(А це вже була неправда. Вишні зовсім не були червиві!)
— Фе, посоромся! — прохрипів гном— Виходить, ти підленька штучка! Завжди виставляєш Пана Чоловіка жалюгідним!
"Я просто не люблю його! — подумала Анна — Ніхто не зобов'язаний любити геть усіх!"
Гном із цим не погодився.
-1 все ж таки! Якщо він любить тебе, то й ти маєш його любити!
І коли Герман запросив Анну до себе додому грати у "відьми" й ласувати тортом, гном і собі підпрягся: він хотів, щоб Анна прийняла запросини.
— Та зроби вже йому таку радість! — вигукнув він.— Чому б тобі не піти до нього в гості? Йому ж цього так хочеться! Тине зобов'язана щодня бігати до Петера! Невеличка переміна нітрохи нам не зашкодить!
"А як" я не хочу?" — подумала Анна.
— А я хочу! — вигукнув гном — Ну, не все ж кінець кінцем має вирішувати лише твоя голова, коли в ній є і я! Урешті-решт я тут квартирую, а квартирант також має якісь права!
Тож, оскільки гном не поступався, Анна пообіцяла йому навідати Германа. "Піду, щоб тобі догодити! — подумала вона — Але тільки один раз! Однісінький! І за годину повернуся! Зрозумів?"
— Зрозумів! — сказав гном.
Проте Анна відкладала свій візит до Германа з тижня на тиждень. На заваді було ось що. У школі з Анною повсякчас був Петер. Ніколи від неї не відходив. Отож він стояв поруч неї й тоді, як Герман її спитав:
— Коли ж ти нарешті прийдеш до мене в гості? Тоді Петер, лютий аж-аж-аж, просичав до Анни:
— Ти що, справді збираєшся піти до цього телепня?
І Анна не наважилась прийняти Германові запросини. їй аж ніяк не хотілося заради Германа посваритися з Петером.
"Ти мусиш це зрозуміти,— втовкмачувала вона гномові — Як я можу пояснити Петерові, що мені треба піти до Германа? Таж Петер не знає, що в мене є ти! От він і подумає, що мені подобається Герман. А Петер не хоче, щоб мені подобався будь-хто, крім нього!"
Анна товкла про це гномові щодня, але той нічого й знати не хотів. Якось він геть розсердився і вигукнув:
— Я вже по саму зав'язку наслухався твоїх дурниць! Годі! Я лягаю спати й хочу, щоб ти мене збудила аж тоді, як будеш у гостині в Пана Чоловіка. І присягаюся тобі: якщо я прокинуся сам, а ти ще й тоді в нього не будеш, я переселюся! Знайду собі якусь іншу голову для мешкання. Таку, щоб вона хоч інколи та виконала бодай якесь моє бажання!
Тоді Анна неабияк перелякалася. "Гноме, любесенький, це ж ти тільки пожартував, правда?"
Гном не відповів. У те, що він уже заснув, Анна не вірила. Виходить, це він поважно! Поважно-преповажно!
Подальшими днями Анна намагалася думати якомога менше. Щоб ото ж не збудити гнома! І якомога силкувалася не чхати, навіть легесенько. І була вона дуже безпорадна! Не знала, що їй робити. Підеш до Германа — розгнівається Петер. А як не підеш — гном покине її голову!
Напевне, Анна, так би й не виплуталася з цієї халепи, якби Пауль не заслаб на скарлатину.
Відомо, що коли хтось із учнів захворіє на скарлатину, то до школи не ходять також його брати й сестри, бо скарлатина дуже швидко передається довколишнім. А брати й сестри хворої дитини можуть найшвидше підхопити хворобу й занести її до школи. Отож коли Пауль хворів, Петерові також не можна було ходити до школи. Дарма що він був здоровий як дзвін. І Анні не дозволялося його відвідувати. Вона могла йому лише телефонувати. Для Анни це було жахливо. Адже в Петера вона почувалася справді як удома. А тепер їй після школи щодня доводилося сидіти в маминому помешканні, і почувалась вона, мов на чужині.
Минув цілий тиждень із самими лише "мамо-пообіддями" і "мамо-тато-вихідними" днями. У неділю ввечері Анна лежала в постелі. Зненацька їй сяйнуло: власне, я тепер можу виконати оте дурне гномове бажання! Можу навідати Германа, завтра ж таки по обіді. Мами однаково не буде вдома, у них там знімають якусь виставу. А Франц-Йозеф не має для мене часу. Якщо я після уроків піду з Германом до нього, то хоч порятуюсь один раз від цієї дурепи Лізль. А Петер і не здогадається, що я ходила до Германа!
Герман був на сьомому небі, коли Анна сказала йому під час великої перерви:
— Слухай, сьогодні я можу піти до тебе. Як хочеш, то відразу після уроків.
Цілу дорогу до будинку з супермаркетом Анна чхала. Германові це зовсім не сподобалося.
— У тебе нежить? — спитав він.
— Цілком може бути,— посміхнулась Анна й знов заходилася чхати.
— Будь ласка, не чхай у мій бік,— попросив Герман,— бо ще й я підхоплю нежить, я щодо нього дуже вразливий.
— Проб-б-ба-ачхи!— чхнула Анна просто Германові в обличчя, і Герман, що доти йшов майже впритул до Анни, відскочив набік і далі вже йшов на метровій відстані від неї.
Майже під самим супермаркетом Анна своїм чханням нарешті збудила гнома.
— Довгенько ж ти надумувалася виконати моє бажання,— сказав він.
"Чого це? — подумала Анна — Ще ж лише вчора ти погрожував мені, що переселишся".
Анна думала, що того, хто нічого не тямить у часі, дуже легко піддурити. Проте якщо вже хтось сидить у тебе в голові, то його спроста не піддуриш.
— Не бреши,— сказав гном.
"Як ти знаєш, що я брешу?" — здивувалася Анна.
— Щоразу, коли ти брешеш, у тебе в голові перебігає така собі хвилька. Сказав би — прикрий запах, тільки що брехня ж не пахне.
"Фе, яка дурниця!" — подумала Анна.
— А крім того,— сказав гном,— я вже дещицю часу не спав! Лишень вирішив ще зачекати. Не кожну ж погрозу так відразу й здійснюють! Переселятися мені страшенно не хотілося. А навіщо ж притьмом робити те, чого не хочеться?
Нагору сходами Герман знову йшов майже впритул до Анни: адже вона вже не чхала.
Перед дверима Германового помешкання гном сказав:
— Сподіваюся, ти будеш приязна й ласкава до Пана Чоловіка! Адже він тебе любить. А воно ж так прикро, коли любиш, а тебе не люблять! І відповідальний за це я! Бо це ж я підлаштував йому любов до тебе!
Анна не встигла запитати гнома, як же саме він — Господи, мій Боже! — це підлаштував, бо Герман подзвонив у двері свого помешкання. Германова мати рвучко відчинила й заговорила без угаву, наче водоспад. Вона скинула рожевий ранець Анні зі спини й шапочку з голови. Потім розстебнула й стягла з неї курточку, а сама все торохтіла про те, як їй приємно знов бачити Анну, і що відтепер Анна має приходити до них багато-багато частіше, і що на обід сьогодні локшина з м'ясом, і чи Анна любить цю страву. І чи на десерт вона хоче морозива, чи пудингу, чи того й того, і чи довгі, чи коротенькі вправи їм задали додому, і чи Анна робитиме їх тут, із Германом, чи в себе вдома.
Анна була геть приголомшена тим водоспадом слів. Вона покірно дала завести себе до кімнати й підвести до стільця. Вже сівши, Анна подумала: "З такою матір'ю дитина таки має бути пришелепувата!"
АЖ ЯК УЗЯЛИСЯ ДО ЛОКШИНИ З М'ЯСОМ...
Аж як узялися до локшини з м'ясом і Германовій матері доводилося жувати й проковтувати страву, а тому не торохтіти без упину, Анна запитала гнома, що він мав на увазі, кажучи про "любов" і "підлаштування".
А коли Германова мати поставила на стіл і пудинг, і морозиво, а Герман попросив ще й вершків, гном пояснив Анні, що саме він мав на увазі.
— Та це ж зрозуміло,— сказав він,— Пан Чоловік штовхав тебе, й щипав, і обмовляв. Я заліз до нього в голову, щоб зрозуміти, чому він так поводиться. Але в сум'ятті його мозку, в усій тій блискотняві, й мерехтінні, й тріскотнечі я не зміг достеменно встановити справжню причину його поведінки. Адже щоб добре вивчити чийсь мозок, у ньому треба сидіти роками! Мені одне ясно як день: кого любиш, того не штовхатимеш, не щипатимеш і не дражнитимеш. Для нього нічим не поскупишся... І тоді я відкрив у мозку Пана Чоловіка дві місцинки — одну зовсім крихітну, а другу ледь більшеньку...— Гном замовк.
"Та кажи вже далі!" — нетерпеливилася Анна.
-1 я подумав: спробую! — сказав гном.
"Що ти спробував?" — Анна нетерпеливилась дедалі дужче.
— Ну... Між тими крихітною і ледь більшенькою місцинками я провів лінію зв'язку,— відповів гном — Розчистив усякий непотріб довкола, ледь-ледь попустив, де було надто туго, й повідгинав набік усе, що було на заваді...— У голосі гнома забриніла нетерплячка.— Та я ж тобі вже все розповідав, довго і докладно!
Анна подумала: "Жодного слова не казав він мені про крихітну і ледь більшеньку місцинку!"
— Хіба? — Гном прикинувся здивованим — Виходить, я просто забув.
"То розкажи мені про них нарешті!"
— Та що тут розказувати! — мовив гном — Крихітна місцинка була та, де в нього зберігалась АННА, а трохи більшенька — та, де містилася ЛЮБОВ.
"Сальто-мортале!" — подумала Анна.
— І тому доведеться тобі його любити,— сказав гном.— Було б несправедливо, що я йому налагодив любов, а відповіді на неї він не матиме. Тоді це була б нещаслива любов. А нещаслива любов завдає шкоди. Мені ж суворо заборонено чинити шкоду в головах!
Анна подумала: "Спершу треба було запитати мене, чи згодна я на це!"
— Запитати? Як? Мені ж це спало на думку вже в голові Пана Чоловіка! Гадаєш, я мав вилізти й перелізти до тебе, а тоді вилізти від тебе й знов перелізти до нього?! Я тобі не бігун на довгі дистанції! І що відкрите повітря не для мене, ти також добре знаєш! Я вже мав кисневе отруєння середньої тяжкості, тільки-но був визирнув із твого вуха!
"Але ж ти не можеш присилувати мене когось любити",— подумала Анна. І враз її пронизала страшна гадка: а чи гном справді цього не може? А хто ж йому завадить попоратись і в неї в голові й навіть урвати ниточку зв'язку між "Петер" і "любов", а під'єднати до "любові" — "Германа"?! "Пана Чоловіка"?!
— Слово честі, такого я не здатен зробити! — обурено вигукнув гном — Та й узагалі, це казна-що! Адже те, що я є у тебе в голові, тобі відомо. А я можу порядкувати лише в тих і оловах, які не знають, що я в них сиджу.
Проте Анна й тепер не мала певності, чи гном сказав їй правду.
— Ну, це з твого боку просто підло, що в тебе нема до мене ні цятиночки довіри! — сказав гном.
"А як же мені мати ту довіру? — подумала Анна — Адже ж цілком певно одне: ти завжди знаєш, що я думаю; а ось які думки в тебе, я не знаю ніколи. Я навіть не знаю насправді, коли ти спиш, а коли —ні. Навіть як ти хропеш, то й тоді я не знаю, чи ти не прикидаєшся. Хропти можна й тоді, коли не спиш!"
Ох і образився ж на те гном! Тяжко образився!
— Я більше не перемовлюся з тобою жодним словом,— сказав він.— Жоднісіньким!
"Бо правда очі коле! — подумала Анна — Я кажу тобі правду, а ти не хочеш цього визнати!"
Тоді гном таки ще сказав дещо.