Через те ми навіть не опускаємо вечорами штор.
Я тільки здвигнув плечима, бо як же його заборонити дівчинці виглядати в вікно, коли це для неї така приємна розвага!
– Як же нам не дивитися в вікно, – зітхнула пані Місевичова, – коли у нас це єдина приємність. Хіба ми десь буваємо? Хіба когось бачимо? З того часу, як Людвік виїхав, ми ні з ким не зустрічаємось. Для одних ми надто бідні, для других підозрілі…
Вона втерла хустинкою очі й говорила далі:
– Людвічок погано зробив, що виїхав. Бо коли б його навіть посадили в тюрму, то однак потім виявилось би, що він не винен, і його випустили б. І ми знову були б вкупі. А тепер він бог його знає де, а Гелена… От ви кажете, щоб не виглядати!.. А вона, нещасна, весь час дожидає, прислухається та придивляється, чи не повертається Людвік, чи не несуть від нього хоч листа? Як тільки хто-небудь пройде швидше по подвір'ї, вона одразу до вікна – чи не листоноша, бува! А якщо листоноша справді заходить коли-небудь до нас (ми, пане Жецький, дуже рідко одержуємо листи), то ви б побачили, що діється з Геленою!.. Міниться, блідне, тремтить.
Я не смів розкрити рота, а стара, перепочивши, правила далі:
– Я й сама люблю сидіти коло вікна, особливо в погожий день, коли небо чисте; в такі дні в моїй пам'яті, мов живий, постає мій небіжчик чоловік…
– Так, – тихо сказав я, – вам його нагадує небо, де він зараз перебуває…
– Не в тому річ, пане Жецький, – перебила вона. – Що він на небі, це я знаю, бо де ще міг би бути такий спокійний чоловік? Але коли я дивлюсь на небо й на стіни цього дому, мені одразу спадає на думку щасливий день нашого вінчання. Покійний Клемент був одягнений в блакитний фрак і жовті нанкові панталони, точнісінько такого кольору, як оцей наш дім… Ах, пане Жецький, – пустила сльозу стара, – повірте, що нам, нещасним, вікно замінює часто і театр, і концерт, і знайомих. Бо на що ж нам більше дивитись?
Не можу описати, як мені стало сумно, коли з такого дріб'язкового приводу я почув цілу драму… Раптом в другій кімнаті почувся шелест. Учениці пані Ставської скінчили навчання і збиралися додому, а їх чарівна вчителька ощасливила мене своєю появою.
Вітаючись, я помітив, що руки її холодні, а на божественному личку – вираз утоми і смутку. Побачивши мене, вона все ж таки всміхнулась. (Дорогий ангел! Вона немов догадалась, що її ніжна усмішка на цілий тиждень розжене темряву мого життя).
– Мама казала вам, на яку честь здобулися ми сьогодні? – спитала пані Ставська.
– Ага, справді, я й забула… – озвалась пані Місевичова.
Тим часом дві учениці, зробивши реверанси, пішли до дому, а ми залишилися ніби в сімейному колі.
– Уявіть собі, – казала пані Ставська, – сьогодні до нас з візитом завітала баронеса… Спочатку я аж злякалась, бо зовнішність у неї, нещасної, не дуже приємна – бліда, завжди в чорному вбранні, і погляд у неї якийсь такий… Але вона одразу роззброїла мене тим, що, побачивши Гелюню, впала перед нею навколішки й почала приказувати: "Така була й моя нещасна дівчинка, але тепер її немає!.."
Почувши це, я аж похолов. Але щоб не турбувати (може, й даремно) пані Ставську, я не сказав їй про свої передчуття. Запитав тільки:
– Що ж їй від вас потрібно?
– Вона хоче, щоб я допомогла їй упорядкувати білизну, сукні, мережива, словом, весь гардероб. Вона сподівається, що до неї незабаром повернеться чоловік, і хоче дещо підновити, а дещо прикупити. Але вона каже, що не має смаку, тому просить мене допомагати їй і обіцяє платити по два карбованці на день за три години роботи.
– І що ж ви на те?
– Боже мій, що ж я мала робити?.. Звичайно, погодилась з вдячністю. Правда, це робота тимчасова, але вона мені зараз дуже до речі, бо позавчора я позбулася (сама не знаю, з якої причини) одного уроку музики, по п'ять злотих за годину…
Я зітхнув, догадуючись, що причиною втрати уроку міг бути якийсь анонімний лист, які так вправно вміє писати пані Кшешовська. Проте я не сказав нічого. Бо хіба міг я радити пані Ставській відмовитись від щоденного заробітку, який становив хоч би й два карбованці?
Ех, Стаху, Стаху! Чого б тобі не одружитися з нею?
Вбив ти собі в голову панну Ленцьку! Коли б тобі не до велось потім пошкодувати.
З того часу, коли б я не прийшов до моїх шановних приятельок, пані Ставська якнайдокладніше розповідала мені про свої стосунки з баронесою, у якої бувала щодня, і, звичайно ж, замість трьох працювала по п'ять і шість годин, все за ті самі два карбованці.
Пані Ставська дуже поблажлива до людей, проте, наскільки я зрозумів з її обережних висловлювань, її неприємно вражали як квартира баронеси, так і близькі їй люди.
Насамперед баронеса зовсім не користується своїми величезними апартаментами. Вітальня, будуар, спальня, їдальня, баронова кімната – все стоїть пусткою. Меблі й дзеркала завинуті в чохли; від рослин залишились самі сухі штурпаки та вазони з гниллю замість землі; коштовні шпалери припали товстим шаром пилу. Харчується вона теж сяк-так, часом по кілька днів підряд не вживає гарячої страви, на всю велику квартиру тримає тільки одну служницю, яку до того ж взиває розпутницею і злодійкою.
Коли пані Ставська запитала її, чи не сумно їй жити самій в такій пустці, вона відповіла:
– Що ж я маю робити, нещасна сирота і майже вдова?
Коли бог дасть, що мій балахманний чоловік покається та повернеться до мене, тоді, t може, зміниться моє пустельницьке життя. Наскільки я можу судити по снах та передчуттях, які мені посилає небо під час моїх палких молитов, чоловік мій повинен би от-от опам'ятатися, бо він, навіжений, не має вже ні грошей, ні кредиту.
Слухаючи баронесу, пані Ставська подумала собі, що після повернення барона долі його навряд чи можна буде позаздрити.
Люди, які відвідували баронесу, також не викликали у пані Ставської довір'я. Найчастіше до неї приходили якісь потворні баби, яких господарка приймала в передпокої й півголосом розмовляла з ними про свого чоловіка.
Часом приходив Марушевич або адвокат в обшарпаній шубі. Цих панів баронеса запрошувала до їдальні, але, розмовляючи з ними, так голосно плакала й лаялась, що чути було на весь дім.
На несміливе зауваження пані Ставської, чому вона не живе з ріднею, баронеса відповіла:
– З якою це ріднею, дорога моя? Нема вже у мене нікого, а якби й був хто-небудь – то не могла б я приймати в себе таких корисливих та брутальних людей. А рідня мого чоловіка зреклася мене через те, що я не шляхетського походження, хоч це не зашкодило їм вициганити у мене тисяч з двісті карбованців. Поки я позичала їм на вічне віддання, то вони ще хитрували зі мною, а як опам'яталась та перестала позичати, вони й зовсім порвали зі мною стосунки і навіть взялися під'юджувати мого нещасного чоловіка, щоб він наклав арешт на майно. Ой, чого я тільки не натерпілась від тих людей!.. – вигукнула вона й розплакалась.
Єдина кімната (каже пані Ставська), всякій баронеса проводить цілий день, це кімната її покійної доньки. Це, мабуть, сумне і дивне приміщення, бо в ньому все залишилось непорушним від дня смерті її дитини. Там стоїть її ліжечко, на якому через кілька днів змінюється постіль, шафа з її одягом, який весь час провітрюють та витріпують в вітальні, бо цих реліквій баронеса не дозволяє виносити в двір. 6 столик з книжками й зошитом, розгорненим на тій сторінці, де нещасна дівчинка останній раз написала "Пресвята діво, поми…". І, нарешті, полиця, повна великих та маленьких ляльок, їх ліжечок та уборів.
Саме в цій кімнаті пані Ставська лагодить мережива та шовки, яких у баронеси повно. Але чи одягатиме вона їх коли-небудь – цього пані Ставська сказати не може.
Якось баронеса запитала пані Ставську, чи знайома вона з Вокульським. І хоч та відповіла, що знає його дуже мало, баронеса сказала їй таке:
– Дорога моя, ви зробите мені велику ласку й добре діло, якщо замовите тому панові про мене слово в одній дуже важливій для мене справі. Я хочу купити цей будинок і даю йому вже дев'яносто п'ять тисяч, а він через упертість (бо іншої причини нема) вимагає сто тисяч. Цей чоловік хоче мене пустити з торбами! Скажіть же йому, що він мене без ножа ріже… що бог покарає його за таку зажерливість!.. – кричала крізь плач баронеса.
Пані Ставська дуже зніяковіла й відповіла, що ні в якому разі не може говорити про це з Вокульським.
– Я його не знаю… Він був у нас лише раз… Зрештою, не годиться мені втручатися в такі справи.
– О, ви все могли б з ним зробити, – відказала баронеса. – Але якщо ви не хочете врятувати мене від смерті – що ж, воля божа… Принаймні виконайте свій християнський обов'язок і скажіть тому панові" як я добре до вас ставлюся.
Почувши це, пані Ставська встала й хотіла вийти. Але баронеса кинулась їй на шию і так благала пробачити, так лаяла себе, що добросерда пані Ставська мало не заплакала й зосталась.
Розказавши все це, пані Ставська закінчила запитанням, в якому вчувалось прохання:
– Але ж пан Вокульський не хоче продавати свого будинку?
– Чому не хоче! – роздратовано відповів я. – Продасть будинок, продасть магазин… Все продасть…
Густий рум'янець залляв обличчя пані Ставської; вона обернула стільця спинкою до лампи й тихо запитала:
– Навіщо?..
– Хіба я знаю? – відповів я, відчуваючи ту жорстоку приємність, яку дає нам можливість мучити ближніх. – Хіба я знаю? Каже, що хоче женитись…
– Ага, – озвалась пані Місевичова. – Щось подейкують про панну Ленцьку.
– Це правда? – шепнула пані Ставська. Вона раптом притиснула руку до грудей, немов їй перехопило дух, і вийшла в другу кімнату. "Добре мені діло, – подумав я. – Раз побачила його і вже вмліває…"
– Не розумію, нащо йому женитися, – звернувся я до пані Місевичової. – Він не має успіху в жінок.
– Та що ви говорите, пане Жецький! – обурилась стара. – Щоб він не мав успіху в жінок?
– Ну він же не красень…
– Він?.. Та ні, він-таки справжній красень!.. Яка постава, яка шляхетність, а які очі!.. Ви просто не знаєтесь на таких речах. А я вам прямо скажу (мені, в моїх літах, можна), що бачила на своїм віку багато красивих мужчин (Людвік також був гарний на вроду), але такого, як Вокульський, бачу вперше. Його відрізниш серед тисячі…
Дивували мене ці похвали. Бо хоч я й знаю, що він непоганий мужчина, але щоб аж настільки… А проте я не жінка!
Коли я о десятій годині вечора прощався з моїми дамами, пані Ставська була дуже бліда і скаржилась, що її болить голова.