А праця — що ж, до селянської праці вони призвичаєні. І мабуть, усе було б узагалі добре, коли б не Рудьо, чотирнадцятирічний дурень, син Герди й онук старого Йоганна.
Цей розбишакуватий хлопець увесь час тільки й думав про те, щоб учинити щось кепське батракам. То підіпре кілком комусь двері у вбиральні, то витягне з хомута супоню — а тут треба коня запрягати, чи підставить кобилі під хвіст їхній збан з-під квасу. А одного разу вийняв шворінь з навантаженого воза і як тільки кінь рушив з місця, фіра звалилася з передніх коліс, а картопля розсипалася по вулиці. Федір кинувся збирати її, а той Рудьо в городі від реготу аж за живіт ухопився — і Федір, недовго думаючи, потяг його через пліт батогом. Потім позбирав усю картоплю, полагодив воза і, не сказавши нікому нічого, поїхав у поле. А коли повернувся ввечері, то побачив на подвір'ї старого господаря, Герду, що аж кипіла від злості, і того гидотника Рудя з кривавим пругом на щоці. Старий Йоганн відразу ж розпочав слідство, Федір спробував виправдатися, але його і слухати не схотіли. Невістка щось варнякала про комендатуру і гауптвахту, та свекор сказав, що гауптвахти не буде: він не може дозволити, щоб у гарячі дні весняних робіт його робітник сидів у кутузці чи лежав з посіченим різками задом. Він його покарає ганьбою — завтра Федір піде на роботу в одній сорочці, без штанів.
Спочатку Федір навіть не зрозумів: що за дивне покарання — без штанів? У самих підштаниках, чи що? Але виявилося, що не в підштаниках — зовсім без нічого знизу. Було не холодно, пригрівало сонце: але Федоровим мукам не було межі. Увесь час він так і сяк обтягував поділ спідньої сорочки, щоб хоч якось прикрити свій чоловічий сором, але прикрити не вдавалося — треба ж було працювати: навантажувати картоплю на вози, тягати кошики й лантухи. А навколо були люди, німці й німкені, їхні діти, хлоп'ята і вже дорослі дівчата, всі вони або реготали, або в нестямі поглядали на нього, і він готовий був вовком завити від сорому і кривди. Ледь дочекавшись вечора того безконечно довгого дня, він добрався до свого кутка, знехтував навіть вечерею і шаснув під ковдру. Яке ж це було щастя — відчути своє тіло прикритим від чужих очей! Ішов йому тоді двадцять перший рік, він був нежонатий, і думалося йому, що більшого знущання з людини придумати вже неможливо, це — найжахливіше. Але проминув час, опосіли інші біди, зазнав він ще й інших знущань, у порівнянні з якими витівка того бауера здавалася недоречним жартом — не більше...
Ковтаючи з голоду слину, Федір умостився під кущами на дрібненькій траві, скорчився, увібрав голову в широкий засмальцьований комір своєї свитки, руки засунув під пахви, лежав так, часом заплющуючи очі. Звідси не можна було нічого побачити, зате слух його, як завжди, був напружено-чутливий. Здається, навіть у сні Федір прислухався, бо як же він міг убезпечитися в його становищі?
У верховітті дерев знявся невеличкий пошум, але навколо було тихо, часом пташенята в кущах шерхотіли, та це не непокоїло Федора. Якось помалу, непомітно для самого себе Федір відмежовувався від цього лісу і цього часу, відокремлюючись, побачив себе неначе здалеку і, може, вперше зрозумів, збагнув усю гіркоту свого становища. Те видіння, оте бачення самого себе примусило його схаменутися, він ніби прийшов до розуму з великого подиву. Справді, чому він повинен лежати ось тут, за дві версти від сільця, де вперше побачив світ, де прожив своє доросле життя, де народилися його діти? Чому він став тут для всіх жахливим чужинцем, хто винуватий у тому? Може, він сам? Чи хтось інший? Чи не винуватий ніхто? То як же тоді оце стало можливим? Щоб так ось усе втратити, зробитися вигнанцем, каторжанином-утікачем, людиною без права і поза законом. Із чого це брало початок? Скільки він не думав про те, як і з чого почалося, — чіткої відповіді знайти не міг. Бо підкралася біда якось непомітно, несподівано і обернулася тим, чим обернулася. Чи міг він передбачити все це того вітряного вечора, коли мело, крутило снігом, а вони сиділи в сільраді і голова Сокур виніс на обговорення загадкове питання: на кого розподілити три тверді завдання, які йому нав'язали в райвиконкомі? Нелегка це була справа для членів сільської Ради, серед яких на той час був і Федір Ровба. Тоді він ще вважався середняком — за кількістю своїх дванадцяти гектарів землі. Дехто з господарів мали більше, ніж він, чотирнадцять, п'ятнадцять гектарів. Але що це за угіддя? Змитрок Бідута, наприклад, мав шістнадцять гектарів, але жив бідняк бідняком, бо обробляти землю не було кому, два сини не повернулися з війни, сам був старий і немічний. Його наділ, дальня прибережна лука, за час війни, революції та польської війни геть-чисто позаростав кущами, і лише на папері значився він як орна земля. Але ж десь було записано, — і Змитрок першим отримав наказ на тверде завдання. Він же, Федір, ніколи б і не подумав, що і його може спіткати така доля, хоча жив він — не бідував, але який з нього куркуль? Один кінь, дві корови, вівці, але ж така господарка була чи не в кожного в Недолищі. Що гуси мав — тож копанка в кінці городу. Біг собі струмок, якось весною вони із сином загатили його біля містка, натекло чимало води, та так вона й зосталася. Але, мабуть, не це визначило його куркульство, а молотарка.
Хай вона спорохніє, ота молотарка, навіщо він із нею зв'язався! Молотив би, як і раніше, ціпами, не так уже й багато було того врожаю, за зиму вибив би зерно з колосся в три ціпи. Так ні, захотілося, щоб культурно, щоб на молотарці...
Пам'ятає, спокусив його тією думкою син Миколка. Тоді вже парубок, секретар комсомольського осередку в Недолищі, він ось-ось мав призиватися до лав Червоної Армії. Як тільки його поставили за секретаря, в хаті появилося чимало газет і брошур, цікавих журналів, як, наприклад, "Безбожник". Звичайно син був дуже зайнятий удень, читав більше по ночах, при лампі, а назавтра найцікавіше підсовував батькові: то статтю в "Беларускай вёсцы" про податки й самообкладання, то виступ товариша Сталіна про опозицію, а то брошуру наркома Прищепова про культурну сільську господарку. Федір трохи вмів читати, не все, правда, розумів, але головне вловив правильно: жили справді погано, бідно, малокультурно, господарство вели невміло. Це так, на погане він уже надивився за життя. Але ж як господарювати правильно? Мабуть, тут одного знання мало, потрібні гроші, різний реманент, добрива. Щоб більше було гною для його піщаних гектарів, завели другу корівку, вигодували теличку, хоча молока на їхню сім'ю вистачало і від однієї корови. Років чотири перед тим Федір, може, найперший у селі, придбав у Полоцьку плуг — новенький, заводського виробництва, пофарбований у синє, з гарно виточеними дубовими чепігами. Зручним виявився, вправним плужок, орали ним собі на втіху, навіть сусіди приходили спробувати. А потім покупляли плуги ще кілька господарів. Усім вони були до вподоби. Та якось восени приходить пізненько ввечері Миколка. Натомився, зголоднів, у заболочених чоботях, виявляється, був на нараді в районі. Мати швиденько миску на стіл, він трохи з'їв і каже до батька: "А давай-но придбаємо молотарку. Є така нагода через споживкооперацію. Купити можна на виплат, гроші не відразу, а в розстрочку". Федір відповів, коли подумав, зважив. Авжеж, молотарка — це непогано, він бачив таку в сусідньому селі Шевцях. Торік там склалися троє чи більше господарів і купили, казали, добре молотить, дуже задоволені були люди. І легше, ніж ціпами, і швидше. Але ж... Ніби відчувало його серце, чим це може обернутися. Знав він: нове й небувале в селянському житті часто пахне шахрайством чи дурістю, і треба спочатку добре зважити, придивитися, щоб не піддатися на ошуканство. Він так і сказав синові, а той голосно засміявся: яким це чином молотарка може зашкодити? Це ж за тиждень можна впоратися з роботою! Не те що цілісіньку зиму ціпами махати. Воно, звичайно, так, думав Федір, та все мовчав, вагався. Уранці, коли Микола побіг у своїх комсомольських справах, порадився тихенько з Ганночкою і вирішив: "Куплю". Поки не перехопив хтось спритніший з іншого села.
Молотарку притягнули на третій день після покрови. Допомагав швагер Томаш, довго збирали її та лагодили, підключаючи різні пристрої, приводний пас із дерев'яними дишлами та залізними стержнями передачі. Відклавши свої комсомольські справи, допомагав і Миколка, все-таки він щось тямив у сучасній сільській техніці. Нарешті все було підготовлено, і вони випробували нову машину. Ну, звичайно, ніякого порівняння із ціпами — і швидко, і якісно. Правда, народу для обслуги потрібно більше, ніж на току: хтось має розв'язувати перевесла, хтось подавати на стіл, повинен бути машиніст, найголовніша людина на молотарці, двох людей необхідно поставити, щоб відгрібали зерно та прибирали солому. До того ж комусь треба було поганяти коней. Чоловіків шість, не менше стягувала до себе молотарка. Та все це оплачувалося, виправдувало зусилля і старання. Молотили толокою, двома чи трьома господарками відразу, коли як випадало. Федір нікому не відмовляв, а платили хто скільки міг. Залежно від намолоту, звичайно. Усе з доброї волі, він же не експлуататор. Мабуть, давав би він молотити і задурно, але дуже потрібні були гроші, молотарка коштувала не дешево, і хоча і взяли її у кредит, але сплачувати борг треба було кожного кварталу. До різдва помолотили всі сусіди і дехто з його рідні. Навіть із сусідніх сіл привозили. Усім молотив Ровба.
Недовго, однак, простукотіла на його току червона молотарка. Наступної осені прийшов той самий сільрадівський голова Сокур, а з ним іще хтось вусатий із району — і опечатали. Виявляється, допустився він експлуатації, дозволив собі нетрудові доходи. "А як же далі? Що буде?" — допитувався Федір. "Що буде, те й буде", — напустив туману вусатий, поважно застібаючи шкіряний потертий портфельчик. Не оглядаючись, вони пішли собі з подвір'я, а він стояв мовчки біля воріт, відчуваючи, що не молотарку втрачає він. Це — початок ще більшої біди, яка чорним круком починає кружляти над його головою. Миколки тоді вдома не було: вже два місяці перебував на військовій службі, відправили на Далекий Схід.