Очі в кожного з нас якось дивно заблищали, й ми з підозрою стежили один за одним. Якось я пішов за хмизом для вогнища, а коли повернувся, то побачив, що містер Сван, найстаріший з нашої партії, лежить мертвий з проламаним черепом, а решта ріжуть його тіло, щоб зжерти. Його гроші, близько 2000 доларів, ми поділили між собою.
Того м'яса нам вистачило на кілька днів, і мені спало на думку, що наступною жертвою мусить стати Міллер, найогрядніший з усіх. Його череп розкроїли сокирою, коли він нахилився, щоб підібрати хмизину. Потім настала черга Хамфріса і Нуна. Ми з Беллом удвох лишилися в живих і уклали урочисту угоду, що триматимемось укупі, як би важко не довелось, і краще вже помремо з голоду, ніж заподіємо один одному шкоди. Одного дня Белл промовив: "Я більше не можу!" і кинувся на мене, як голодний тигр, намагаючись поцілити рушницею. Я відбив удар і зарубав Белла сокирою. Потім я порізав його тіло на смужки й узяв їх у дорогу. Коли я помітив з гори форт, то повикидав смужки, що лишились. Сказати відверто, я зробив це неохоче, бо вже полюбив людське м'ясо, особливо зрізане з грудної клітини".
Скінчивши свою страшну розповідь, Пекер погодився відвести групу на чолі з Г. Лотером до місця, де лежали рештки загиблих. Притягнувши групу до високих непролазних скель, він оголосив, що заблукав, тож пошуки вирішили відкласти на наступний день.
Пекер спав бік у бік з Лотером і вночі накинувся на нього, намагаючись убити й утекти, але був здоланий, зв'язаний і, після того як група повернулася назад до форту, переданий у руки шерифа.
На початку червня того року художник Рейнолдс з Пеорії, штат Іллінойс, роблячи замальовки на березі озера Крістовел, знайшов рештки п'ятьох чоловіків у заростях болиголову. Чотири трупи лежали рядком, а п'ятий, без голови, трохи оддалік. У Белла, Свана, Хамфріса і Нуна були кульові отвори у потилицях, коли ж розшукали голову Міллера, то побачили, що череп розтрощено, схоже, ударом рушниці, яка валялась тут-таки, поруч, з відламаним прикладом.
Знахідка трупів ясно засвідчила, що Пекер винен не лише в людожерстві, айв убивстві. Мабуть, він казав правду, що понад усе любить людську грудинку, оскільки в кожного трупа м'ясо на грудях було зрізано до ребер.
Від трупів вела вторована стежка до розташованої поблизу хижки, де знайшли ковдри та інші речі загиблих. Усе вказувало на те, що Пекер довгий час після вбивства жив у хижці, навідуючись постійно до трупів, щоб поновити запас людського м'яса.
Після такого відкриття шериф дістав ордер на ув'язнення звинуваченого в п'яти вбивствах, але за шерифової відсутності в'язень утік.
Про нього не було вістки цілих дев'ять років, аж до 29 січня 1883 року, коли генерал Адамс одержав листа з Шайєнна, штату Вайомінг, від солт-лейкського старателя, який повідомляв, що зіткнувся в містечку ніс у ніс з Пекером. За словами інформатора, втікач називав себе Джоном Шварце і, як підозрювали, був пов'язаний з гангстерами.
Сищики почали розшук, і 12 березня 1883 року шериф Шарпліс з округу Лейремай заарештував Пекера, а вже 17 числа того місяця шериф Сміт з округу Хінсдейл передав ув'язненого до м. Лейк-Сіті, штат Колорадо.
Суд над Пекером за вбивство Ізраеля Свана 1 березня 1874 року в окрузі Хінсдейл почався 3 квітня 1883 року. Було доведено, що всі члени партії, за винятком Пекера, мали з собою чималі гроші. Звинувачений, однак, так само, як і раніше, твердив, що убив лише одного Белла, захищаючи своє життя.
Тринадцятого квітня суд визнав Пекера винним і виніс вирок-тюремного ув'язнення за вбивство. На прохання звинуваченого виконання вироку відклали, й Пекер миттєво звернувся з петицією до верховного суду. Тим часом його перевели до Ганнізонської в'язниці, побоюючись народного самосуду.
У жовтні 1885 року верховний суд призначив нове слухання справи, на якому Пекера вже притягнули до відповідальності за п'ять убивств. Його було визнано винним у кожному окремому випадку і засуджено на сорок років ув'язнення – по восьми за кожне вбивство.
Першого січня 1901 року Пекера було амністовано, й він помер на ранчо біля Денвера 24 квітня 1907 року".
Поки Гілберт читав, я приготував собі коктейль. Дороті, скінчивши танцювати, підійшла до мене.
– Він вам подобається? – кивнула вона головою в бік Квіна.
– Свій хлопець.
– Можливо, але часом аж надто дурний. Ви мене не розпитуєте, де я провела ніч. Невже вам не цікаво?
– Це мене не стосується.
– Але я дещо для вас розкопала.
– Що саме?
– Я ночувала в тітки Аліси. Вона без клепки в голові, але дуже добра. Вона сказала, що саме вчора одержала листа від батька, в якому він застерігає її від мами.
– Як застерігає? Що він пише?
– Я не бачила листа. Тітка Аліса вже кілька років у сварці з батьком, тому розірвала той лист. Вона каже, що батько став комуністом, і що саме комуністи, на її переконання, вбили Джулію Вулф, а потім доберуться і до нього. А все через те, на тітчину думку, що вони видали якусь таємницю.
– Боже ж ти мій! – зітхнув я.
– Не треба мене шпигати. Я тільки переказую її слова. Я ж бо сказала, що в неї негаразд із головою.
– То ці дурниці вона вичитала з листа.
– Ні. Там було тільки застереження. Я запам'ятала тітчині слова, що, мовляв, батько попросив її ні в якому разі не зі-рити мамі й усім, хто пов'язаний з нею. Гадаю, йдеться про всіх нас.
– Спробуй пригадати ще щось.
– А більше й не було нічого. Оце усе, що вона мені розповіла.
– Звідкіля надійшов той лист? – спитав я.
– Єдине, що вона помітила: листа було надіслано авіапоштою. А звідкіля – її не обходило.
– І як вона поставилась до того? Тобто чи сприйняла вона всерйоз засторогу?
– Вона сказала, що батько "небезпечний радікалт" – я цитую її слово в слово, – а тому їй байдуже, що б він там не писав.
– А ти сприйняла це серйозно?
Якийсь час вона мовчки дивилась на мене, потім облизала губи й мовила:
– Мені здається, він…
Тримаючи книжку в руці, до нас підступив Гілберт. Видно було, що він розчарований прочитаним.
– Це дуже цікаво, – проказав він, – але, розумієте, я мав на увазі не патологічний випадок. – Він пригорнув до себе сестру. – А тут – швидше патологія чи голод.
– Це якщо ти братимеш на віру його слова, – зауважив я.
– Про що йдеться? – не второпала Дороті.
– Про історію в книжці, – пояснив Гілберт.
– Розкажи йому про лист, що отримала тітка, – попросив я Дороті.
Вона розповіла.
Гілберт вислухав і незадоволено скривився.
– Дурниці! Мама зовсім не небезпечна. У неї просто випадок затриманого розвитку. У більшості з нас з роками зростають етичні, моральні та інші норми. А мама ще навіть не доросла до них. – Він насупився і замислено виправився: – Вона може стати небезпечною, але не більше за дитину, яка грається сірниками.
Нора з Квіном танцювали.
– А якої ти думки про батька? – поцікавився я.
Гілберт стенув плечима.
– Я не бачив його з дитинства. В мене є, своя теорія, але це скоріше здогадки. Я б хотів…. насамперед хотів би дізнатися, чи він не імпотент.
– Він зробив спробу самогубства, – повідомив я, – сьогодні в Аллентауні.
– Не може бути! – вискнула так голосно Дороті, що Квін з Норою урвали танець, а дівчина рвучко обернулася і скинула очі на брата. – Де Кріс? – зажадала вона знати.
Гілберт перебіг очима з неї на мене і назад.
– Не будь дурепою! – холодно відрубав він. – Він забрався геть зі своєю дівкою, тією Фентон.
Дороті, схоже, не повірила йому.
– Вона його ревнує, – пояснив мені Гілберт. – Оце і є материнський комплекс.
– Чи хтось із вас двох, – спитав я, – бачив Сіднея Келтермена, з яким у вашого батька були неприємності ще тоді, коли я вперше з вами познайомився?
Дороті похитала головою.
– Ні, – відповів Гілберт. – А що?
– Та так, спало на думку. Я теж його ніколи не бачив, але той портрет, який маю, враховуючи незначні зміни, міг би зійти за Кріса Йоргенсена.
14
Того вечора ми з Норою пішли на відкриття сезону мюзик-холу Радіо-сіті й, побувши там з годину, вирішили, що з нас досить.
– Куди тепер? – запитала Нора.
– Мені байдуже. Хочеш, пошукаємо той "Пігайрен-клаб", про який казав Мореллі? Стадсі Берк тобі сподобається. Він був зломником і присягається, що обчистив сейф у Хагерстоунській в'язниці, куди його засадили на місяць за дрібне хуліганство.
– Ходімо! – згодилась Нора.
Ми спустилися Сорок дев'ятою стріт і, розпитавши двох таксистів, двох хлопців-газетярів і полісмена, зрештою знайшли бар. Швейцар сказав, що не знає ніякого Берка, але піде попитає. У дверях з'явився Стадсі.
– Моє шанування, Ніку! – промовив він. – Прошу!
Це був середнього зросту чоловік, дещо повнявий, але не крихкотілий. Йому мало переступити вже за п'ятдесят, та виглядав він років на десять молодше. Широке, симпатичне, хоч і некрасиве, подзьобане віспою обличчя, рідка чуприна невизначеного кольору і низеньке чоло, яке й лисина не зробила вищим. Розмовляв Стадсі низьким рикаючим голосом.
Я потис йому руку і познайомив з Норою.
– Дружина, – прогудів він. – Треба ж! Слухайте, якщо не бажаєте зі мною побитись, то ходімо пити шампанське.
Я відказав, що битися не обов'язково, і ми зайшли. Стадсі тримав зручний дешевенький бар. Саме була перерва, і лише три відвідувачі затрималися в барі. Ми сіли за столик у кутку, і Стадсі точно вказав офіціанту на пляшку, яку слід принести. Потім він уважно мене розглянув і кивнув.
– Одруження пішло тобі на користь. – Він поскріб підборіддя. – Давненько ми не бачились.
– Давненько, – погодився я.
– Він засадив якось мене за грати, – повідомив Стадсі Нору.
Вона весело прицмокнула:
– То він був детектив хоч куди?
Стадсі наморщив маленький лобик.
– Не знаю, так стверджували. Мене він захопив випадково: я мусив захищатися правицею.
– Як це ти примудрився нацькувати на мене того дикуна Мореллі? – спитав я.
– Ти ж бо знаєш цих італійців, – пояснив він, – вони гірші за істеричок. Я й не думав, що він може таке встругнути. Він перелякався, що фараони хочуть навісити на нього вбивство тієї Вулф, а що ми вичитали в газеті про твою причетність до справи, то я сказав йому: "Нік не з тих, хто й матір рідну продасть, а тобі ж треба з кимось порадитись". Він відповів, що спробує. Ти що кривлявся йому, чи що?
– Він сам засвітився, коли прийшов, а потім звинуватив у цьому мене.