— О, та воно лише сьогодні видане! Ну, коли так, то не виписуватиму вам першого ж таки дня квитанцію на штраф. Але негайно приберіть машину з тротуару, зрозуміло?
— Негайно? А чи не можна мені зробити це протягом години-двох? Адже машина саме перегрілася... — Пан Пляшкер злякано замовк. Він замалим не виказав своєї таємниці!
— Яка машина? Що в неї спільного з вашим автомобілем? — спитав поліцай.
— Це він про кавовий млинок! — вигукнув Суботик з глибини кімнати. — Розумієте, мій татко не сідає за кермо без кави.
— А це ще хто? — запитав спантеличений поліцай.
— Це маленький Робінзон, — запопадливо пояснила пані Моркван. — Дитя тут нове. У пана Пляшкера живе.
— Вона заримувала! Вона заримувала! — загукав Суботик, підскакуючи з радощів. — Ви чули, татку?
Дитя тут нове.
У пана Пляшкера живе.
Як на початківця, зовсім непогано. Та чи не краще було б сказати так:
Це не казка, це не сон,
це маленький Робінзон —
дитинчатко тут нове.
В тата Пляшкера живе.
— Що це за нісенітниця? — сердито спитав поліцай. — Я хотів би, щоб автомобіль було прибрано з тротуару зараз. Негайно! З кавою чи без кави, мені байдуже!
— Та я ж... я не можу, — пробелькотів пан Пляшкер.
— Що це має означати? Посвідчення ваше чи ні? Ви — Пляшкер?
— Так, але...
— Ніяких "але"! Негайно приберіть авто! — наказав поліцай.
— Ну, якщо так треба... — мляво мовив пан Пляшкер і подався надвір.
Суботик кинувся слідком. Поволеньки сів пан Пляшкер у машину, взявся обома руками за кермо, трішки повернув його ліворуч, а тоді трішки — праворуч. Потім безпорадно подивився на всі кнопки й педалі. Суботик сів на задньому сидінні й пристебнувся ременем безпеки.
— Пристебніться й ви, тату, і — вперед! — весело сказав він і підбадьорливо кивнув панові Пляшкерові головою.
— Як? Я ж не маю жодного уявлення, як це слід робити! — простогнав він.
Суботик трохи подумав. І згадав.
— Пан Вівторакус обертав отого ключа, коли мав від'їхати, — мовив він і показав на ключ запалювання.
Пан Пляшкер обернув ключа, двигун заревів.
— Що ж це таке? Та й голосний же автомобільчик! — злякано пробелькотів пан Пляшкер.
— Ану прийміть ногу з отієї педалі, — порадив Суботик.
Пан Пляшкер прибрав ногу з педалі газу, і двигун запрацював спокійніше.
— Тепер звук цілком нормальний, — задоволено оцінив бідолаха водій. У ньому поволі зринало відчуття, що вести автомашину, може, й не так страшно, як він собі завжди уявляв. — А як тепер рушити? — запитав він.
— Я чув, що треба увімкнути швидкість, — сказав Суботик.
— А де ж її вмикати? — безпорадно спитав пан Пляшкер. Суботик вказав на перемикач швидкостей.
— Здається, оцією ручкою, — сказав він. — Штовхніть її вперед.
Пан Пляшкер послухався. Щось страшенно заскреготіло, авто зробило потужний стрибок і рушило.
— їде, їде! — нестямився від захвату пан Пляшкер. — Ну, що ти на це скажеш? Виходить, я вмію водити автомобіль!
— Добре, добре, татку. Але, мабуть, виїжджайте з цього тротуару на дорогу, — порадив Суботик.
Це протверезило пана Пляшкера, повернуло його до дійсності.
Хитаючи головами, дивилися поліцай із пані Моркван, як авто, підстрибнувши, звернуло з тротуару й виїхало на дорогу.
— А що, власне, треба зробити, щоб воно їхало швидше? — запитав пан Пляшкер у Суботика. Він поводився дедалі впевненіше, їзда починала йому подобатись.
— По-моєму, треба увімкнути другу швидкість, — підказав Суботик.
— Але ж у цьому автомобілі лише одна, — заперечив пан Пляшкер і вказав на перемикач швидкостей. — Може, друга ще десь. — Він нахилився й почав шукати другу швидкість.
— Обережно, будинок! — закричав Суботик. — Увага, увага! Гальмуйте, гальмуйте!
— Гальмувати? А де це? — запитав пан Пляшкер, шукаючи гальмо.
Тієї ж миті в автомашині щось оглушливо тріснуло. Пан Пляшкер стукнувся головою об кермо, забряжчали шиби, і врешті авто, сіпнувшись назад і знявши хмару куряви, зупинилося.
— Ви поранені? — злякано спитав Суботик.
— Поранений? Чого? Хіба щось сталося? — здивовано питав пан Пляшкер.
Суботик засміявся.
— Виходить, нам пощастило, — сказав він з полегкістю.
Пан Пляшкер, хитаючи головою, силкувався щось розгледіти крізь хмару куряви, яка поволі осідала.
— Та де це ми, врешті-решт? — запитав він.
Суботик знову засміявся.
— Вам трапилося дуже примхливе авто, татуню, — сказав він. — Начхало воно на гараж, йому хочеться стояти в кімнаті.
— Ти про що? Скажи, що, власне, скоїлося? — збентежено спитав пан Пляшкер.
— Спочатку ми повільно проїхали присадком. Тому наше авто ще дужче сповільнило хід, і ви лише вдарилися головою об кермо. Після того ми ще просунулись через терасу й проїхали крізь замкнені двері веранди. Зараз ми, здається, стоїмо в
якійсь кімнаті, — пояснив Суботик. — Чи, може, в їдальні. Треба почекати, поки осяде пилюка.
— І що ж нам робити? Що нам тепер робити? — забідкався пан Пляшкер і виліз із машини. Вона справді стояла в незнайомій кімнаті, розсунувши перед собою стіл і стільці й зупинившись під самими дверима.
— Добре, що в кімнаті нікого не було, — сказав Суботик. — Бо когось би не на жарт перелякали. Сподіваюся, ваша машина для здійснення бажань уже перепочила, і ми встигнемо залагодити шкоду, поки її ніхто не помітив.
Тієї ж миті хтось поторгав двері кімнати, силкуючись їх відчинити.
— Що це був за гармидер? Тут хтось є? — загукав чоловічий голос. — Хто відімкнув двері кімнати?
— Ми, — сумирно відповів пан Пляшкер.
— Хто це — "ми"? — запитав той-таки голос.
Двері щосили затрясли. Один стілець, присунутий автомашиною до дверей, перекинувся так, що вони трохи прочинилися. Незнайомий чоловік просунув голову в отвір, марно намагаючись дужче відчинити двері, щоб протиснутися до кім
нати.
— Та це ж... це той пан Амфібер! — простогнав бідолашний пан Пляшкер.
— Та це ж... це знов ті двоє! — пробелькотів пан Амфібер. Зазирнувши крізь утворений вузький отвір до кімнати, він аж скривився. — Що... що це з моєю вітальнею? Що це тут за авто?!
— Тікаймо швидше, тату, бо буде біда! — прошепотів панові Пляшкеру Суботик.
Той кивнув головою, вхопив Суботика за руку, і вони кинулися крізь розтрощені двері веранди геть з будинку, проскочили присадок і щодуху помчали додому.
— Стояти! Ані руш! Я викличу поліцію! — репетував услід їм пан Амфібер.
Він почав раз по раз усім тілом з розгону штовхати двері і силкувався пролізти до кімнати крізь вузький отвір. Коли ж йому врешті-решт спало на думку оббігти будинок і зайти до кімнати крізь двері веранди, пан Пляшкер із Суботиком давно
вже перебували за три квартали звідти й були для пана Амфібера недосяжні.
Невдовзі по тому засапаний пан Пляшкер уже стояв біля машини для здійснення бажань і, ввімкнувши її тремтячими руками, хрипко проказував:
— Я хочу, щоб... моє авто знову з'явилося там, звідки прибуло... і щоб у вітальні пана Амфібера все знову було так, як тоді, коли туди ще не заїхало моє авто...
Потім він поставив важілець на "вимкнено" й опустився в крісло, щоб трохи відсапатися.
Два вже знайомі нам поліцаї у відділку саме пили по чашечці кави, коли до приміщення влетів пан Амфібер.
— Ходімо зі мною! — вигукнув він. — Ті два типи знов були в мене. Вони втекли.
— Це ви все про таємничих незнайомців у водолазних костюмах? — спитав один поліцай.
— Саме про них! — радісно потвердив пан Амфібер.
— І чого ж нам іти з вами? Адже ви щойно заявили, що вони втекли, — сказав другий поліцай.
Пан Амфібер перехилився до нього через письмовий стіл і переможно мовив:
— Вони зробили велику помилку. Дуже велику. Вони покинули своє авто!
— Де покинули?
— У моїй вітальні!
— Так-так, у вашій вітальні, — повторив поліцай і багатозначно поглянув на свого напарника. — Отже, цей автомобіль стоїть у вас у вітальні?
— Авжеж, — гордо відповів пан Амфібер. — Тепер за номером автомобіля можна встановити, кому він належить, і ви зможете заарештувати цих двох бешкетників. Ходімо!
— Любий мій пане Амфібере, я гадаю, буде ліпше, як ви принесете це авто сюди, ми тут і побачимо його номер. Тут, розумієте, краще освітлення, — сказав перший поліцай.
— Якщо цей автомобіль помістився у вашій вітальні, то він поміститься і в нашому відділку. Хіба ж не так? У нас, бачте, зараз саме багато роботи, — докинув другий.
— Ви, мабуть, мені не вірите? — Пан Амфібер уже сердився. — Думаєте, я з вас глузую?
— Вгадали, — відповів перший поліцай. — А тепер забирайтеся звідси, і то негайно, поки я не передумав. Бо доведеться заарештувати не цих ваших незнайомців, а когось зовсім іншого. А саме — вас!
Пан Амфібер обурився.
— Ось вам наша поліція! — нарікав він, покинувши поліційний відділок. — Якісь чужинці у водолазних костюмах шукають у мене на горищі якихось машин, папуги, що розмовляють людською мовою, щезають з-під кошиків на папери, автомобілі стоять під люстрами у наших вітальнях — а поліції й за вухом не свербить. Сидять собі за своїми письмовими столами та попивають каву!
Нарікаючи, перетнув пан Амфібер вулицю, нарікаючи, перейшов присадок і хотів був зайти до вітальні через розтрощені двері веранди. Але двері були тепер цілісінькі. Окрім того, вони ще й були міцно замкнені. Пан Амфібер забіг до будинку у звичний спосіб — парадними дверима і шарпнув
двері вітальні. Усі меблі мирно стояли на своїх місцях, стільці були дбайливо розставлені круг столу посеред кімнати, навіть квіти, свіжі й неторкані, красувалися у вазі на столі.
— Незбагненно! Неймовірно! Я зсуваюся з глузду! Добре, хоч поліцаї сюди не прийшли, — пробубонів приголомшений пан Амфібер і впав у крісло. — А тепер мені потрібна чвертьгодинна пауза і міцна кава, щоб оговтатися від усього цього.
— Ну, ось я трохи й перепочив, — сказав пан Пляшкер і підвівся з крісла. — 3 автомобілем нам вочевидь не поталанило. Яке ж бажання придумати мені ще? — Він міркував. — Щоразу, як я придумую бажання в напрямку сюди, виходять
усілякі невдачі. Мабуть, треба придумати якесь бажання в напрямку звідси.
— Бажання в напрямку звідси? — спитав Суботик. — А яке ж? Куди саме? І кого — звідси?
— Та мене ж! Адже я можу забажати опинитися десь-інде. Що ти скажеш про канікули на безлюдному острові?
— Не кваптеся! Поясніть мені спочатку, як ви збираєтеся це зробити. А то знов будуть провали, — сказав Суботик.
— Провали? — образився пан Пляшкер.