Чи не міг би я коротенько поговорити з вами наодинці?
Стах кліпнув мені, і ми втрьох пішли до мене додому.
Гість роздягнувся, причому я помітив, що його штани ще більш обшарпані, ніж шуба, а борода ще більш облізла, ніж хутряний комір.
– Дозвольте відрекомендуватися, – сказав він, простягаючи Вокульському праву, а мені ліву руку. – Адвокат…
Тут він сказав своє прізвище – та так і залишився з простягненими в повітрі руками. За якимось дивним збігом обставин ні Стах, ні я не мали охоти потиснути їх.
Він зрозумів це, але не збентежився. Навпаки, з найприємнішою міною потер руки і, усміхаючись, сказав:
– Ви, панове, навіть не питаєте, в якій, справі я до вас прийшов…
– Догадуємось, що ви самі нам скажете, – відповів Вокульський.
– Правильно! – вигукнув гість. – Скажу коротко. Є тут один багатий, але дуже скупий литвин (литвини всі скупі!), який просив мене нараяти йому для купівлі житловий будинок. Є у мене на прикметі будинків з п'ятнадцять, але з пошани до вас, пане Вокульський, знаючи, скільки ви робите добра для батьківщини, я нараяв йому саме ваш будинок, той, що ви купили у Ленцького; я два тижні умовляв литвина, і знаєте, скільки він погодився дати? Ану, вгадайте!.. Вісімдесят тисяч карбованців! Ну? Нечувано вигідна ціна! Правда ж?..
Вокульський розсердився, аж почервонів, і я думав, що він вижене адвоката за двері. Але він опанував себе й відповів отим своїм різким і неприємним тоном:
– Я знаю того литвина, він зветься баронеса Кшешовська…
– Що? – здивувався адвокат.
– Той скупий литвин дає за мій будинок не вісімдесят, а дев'яносто тисяч, а ви пропонуєте мені нижчу ціну, щоб більше заробити…
– Хе-хе-хе! – захихотів адвокат. – А хто ж на моєму місці зробив би інакше, шановний пане Вокульський?
– Ну, то скажіть своєму литвинові, – перебив його Стах, – що будинок я продати згодний, але за сто тисяч. І то тільки до Нового року, а після Нового року ціну підвищу.
– Але ж це нелюдські умови! – обурився гість. – Ви хочете видерти у бідної жінки останній гріш… Подумайте, що на це скажуть люди!..
– Що скажуть люди, мені байдуже, – відказав Вокульський. – А коли хто-небудь захоче читати мені мораль, як оце ви, то я покажу йому на двері. Двері он там, бачите, пане адвокате?
– Даю дев'яносто дві тисячі й ні гроша більше, – сказав адвокат.
– Одягніть шубу, бо надворі холодно…
– Дев'яносто п'ять… – буркнув адвокат і швиденько почав одягатись.
– Ну, бувайте здорові, – сказав Вокульський, відчиняючи двері.
Адвокат низенько вклонився й вийшов, а з-за дверей ще додав солодким голосом:
– То я зайду до вас днів через кілька. Може, шановний пан буде в кращому настрої.
Стах зачинив двері у нього перед носом.
Після візиту бридкого адвоката я вже знав, як буде з цією справою. Баронеса безумовно купить Стахів будинок, але спочатку вживе всіх заходів, аби щось виторгувати. Знаю я ці заходи! Одним з них був отой анонімний лист, в якому вона паплюжить пані Ставську, а про мене каже, ніби я посивів у розпусті.
Отже, якщо вона купить будинок, то насамперед вижене відтіля студентів і, напевне, нещасну пані Гелену. Нехай би вона хоч цим обмежила свою ненависть…
А тепер я вже можу швиденько переказати те, що сталось далі.
Отож після візиту дряпіжки в моєму серці виникло недобре передчуття. Я вирішив того ж дня відвідати пані Ставську й попередити її, щоб вона стереглася баронеси. А головне, щоб вона як можна рідше сідала коло вікна.
Треба сказати, що поруч з безліччю всіляких достойностей, у цих дам є одна фатальна звичка – весь час сидіти коло вікна. Сидять вони всі: пані Місевичова, пані Ставська, Гелюня і навіть куховарка Маріанна. І сидять не тільки цілий день, а й вечорами, при лампах, навіть не спускаючи фіранок, хіба що аж перед сном. Тож не дивно, що знадвору видно все, немов у ліхтарі, що в них робиться в квартирі.
Для чесних сусідів такий спосіб був би найкращим доказом їхньої порядності: дивіться, мовляв, на нас цілий день, нам ховати від вас нічого. Але коли я згадав, що за цими жінками весь час шпигують Марушевич та баронеса, та коли ще подумав, як баронеса ненавидить пані Ставську – мене охопили найгірші передчуття.
Того вечора я хотів був побігти до моїх благородних приятельок і просити їх заради всього святого, щоб вони не сиділи весь час коло вікна та не виставляли себе на показ баронесі. Тим часом якраз в пів на дев'яту мені захотілось пити, і замість іти до моїх дам, я пішов у ресторацію на кухоль пива.
Там уже були радник Венгрович і торговельний агент Шпрот. Мова зайшла про будинок на Спільній вулиці, який недавно завалився; раптом Венгрович цокає своїм кухлем об мій і каже:
– До нового року завалиться ще не один будинок!..
А Шпрот кліпнув оком.
Не сподобалось мені його кліпання, та й не маю я такої звички переморгуватись із усяким йолопом. Я й кажу:
– Дозвольте запитати, що означає ваша пантоміма?
А він придуркувато сміється і каже:
– Та ви ж краще за мене знаєте, що воно означає. Вокульський продає магазин…
Господи милостивий!.. Сам із себе дивуюсь, як я не гепнув його по голові кухлем. На щастя, вгамував свій вибух, випив один по одному два кухлі пива й ніби спокійним голосом питаю його:
– Нащо ж Вокульському продавати магазин і кому?
– Кому?.. – втручається Венгрович. – Хіба в Варшаві мало євреїв? Складуться втрьох або й вдесятьох, та й запаскудять Краківське Передмістя з ласки вельможного пана Вокульського, що тримає власний виїзд і живе в аристократів на дачі. Боже мій!.. А я ж пам'ятаю, як він, неборак, подавав мені у Гопфера розбрат… А тепер нема краще як їздити на війну та нишпорити у мертвих турків по кишенях!
– Але нащо б йому продавати магазин? – питаю я і щипаю себе за коліно, щоб не кинутись на того пустобреха.
– І добре робить, що продає! – озвався Венгрович, вихиляючи не знаю вже котрий кухоль пива. – А чого йому залишатись серед купців, такому панові, такому… дипломатові, такому… новаторові, який продає нам тут нові товари?..
– Мені здається, тут причина інша, – зауважив Шпрот. – Вокульський домагається панни Ленцької, і хоч спочатку дістав одкоша, але тепер знов буває в неї, значить, має якусь надію… А тому, що панна Ізабелла не вийшла б за галантерейного купця, нехай би він був і дипломатом, і новатором…
Перед очима у мене попливли вогненні кола. Я вдарив кухлем об стіл і крикнув:
– Брешете, пане Шпроте! Все чисто брешете!.. Ось моя адреса… – додав я, кидаючи перед ним свою візитну картку.
– Нащо мені ваша адреса? – відповів Шпрот. – Що – вам прислати партію сукна?
– Я вимагаю від вас сатисфакції! – крикнув я, гупаючи кухлем по столі.
– Говорила-балакала! – каже Шпрот і крутить пальцем у повітрі. – Вам добре вимагати сатисфакції, коли ви угорський офіцер. Замордувати чоловіка чи й двох або дати себе порубати на шматки – це вам любе та миле діло… А я, пане Жецький, торговельний агент, у мене жінка, діти й термінові справи…
– Я змушу вас до поєдинку!
– Як то змусите?.. Під конвоєм мене поведете, чи що?..
Якби ви мені сказали щось подібне тверезим, то я пішов би в поліцію, і вам показали б такий поєдинок…
– Ви людина без честі! – вигукнув я.
Тепер він почав гатити в стіл кухлем.
– Хто без честі?.. Кому це ви говорите? Може, я не сплачую векселів, чи продаю неякісний товар, чи збанкрутував?.. В суді побачимо, хто чесний, а хто безчесний!..
– Заспокойтеся! – умовляв нас радник Венгрович. – Поєдинки були в моді колись давно, а не тепер… Подайте один одному руки…
Я встав з-за стола, заллятого пивом, розплатився в буфеті і вийшов. Ноги моєї не буде більше в цьому брудному шинку.
Звичайно, що після такого нервування я вже не міг іти до пані Ставської. Спочатку навіть думав, що цілу ніч не засну. Але якось заснув. А коли Стах другого дня при йшов у магазин, я запитав його:
– Знаєш, що люди балакають? Ніби ти продаєш магазин?..
– А хоч би й продав, що ж у цьому поганого? (А й справді! Що ж у цьому поганого? Як це мені не прийшла в голову така проста думка?)
– Бо знаєш, кажуть ще, ніби ти женишся на панні Ленцькій… – тихо сказав я.
– А якби й так? Ну, та й що? (Знов-таки він має рацію! Що ж, йому не вільно женитися, на кому він захоче, хоч би й на пані Ставській?
Як я цього не зміркував і даремно вчинив тому Шпротові скандал?)
Того вечора мені довелося знов піти не так на пиво, як для того, щоб помиритись з даремно ображеним Шпротом, отже, я й тепер не бував у пані Ставської й не остеріг її, щоб не сідала коло вікна.
Таким чином не без прикрості я дізнався, що купці все гірше ставляться до Вокульського, що магазин наш буде проданий і що Стах жениться на панні Ленцькій. Я кажу "жениться", бо коли б було якось інакше, то він не висловився б так впевнено навіть передо мною.
Тепер я вже точно знаю, за ким він сумував в Болгарії, для кого зубами й пазурами здобував багатство… Що ж, на все воля божа!..
Але ж подивіться тільки, як я відхиляюся від суті справи. Тепер уже я візьмуся як слід до лихих пригод пані Ставської і розкажу про них так швидко, що й незчуєтесь.
Розділ восьмий
ЩОДЕННИК СТАРОГО ПРОДАВЦЯ
Одного вечора, після восьмої, я пішов до моїх дам. Пані Ставська, як звичайно, в другій кімнаті займалася з своїми ученицями, а папі Місевичова з Гелюнею, як звичайно, знову сиділи коло вікна. Не розумію, що вони могли бачити в темряві, але що їх усі бачили – це безумовно.
Я навіть готовий заприсягти, що пані баронеса в одному з своїх неосвітлених вікон сидить з біноклем і стежить за тим, що робиться иа другому поверсі, бо штори, як звичайно, спущені не були?
Сховавшись за фіранку, щоб та потвора хоч мене не побачила, я без зайвих церемоній питаю пані Місевичову:
– Перепрошаю пані, але скажіть, будь ласка, чого ви весь час сидите в вікнах?.. Якось воно недобре…
– Я протягів не боюсь, – відповіла шановна дама, – а сидіти коло вікна для мене велика приємність. Бо уявіть собі, що Гелюня спостерегла. Часом вікна бувають освітлені в такому порядку, що утворюють якусь букву. Гелюню, – звернулась вона до внучки, – а подивись-но, чи нема там якоїсь буковки?
– Є, бабусю, аж дві: Н і Т.
– Справді, – підтвердила стара дама. – Он Н, а он Т.
От подивіться самі.
Я подивився. Справді, навпроти нас світилося двоє вікон на четвертому поверсі, троє на третьому і двоє на другому таким чином, що створювали букву:
А в задньому флігелі п'ятеро вікон на четвертому поверсі й по одному на третьому, другому й першому створювали букву:
– Через ці вікна, пане Жецький, – говорила далі бабуся, – Гелюня зацікавилась абеткою, і хоч це трапляється не часто, але вона дуже рада, коли з освітлених вікон їй вдається скласти яку-небудь букву.