— відповів Тутмос.
— Слухай, — мовила цариця тихо, — я була для тебе майже матір'ю... Якщо ти викажеш цю таємницю, боги покарають тебе... Ні... Вони лише звалять на твою голову частину тих нещасть, які тяжіють над моїм родом...
Тутмос слухав, нічого не розуміючи. "Причинна?.." — подумав він з тривогою.
— Глянь на це вікно, — вела далі цариця, — на те дерево... Ти знаєш, кого я цієї ночі бачила на тому дереві за вікном?..
— Може, приїхав до Фів зведений брат його святості?..
— Ні, це був не той, — шептала вона ридаючи.— Це був він сам... мій Рамзес!..
— На дереві?.. Сьогодні вночі?..
— Так!.. Світло смолоскипа падало на його обличчя й постать... Він був у накидці в білі й блакитні смужки... дивився божевільним поглядом... сміявся дико, як його нещасний брат, і говорив: "Дивися, матінко, я вже вмію літати, а цього ж не вміли ні Сет, ні Рамзес Великий, ні Хеопс... Дивись, які в мене виростають крила!.." Він простяг до мене руки, і я, нетямлячись від жалю, доторкалась через вікно до його рук, до його обличчя, облитого холодним потом... Потім він зсунувся з дерева і втік...
Тутмос слухав вражений. Раптом він стукнув себе по лобі.
— Це був не Рамзес! — відповів він рішуче. — Це був чоловік, дуже схожий на нього, підлий грек Лікон, який убив його сина, а тепер перебуває під опікою верховних жерців!.. Це не Рамзес!.. Це підступи тих негідників, Гергора й Мефреса...
На обличчі в цариці блиснула надія, але тільки на мить.
— Невже я не впізнала б мого сина?..
— Лікон, певно, надзвичайно схожий на нього, — сказав Тутмос. — Це підступи жерців... Негідники!.. Смерті мало на них...
— То фараон спав цієї ночі дома? — раптом спитала цариця.
Тутмос зніяковів і опустив очі.
— Виходить, не спав?..
— Спав... — відповів непевним голосом царський улюбленець.
— Неправда!.. Та скажи мені хоча б, чи була на ньому накидка в білі й блакитні смужки?..
— Не пам'ятаю... — тихо мовив Тутмос.
— Знову неправда... А цей плащ... Скажи, що це не плащ мого сина... Мій невільник знайшов його на тому самому дереві...
Цариця схопилася і витягла із скрині коричневий плащ з капюшоном. І тут Тутмос пригадав, що фараон повернувся опівночі без плаща і навіть виправдовувався перед ним, що цей плащ загубив десь у саду. Він вагався, думав і, нарешті, рішуче відповів:
— Ні, царице. То не був фараон... То був Лікон. Це підступний злочин жерців, про який треба негайно сповістити його святість...
— А якщо це Рамзес?.. — знову спитала цариця, хоча в її очах блиснули іскри надії.
Тутмос розгубився, його припущення щодо Лікона було розумне і могло бути слушне, але ж не бракувало доказів, що цариця справді бачила Рамзеса. Адже він повернувся до свого покою після півночі, на ньому справді була накидка у білі й блакитні смужки, загубив плащ... Брат його вже був божевільний, і, нарешті, чи могло в такому випадку помилитися серце матері?..
І враз у душі Тутмоса прокинулися сумніви, переплутані, звиті в клубок, Як гніздо отрутних змій. Щастя, що в міру того, як його обсідали вагання, в серце цариці вступала надія.
— Добре, що ти нагадав мені про цього Лікона... Я пам'ятаю... Через нього Мефрес звинуватив Рамзеса в дітовбивстві, а тепер, можливо, використовує цього негідника, щоб знеславити фараона. В кожному разі, ні слова нікому про те, що ти чув від мене... Якби Рамзес... якби з ним справді сталося таке нещастя, то це може бути тільки миттєве... Не треба розголошувати про нього такі чутки, не треба навіть говорити йому про це!.. Якщо це підступ жерців, ми тим більше маємо бути обережні. Хоча... люди, які вдаються до такого ошуканства, не можуть бути сильні...
— Я це вистежу, — перебив Тутмос, — і коли впевнюся...
— Тільки не кажи Рамзесові, заклинаю тебе тінню твого батька!.. — вигукнула цариця, з благанням простягаючи руки. — Фараон не простив би цього жерцям, віддав би їх до суду, а тоді могло б статися одне з двох нещасть: або найвищих жерців держави скарали б на. смерть, або суд виправдав би їх... І тоді... Краще цього Лікона вистеж і вбий без милосердя, як хижого звіра... як гадину...
Тутмос попрощався з царицею. Вона майже заспокоїлась, але його побоювання зросли.
"Якщо цей підлий грек Лікон, якого жерці тримали у в'язниці, ще живий, — думав він, — то насамперед, замість того щоб лазити по деревах і показуватися цариці, він утік би... Я сам полегшив би йому втечу і обсипав би багатством, якби він сказав мені правду й шукав захисту від цих негідників... Але звідки накидка, плащ?.. Як могла помилитися мати?.."
Тепер Тутмос уникав фараона і не зважувався дивитись йому в вічі. А оскільки й Рамзес був якийсь сам не свій, то збоку могло здатися, що їхні сердечні стосунки охололи.
Та одного вечора фараон знову покликав до себе улюбленця. — Я маю, — мовив він, — поговорити з Гірамом про важливі справи, тому вийду з палацу. Чатуй тут, біля моєї опочивальні, а коли хтось схоче мене бачити — не допускай...
Коли Рамзес зник у потаємних переходах палацу, Тутмоса охопив неспокій.
"Може, — думав він, — жерці отруїли його якимсь зіллям, і він, передчуваючи напад божевілля, тікає із свого дому?.. Що ж, побачимо".
І побачив. Фараон повернувся до своєї кімнати перед ранком, і на ньому вже був плащ... тільки не свій, а солдатський.
Тутмос розтривожився і не спав до ранку, чекаючи, що цариця знов покличе його до себе. Проте цариця не кликала його. Зате, коли він уранці оглядав гвардію, офіцер Євнана попросився до свого начальника на хвилинну розмову...
Коли вони опинилися вдвох в окремій кімнаті, Євнана впав Тутмосові до ніг, благаючи, щоб він нікому не переказував того, що почує зараз.
— Що сталося?.. — спитав Тутмос, відчувши, як у нього холоне серце.
— Начальнику, — мовив Євнана, — вчора опівночі два мої воїни схопили в саду чоловіка, що бігав голий і кричав нелюдським голосом... Його привели до мене і, начальнику... вбий мене!.. — Євнана знову впав до ніг Тутмоса. — Цей голий чоловік... цей... не можу сказати...
— Хто це був?..— здавленим голосом спитав Тутмос.
— Я більше нічого не скажу... — стогнав Євнана.— Я скинув свій плащ і покрив святе голе тіло... Хотів провести його до палацу, але... але повелитель наказав мені залишитися і мовчати.... мовчати...
— Куди ж він пішов?..
— Не знаю... Я не дивився і не дозволив дивитися воїнам... Він зник у гущавині саду... Я сказав моїм людям,, що вони... нічого не бачили... нічого не чули... А якби котрийсь щось бачив або чув, то негайно буде задушений...
Тим часом Тутмос опанував себе.
— Не знаю, — сказав він холодно, — не знаю й не розумію нічого з того, що ти мені розповів. Але запам'ятай одне, що я, я сам бігав голий, коли раз випив багато вина, і... щедро нагородив тих, хто мене не бачив. Селяни, Євнано, селяни й робітники завжди ходять голі, а знатні люди — лише тоді, коли їм так заманеться. І якби мені чи котромусь із сановників схотілося стати на голову, то мудрий і побожний офіцер не повинен з цього дивуватися.
— Розумію, — відповів Євнана, глянувши йому в вічі. — І не тільки перекажу це моїм воїнам, а навіть сьогодні, цієї ночі, сам ходитиму голий по садах, щоб вони бачили, що старші над ними мають право робити, що хочуть...
Хоча фараона чи його двійника в нападі божевілля бачило дуже мало людей, але чутка про ці дивні випадки розійшлася дуже швидко. Через кілька днів усі жителі Фів, від парасхітів і водоносів до купців і писарів, шепталися між собою, що Рамзеса XIII спіткало нещастя, яке його старшого брата усунуло від трону.
Страх і шана до фараона були такі великі, що боялися говорити голосно, а надто між чужими людьми. Але всі знали про це, всі, крім самого Рамзеса.
Найдивнішим, однак, було те, що чутка ця дуже швидко облетіла всю державу; а це свідчило про те, що її поширювали храми. Бо тільки жерці володіли секретом передачі звісток за кілька годин з одного кінця Єгипту в другий.
Тутмосові ніхто прямо не казав про ці ганебні пересуди. Але начальник фараонової гвардії на кожному кроці відчував, як вони діють. З поводження людей, які його оточували, він догадувався, що слуги, невільники, воїни, придворні постачальники говорять про божевілля фараона, замовкаючи лише тоді, коли їх міг почути хтось із старших.
Нарешті стривожений і роздратований Тутмос вирішив піти на розмову з номархом Фів.
Прийшовши до нього в палац, він застав Антефа на канапі в покої, половина якого була ніби садом, у якому росли рідкісні рослини. Посередині бив фонтан рожевої води, по кутках стояли статуї богів, на стінах була відображена історія діянь славетного номарха. Чорний раб, стоячи в головах, овівав вельможу опахалом із страусових пер, а на підлозі сидів писар ному й читав звіт.
У Тутмоса було таке заклопотане обличчя, що номарх негайно вислав писаря й раба і, вставши з канапи, оглянув усі кутки покою, щоб пересвідчитись, чи хто не підслухує.
— Достойний батьку вельможної Геброн, моєї славної дружини, — сказав Тутмос. — З твого поводження я бачу, що ти догадуєшся, про що я хочу говорити...
— Номарх Фів завжди мусить бути прозорливий,— відповів Антеф. — Я догадуюсь також, що начальник гвардії його святості не міг вшанувати мене відвідинами через якусь дрібницю.
З хвилину обидва дивились один одному в очі. Нарешті Тутмос сів біля свого тестя і тихо заговорив:
— Ти чув підлі брехні, які вороги держави розпускають про нашого володаря?..
— Якщо мова йде про мою доньку Геброн, — квапливо озвався номарх, — то заявляю тобі, що тепер ти її повелитель і не можеш мати до мене ніяких претензій.
Тутмос недбало махнув рукою.
— Якісь негідники, — говорив він далі, — розпускають чутки, що фараон збожеволів... Ти чув про це, мій батьку?..
Антеф кивав і крутив головою, що могло водночас означати і підтвердження, і заперечення. Нарешті він сказав:
— Глупота безмежна, як море, все в собі вмістить.
— Це не, глупота, а підступи жерців, які переховують чоловіка, схожого на його святість, і послуговуються ним для своїх підлих дій.
І він розповів номархові історію грека Лікона та про його злочини в Пі-Басті.
— Про Лікона, який убив дитину наступника трону, я чув, — відповів Антеф. — Але де в тебе докази, що Мефрес справді спіймав Лікона в Пі-Басті, привіз його до Фів і пускає в царські сади, щоб він там удавав з себе божевільного фараона?..
— Саме тому я тебе й питаю, достойний батьку, що робити?..