська може нас витурити з халупи?
– Гм… Гм… – відповів я.
– І витурить, – додав він, зітхнувши. – До нас уже приходив якийсь гевал і казав нам забиратися геть. Але без суду вони дулю з'їдять, а якщо зачеплять нас, то ми вчинимо їм веремію на весь будинок! Бувайте здорові. "Ну, – думаю, – хоч цей до нас не має претензії. Але, здається, вони таки справді готові вчинити баронесі веремію…"
Нарешті другого дня прибігає Вірський.
– Ви знаєте, колего, – каже він схвильовано, – ця баба звільнила мене зі служби і каже, щоб я до нового року вибрався з квартири.
– Вокульський, – відповідаю йому, – вже подумав про вас: ви дістанете посаду при Спілці для торгівлі з Росією.
Таким чином, вислухуючи одних, заспокоюючи других, потішаючи третіх, я витримав головну атаку. Я зрозумів також, що баронеса розправляється з мешканцями, як Тамерлан у завойованій країні, і відчував інстинктивний неспокій за прекрасну й доброчесну пані Гелену.
Якось у другій половині грудня дивлюсь – відчиняються двері, й заходить до нас пані Ставська, гарна, як ніколи (вона завжди гарна – чи весела, чи сумна). Дивиться на мене своїми чарівними очима й тихо каже:
– Чи можете ви, пане Жецький, показати мені ту ляльку?
Лялька (і навіть три однакових) давно вже була відкладена, але я так збентежився, що не відразу міг її знайти.
Смішний той Клейн з своїми підморгуваннями, він ще може подумати, що я закоханий в пані Ставську.
Нарешті я витягаю коробку, в якій аж три ляльки: брюнетка, блондинка і шатенка, У кожної справжнє волосся, кожна, коли її натиснути в животик, щось пищить: на думку пані Ставської – "мама", на думку Клейна – "папа", а на мою думку – "гу-гу".
– Чудова! – каже пані Ставська. – Але вона, мабуть, дуже дорога?
– Знаєте, – кажу я їй, – цей товар вибракуваний, тому можемо продати дешево.