Ассірія вже двічі нагадувала нам про остаточну угоду, а зараз, як я чув, її вже починає непокоїти озброєння Єгипту...
— Це ще нічого, — перебив Мефрес, — куди гірше, що цей безбожник справді думає порушити скарби Лабіринту...
— А мені здається, — озвався номарх Емсуха, — найнебезпечніші обіцянки, які він дає селянам. Прибутки держави й наші власні дуже похитнуться, якщо простий люд почне святкувати кожний сьомий день... А коли ще фараон наділить їх землею!..
— Він готовий це зробити, — тихо мовив головний суддя.
— Невже готовий?.. — запитав номарх Горті. — А мені здається, що він тільки хоче грошей. То якби йому щось відступити із скарбів Лабіринту...
— Не можна! — перебив Гергор. — Небезпека загрожує не державі, а фараонові, а це не однаково. Крім того, як гребля доти міцна, поки крізь неї не просочиться хоча б малесенька цівка води, так і Лабіринт повен доти, поки ми не візьмемо з нього першого бруска золота. За ним попливе все. І, зрештою, кого ми підтримаємо скарбами богів і держави?.. Цього хлопчиська, який зневажає віру, принижує жерців і підбурює народ. Хіба він не гірший за Ассара?.. Той, правда, варвар, але шкоди нам не робить.
— Непристойно, щоб фараон так одверто залицявся до дружини свого улюбленця уже в день весілля... — озвався замислений суддя.
— Геброн сама його зваблює! — мовив номарх Горті.
— Кожна жінка зваблює всіх чоловіків, — зауважив номарх Емсух. — На те й дано розум чоловікові, щоб він не впадав у гріх...
— Хіба фараон не є чоловіком усіх жінок Єгипту? — шепотом сказав номарх Абс. — Та й врешті за гріхи належить судити богам, а нас цікавлять лише державні справи...
— Небезпечний!.. Небезпечний!.. — відгукнувся номарх Емсух, трясучи руками й головою. — Немає ніякого сумніву, що народ зовсім розбестився і кожної хвилини може спалахнути бунт. А тоді жоден верховний жрець, ані номарх не буде впевнений не лише у своїй владі й майні, а й навіть у житті.
— Проти бунту у мене є засіб, — озвався Мефрес.
— Який?
— Насамперед бунтові можна запобігти, якщо найрозумнішим з-поміж простолюду розкриємо, що той, хто обіцяє їм великі пільги, — божевільний...
— Це найздоровіший чоловік під сонцем, — тихо сказав номарх Горті. — Треба лише зрозуміти, чого він хоче.
— Божевільний, божевільний!.. — повторював Мефрес,— Його старший зведений брат уже вдає з себе мавпу і пиячить з парасхітами, а він почне таке ж виробляти з дня на день...
— Це злий і підступний спосіб — оголошувати безумцем здорову людину, — забрав слово номарх Горті. — Бо якщо народ зрозуміє, що це брехня, він зовсім перестане нам вірити, а тоді ніщо не стримає бунту.
— Коли я кажу, що Рамзес божевільний, то маю на це підстави, — наполягав Мефрес. — Ось послухайте!..
Сановники заворушились на лавах.
— Скажіть мені, — вів далі Мефрес, — чи людина із здоровим глуздом зважиться, бувши наступником трону, прилюдно битися з биком, та ще й на очах у кількох тисяч азіатів? Чи стане розважливий єгиптянин, царевич, тинятись ночами по фінікійських храмах?.. Чи він без жодної причини принизить до рівня невільниць першу свою жінку, що навіть стало причиною смерті її та дитини?..
Присутні злякано загули,
— Усе це, —мовив верховний жрець, — ми бачили в ПіБасті, так само як я і Ментезуфіс були свідками п'яних бенкетів, на яких уже напівбожевільний наступник трону насміхався з богів та ображав жерців...
— Так було,— підтвердив Ментезуфіс.
— А як ви думаєте,— вів далі, запалюючись, Мефрес,— чи людина при здоровому глузді, будучи головнокомандувачем, залишить військо, щоб погнатися за кількома лівійськими розбійниками?.. Я вже не згадую багатьох дрібних нерозумних справ, хоча б таких, як намір дати селянам святковий день і наділити землею, але запитую вас, чи можу я вважати нормальною людину, яка вчинила стільки злочинних недоречностей без причини, а просто так собі!..
Присутні мовчали, номарх Горті був схвильований.
— Над цим треба добре подумати, — сказав головний суддя, — щоб ми не заподіяли кривди людині...
Тут озвався Гергор.
— Святий Мефрес робить Рамзесові ласку, — сказав він рішуче, — називаючи його божевільним. Інакше ми мусили б вважати Рамзеса зрадником...
Присутні неспокійно заворушилися.
— Так, той, хто названий Рамзесом Тринадцятим, — зрадник, бо не тільки підшукує собі вивідувачів і злодіїв, щоб вони відкрили дорогу до скарбів Лабіринту, не тільки відмовляється від угоди з Ассірією, якої Єгипет конче потребує...
— Тяжкі звинувачення! — мовив суддя.
— А ще й, ви чуєте мене, домовляється з підлими фінікійцями, щоб прокопати канал між Червоним і Середземним морем! Цей канал — найбільша загроза для Єгипту, бо через нього нашу країну в одну мить може затопити вода!.. Тут уже не йдеться про скарби Лабіринту, а про наші храми, будівлі, поля, про шість мільйонів, щоправда, нерозумних, але ж невинних людей і, зрештою, про життя наше і наших дітей...
— Якщо це так... — зітхнув номарх Горті.
— Я і достойний Мефрес ручимося, що це так і що цей один чоловік згромадив у своїх руках таку небезпеку, яка ще ніколи не загрожувала Єгиптові... Ми для того й зібрали вас, достойні мужі, щоб обміркувати способи порятунку... Але треба діяти швидко, бо заміри цього чоловіка рвуться вперед, як вихор пустелі, і коли б не засипали нас!..
На мить в напівтемній кімнаті запала тиша.
— Що ж ми тут можемо порадити? — озвався номарх Емсуха. — Ми сидимо в номах, далеко від двору, і, звичайно, не тільки не знали намірів цього безумця, а навіть не догадувалися про них. Просто не віриться... Через те, гадаю, найкраще буде цю справу доручити тобі, достойний Гергоре, і Мефресові. Виявили ви хворобу, то знайдіть тепер ліки і застосуйте їх... А якщо вас непокоїть відповідальність, то візьміть на допомогу собі головного суддю...
— Так, так!.. Він справедливо розміркував!.. — підтвердили збуджені сановники.
Ментезуфіс запалив смолоскип і поклав на столі перед статуєю бога папірус, на якому був написаний акт такого змісту: "З огляду на небезпеки, що загрожують державі, влада таємної ради переходить в руки Гергора, якому мають допомагати Мефрес і головний суддя".
Цей акт був скріплений підписами присутніх сановників, замкнутий у скриньку й захований в тайник під вівтарем. Крім того, кожен з семи учасників заприсягнувся виконувати всі накази Гергора і втягти до змови ще по десять сановників. А Гергор обіцяв їм викласти докази, що Ассірія домагається угоди, що фараон не хоче її підписати, що він домовляється з фінікійцями про будівництво каналу і що хоче по-зрадницьки пробратися в Лабіринт.
— Життя моє і честь у ваших руках, — скінчив Гергор. — Якщо те, що я сказав, неправда, то скараєте мене на смерть, а тіло моє спалите...
Тепер уже ніхто не сумнівався, що верховний жрець каже щиру правду. Бо жоден єгиптянин не зважився б приректи своє тіло на спалення, а душу на згубу...
Кілька днів після весілля Тутмос разом з Геброн провів у палацику, який йому подарував фараон. Але щовечора він приходив до казарм гвардії, де у товаристві офіцерів і танцівниць дуже весело розважався цілими ночами.
З цього всі його приятелі догадувалися, що Тутмос одружився з Геброн лише заради приданого, що зрештою нікого не дивувало.
Через, п'ять днів Тутмос прийшов до фараона і заявив, що може знову служити йому. Отож він відвідував свою дружину тільки при сонячному світлі, а вночі оберігав покої фараона.
Одного вечора фараон сказав йому:
— У цьому палаці стільки кутків для підглядання та підслухування, що за кожним моїм рухом хтось стежить. Навіть до моєї найяснішої матері знову промовляли таємні голоси, які вже змовкли були в Мемфісі, коли я розігнав жерців... Тому я не можу нікого приймати в себе, а мушу виходити з палацу і в безпечному місці радитися з моїми слугами...
— Я мушу йти за тобою, володарю? — спитав Тутмос, бачачи, що фараон шукає плаща.
— Ні, ти повинен лишитися тут і пильнувати, щоб ніхто не входив до мого покою. Не впускай нікого, хоч би це була моя найясніша мати чи навіть тінь вічно живого батька... Скажеш, що я сплю і не хочу нікого бачити.
— Буде так, як ти велиш, — відповів Тутмос, накидаючи на володаря плащ з капюшоном.
Потім він погасив світло в спальні, а фараон вийшов бічними коридорами.
Опинившись у саду, Рамзес став і уважно оглянувся довкола. Потім, видно, зорієнтувавшись у темряві, хутко пішов у бік палацика, подарованого Тутмосові.
Через кілька хвилин хтось став перед ним у тінистій алеї і спитав:
— Хто йде?..
— Нубія, — відповів фараон.
— Лівія, — відповів той, хто запитував, і раптом відсахнувся, ніби з переляку.
Це був офіцер гвардії. Рамзес придивився до нього і вигукнув:
— А, це ти, Євнано!.. Що ти тут робиш?
— Обходжу сади. Я роблю це двічі кожної ночі, бо інколи пробираються злодії.
Фараон подумав і сказав:
— Ти розумно робиш. Але запам'ятай собі, що першим обов'язком гвардійця є мовчання... Злодія прожени, а якщо зустрінеш якусь достойну особу, не зачіпай і мовчи, завжди мовчи... Хоч би це був навіть... сам верховний жрець Гергор...
— О повелителю! — вигукнув Євнана. — Тільки не наказуй мені віддавати шану вночі Гергорові чи Мефресові... Не знаю, чи мій меч, коли побачу їх, не вихопиться сам з піхов...
Рамзес усміхнувся.
— Твій меч — мій, — відповів він, — і лише тоді може вихопитися з піхов, коли я накажу...
Він кивнув головою Євнані й пішов далі.
Проблукавши з чверть години заплутаними стежками, фараон опинився біля альтанки, захованої в заростях. Йому здалося, що він почув шелест, і він тихо спитав:
— Геброн?..
Назустріч йому вибігла постать, теж закутана в темний плащ. Вона припала до Рамзеса і обняла його за шию, шепочучи:
— Це ти, володарю?.. Це ти!.. Як же я довго чекала!.. Фараон відчув, що вона вислизає з його обіймів; він узяв її
на руки й заніс в альтанку. Цієї хвилини з нього спав плащ. Рамзес ще намагався підтримати його, та врешті покинув.
На другий день цариця Нікотріс покликала до себе Тутмоса. Улюбленець фараона аж злякався, глянувши на неї. Цариця була страшенно бліда, очі в неї позападали і блукали, як у божевільної.
— Сідай,— сказала вона, показуючи на стільчик поруч свого крісла.
Тутмос не зважувався.
— Сідай!.. І... і... присягнися, що нікому не розкажеш того, що я тобі зараз скажу...
— Присягаюсь тінню мого батька...