— Вам відомо, що мій двір, моє військо і мої урядовці перебувають у скруті, з якої збідніла скарбниця вивести їх не може. Про видатки на мою святу особу я вже не кажу, бо я їм і одягаюсь як воїн, і кожен полководець чи великий писар має більше слуг і жінок, ніж я...
Між представниками прокотився схвальний шум.
— Досі в нас було заведено так, — казав далі Рамзес, — що коли скарбниця потребувала грошей, то накладали більші податки на трудящий люд. Але я, знаючи мій народ та його злиденність, не тільки не хотів би обтяжувати його новими податками, а, навпаки, радий був би надати йому деякі пільги...
— Живи вічно, повелителю наш! — вигукнули делегати з кількох нижчих лав.
— На щастя для Єгипту, — говорив фараон, — наша держава має скарби, з допомогою яких можна підсилити військо, винагородити урядовців, обдарувати народ і навіть сплатити всі борги храмам та фінікійцям. Цей скарб, зібраний моїми преславними предками, лежить у підземеллі Лабіринту. Але порушити його можна лише тоді, коли ви, правовірні, одностайно, в один голос, визнаєте, що Єгипет перебуває в скруті, а я, його володар, маю право розпоряджатись скарбами моїх попередників...
— Визнаємо!.. Благаємо, щоб ти, володарю, взяв, скільки треба!.. — залунали голоси з усіх лав.
— Достойний Гергоре! — звернувся фараон до верховного жерця. — Чи святий стан жерців має щось сказати з цього приводу?..
— Дуже небагато,— відповів верховний жрець, підводячись. — Згідно з одвічними законами, скарб Лабіринту може бути порушений лише тоді, коли держава не має ніяких інших засобів... Але зараз справа стоїть не так. Якби уряд відкинув боргові зобов'язання фінікійцям, що постали з безбожних процентів, то не тільки наповнилася б скарбниця фараона, але й народ, що нині працює на фінікійців, зміг би відпочити від своєї тяжкої праці...
На лавах представників знову прокотився шум схвалення.
— Твоя порада сповнена мудрості, святий отче, — спокійно відповів фараон, — але разом з тим небезпечна. Бо якби мій скарбник, достойні номархи й знать раз спробували не заплатити боргу, то сьогодні б не сплатили боргів фінікійцям, а завтра вони могли б забути про свої борги фараонові й храмам. Хто мені ручиться, що й народ, підохочений прикладом знатних людей, не подумає, що й він може занедбати свої обов'язки щодо нас?..
Удар був такий сильний, що найдостойніший Гергор аж пригнувся в своєму кріслі й замовк.
— А ти, головний доглядачу Лабіринту, хочеш щось сказати? — спитав фараон.
— У мене тут шкатулка з білими й чорними камінцями, — відповів той. — Кожен представник одержить по два камінці
і один з них кине в глек. Хто хоче, щоб ти, святий володарю, порушив скарби Лабіринту, хай кине чорний камінець. Хто воліє, щоб власність богів лишалась недоторканою, хай покладе білий.
— Не згоджуйся на це, володарю, — шепнув скарбник фараонові. — Нехай краще кожен представник скаже одверто, що в нього на душі...
— Ушануймо давній звичай, — озвався Мефрес.
— Гаразд, нехай кидають камінці, — дозволив фараон. — Серце моє чисте, а наміри непорушні.
Святі Мефрес і Гергор перезирнулися.
Доглядач Лабіринту в супроводі двох воєначальників почав обходити лави й роздавати представникам по два камінці — чорний і білий. Бідняки з народу почували себе страшенно ніяково, бачачи перед собою таких високих сановників. Деякі селяни падали ниць, не сміючи брати камінці, і ледве розуміли, що їм надається право вкинути в глечик лише один камінчик — чорний чи білий.
— Я хотів заразом догодити й богам, і його святості, — шепотів старий пастух.
Нарешті сановникам пощастило розтлумачити, а селянам зрозуміти, чого від них хочуть. Тоді почали збирати голоси,
Кожен представник підходив до глечика й опускав свій камінець так, щоб ніхто не бачив, який саме він кидає — чорний чи білий.
А в цей час головний скарбник, стоячи на колінах позаду трону, шепотів Рамзесові:
— Все пропало!.. Якби ми збирали голоси явно, була б одностайність, але зараз, бодай би мені відсохла рука, якщо не знайдеться в глечику зо двадцять білих камінців!
— Заспокойся, вірний слуго, — відповів з усміхом фараон. — Я маю під рукою більше полків, ніж буде голосів проти мене.
— Але навіщо це?.. Навіщо? — зітхав скарбник. — Адже без одностайності не відчинять нам Лабіринту...
А Рамзес усміхався.
Нарешті голосування скінчилося. Доглядач Лабіринту взяв глек і висипав з нього камінці на золоту тацю.
З дев'яносто одного голосу там було вісімдесят три камінчики чорних і лише вісім білих.
Полководці й чиновні люди сторопіли, а верховні жерці поглядали на зібрання з тріумфом, але всередині їх брав неспокій, бо Рамзес на вигляд був веселий.
Ніхто не смів сказати вголос, що задум його святості провалився. Тільки фараон озвався цілком спокійно:
— Правовірні єгиптяни, добрі слуги мої! Ви виконали мій наказ, і моє серце з вами. Два дні ви будете гостями мого дому. А потім, одержавши подарунки, повернетесь до своїх родин та праці. Мир і благословення з вами!
Сказавши це, фараон вийшов із зали разом з почтом. Верховні жерці, Гергор і Мефрес, тривожно перезирнулися.
— Він зовсім не засмутився, — шепнув Гергор.
— Я ж казав, що це лютий звір! — відповів Мефрес. — Він не зупиниться перед насильством, і якщо ми його не випередимо...
— Боги захистять нас і свої храми...
Увечері в покоях Рамзеса XIII зібралися найвірніші його слуги: головний скарбник, головний писар, Тутмос і Каліпос, воєначальник греків.
— О повелителю, — стогнав скарбник, — чому ти не вчинив, як твої вічно живі предки?.. Якби представники подали свої голоси відкрито, ми б уже мали право взяти скарби з Лабіринту!..
— Достойний скарбник каже правду! — мовив головний
писар.:
Фараон похитав головою.
— Ви помиляєтесь. Хоч би навіть весь Єгипет крикнув: "Віддайте скарбниці запаси Лабіринту!" — верховні жерці все одно б їх не віддали,..
— Тоді нащо ми тривожили їх, скликаючи представників?..
Цей царський захід надзвичайно схвилював і підбурив простолюд, який зараз наче розлив повені...
— Я не боюся цієї повені, — відповів фараон. — Мої полки будуть для неї греблями... Але я маю очевидну користь від цього зібрання, бо наочно переконався в безсиллі моїх супротивників. Вісімдесят три камінці за нас, вісім — за них!.. Це означає, що коли вони можуть розраховувати на один корпус, то я — на десять... Не піддавайтесь омані, — вів далі фараон, — між мною та верховними жерцями вже почалась війна. Вони — мов фортеця, якій ми запропонували здатись. Вони відмовились, отже, треба йти на штурм.
— Живи вічно!.. — вигукнули Тутмос і Каліпос.
— Наказуй, володарю, — підтримав головний писар,
— Ось яка моя воля, — сказав Рамзес. — Ти, скарбник, роздаси сто талантів поліції, начальникам робочих полків та старостам у номах; Сефт, Нега-Хент, Нега-Пеху, Себет-Гет, Аа, Амент, Ка... В цих самих місцях видай шинкарям та хазяям заїздів ячмінь, пшеницю й вино, що в тебе є, щоб простолюд мав задурно їжу та питво. Це треба зробити зараз, щоб до двадцятого паофі запаси були на місцях.
Скарбник схилився до землі.
— Ти, писарю, напиши й накажи завтра оголосити на вулицях столиць номів, що варвари із західної пустелі збираються напасти великими силами на божественну провінцію Фаюм... Ти, Каліпосе, вирядиш чотири грецьких полки на південь. Два стануть під Лабіринтом, а два рушать аж до Ханеса. Коли військо жерців наступатиме од Фів, ви відкинете його й не допустите до Фаюму. А якщо народ, обурений проти жерців, буде загрожувати Лабіринтові, хай твої греки займуть його...
— А як доглядачі опиратимуться?.. — спитав Каліпос.
— То це буде бунт, — відповів фараон і мовив далі: — А ти, Тутмосе, вишлеш три полки до Мемфіса і розмістиш їх біля храмів Пта, Ісіди й Гора. Коли обурений народ схоче їх штурмувати; нехай командири полків відчинять для себе брами, не допускаючи простолюду до святих місць, і захистять особи верховних жерців від розправи. І в Лабіринті, і в мемфіських храмах знайдуться жерці, які вийдуть назустріч війську з зеленими гілками. Воєначальники нехай питають у них гасла та радяться з ними...
— А якщо хтось насмілиться чинити опір? — запитав Тутмос.
— Лише бунтівники не виконають наказів фараона, — відповів Рамзес. — Храми й Лабіринт військо повинне зайняти двадцять третього паофі, — говорив далі фараон, звертаючись до головного писаря. — Але народ, і в Мемфісі, і в Фаюмі, може збиратись вісімнадцятого спершу невеликими гуртами, потім щодалі більшими. Якщо десь під двадцяте почнуться невеличкі заколоти, їм уже не треба перешкоджати; але штурмувати храми можна лише двадцять другого й двадцять третього. А коли військо займе храми, все мусить заспокоїтись.
— Чи не краще було б відразу ув'язнити Гергора й Мефреса? — запитав Тутмос.
— Навіщо?.. Мені потрібні не вони, а храми й Лабіринт, які моє військо ще не готове зайняти. Нарешті Гірам, який перехопив листи Гергора до ассірійців, повернеться лише двадцятого. Отже, тільки двадцять першого паофі ми матимемо в руках докази, що верховні жерці — зрадники, і оголосимо це народові.
— То мені їхати до Фаюму? — запитав Каліпос.
— О ні. Ти й Тутмос залишитесь біля мене з найкращими полками... Треба мати резерви на той випадок, коли верховні жерці перетягли б на свій бік частину народу.
— Ти не боїшся зради, володарю? — запитав Тутмос. Фараон недбало махнув рукою.
— Зрада неминуча, вона весь час просочується, мов вода з розсохлої бочки. Звичайно, верховні жерці трохи відгадують мої заміри, але й я знаю їхні... Проте я випередив святих отців, зосередивши військо, отже, вони слабші від мене. Полки за кілька днів не сформуєш...
— А чари?.. — запитав Тутмос.
— Немає чарів, яких не розтрощила б сокира! — вигукнув Рамзес, сміючись.
Тутмос хотів тут розповісти фараонові про злочинні підступи жерців з Ліконом. Але його стримала думка, що фараон дуже розгнівиться і втратить спокій, який зараз робить його непереможним.
Полководець перед боєм повинен думати тільки про бій. А на справу Лікона буде час, коли, жерці опиняться у в'язниці.
На знак його святості Тутмос залишився в кімнаті, а троє інших сановників, низько вклонившись фараонові, вийшли.
— Нарешті, — зітхнув головний писар, коли із скарбником вони опинилися в передпокої.