Він рішився поїхати другого дня на копальню Дошар і був би це вчинив, якби не перепинив його випадок, який мало що не грозив йому втратою життя.
Ось що лучилося вночі 12 грудня. Ця пригода немовби підтверджувала це, про що говорили собі забобонні люди, а таких було на фермі Мельрос дуже багато.
Ірвін, мале надморське містечко графства Денфрей, що числило біля сім тисяч мешканців, лежить на закруті шотландського берега, майже над початком заливу Клейд. Залив добре забезпечений від морських вітрів і освітлений великою ліхтарнею, яка вказує, куди належить під’їздити до берега, так, що обережний моряк не помилиться. Тому-то дуже рідко лучалося, щоби який корабель розбився коло того побережжя, і навіть серед темної ночі можуть кораблі безпечно проїздити біля ірвінського побережжя.
Коли місто має історичну минувшину, хоч як би воно було малим, коли в ньому знаходиться замок, що належав до Роберта Стюарта – то мусять там бути, без сумніву, якісь руїни.
І були саме на отому побережжі руїни дуже давні і окружені ореолом таємничости, руїни замку Роберта Стюарта, які називались тепер Дундональд-Кестль.
Під той час замок Дундональд, прибіжище всіх таємних духів тієї околиці, стояв пусткою. Майже ніхто не заходив туди, де дві милі від міста, на високій скелі стояв замок. Часом якийсь чужинець захотів оглянути ті останки старовини, та приходилося йому йти туди самому. Мешканці Ірвіна не пішли би туди за ніякі гроші. Розказували про якісь "огненні чарівниці", які мали, буцімто, заселювати цей замок. Найбільш забобонні казали, що бачили їх на власні очи. До тих належав і Джек Ріян.
В дійсности часом з’являлися то на стіні, то на даху замку Дундональд якісь огненні смуги.
Очевидно, це ще питання, чи мали оті огненні смуги людську подобу і оправдували назву "огненних чарівниць", надану їм шотландцями. Безперечно, були вони більше випливом розбурханої фантазії, ніж дійсною появою.
В кожному разі існувала легенда, що в тому замку збираються по ночах "огненні чарівниці", та ведуть там хороводи й танці. Джек Ріян, помимо своєї великої сміливости, не заризикував би піти вночі заграти отим жінкам до танцю.
– Вистане з них і старого Ніка, – говорив він не раз. – Я непотрібний для доповнення їх чортівської оркестри.
Можна уявити собі, що оті загадкові явища були темою оповідань на вечорницях. Джек Ріян мав цілий запас легенд про "огненні чарівниці", і ніколи не забракло йому теми до оповідання.
І того вечора, який закінчив свято ірвінського клану, Джек Ріян не проминув нагоди, щоби підхопити свою улюблену тему, на загальну радість, а може, й страх слухачів. Вечорниці відбувалися в великій кімнаті ферми Мельрос, недалеко від побережжя. Погода була погана. Південно-західний вітер гнав грізні хвилі з настовбурченими білими гривами. Пітьма вкривала світ. Все зливалося, – і небо, і земля, і вода, – в одну непроникну темінь. В таку погоду важко прийшлось би суднам, якщо захотіли б вони причалити до ірвінського побережжя.
До маленького ірвінського заливу рідко коли причалювали більші пароплави. Однак того вечора припізнілий рибалка міг би не без здивування побачити судно, що прямувало до берега. Коли б так нараз стало ясно, то його здивування перемінилося би в страх при виді того судна, що йшло під всіма вітрилами. Якщо воно не попаде в залив, так нема для нього рятунку серед прибережних скель; а воно плило саме на оті скелі.
Вечорниці покінчилися останнім оповіданням Джека Ріяна. Його слухачі, що поринули в світ духів та примар, були саме в тому настрою духа, пригожому й податливому для страховищ.
Нараз від побережжя роздалися крики. Джек Ріян перервав своє оповідання, і всі скоро вийшли з хати.
Темрява була непроглядима. Падав дощ і віяв холодний вітер. Кількох рибалок – опершися об прибережні скелі, щоби встоятись перед вітром на ногах, – голосно кричали.
Джек Ріян і його товариші побігли до них. Крик рибалок відносився не до мешканців ферми, а до судна, яке, не знаючи цього, плило на певну загибель.
Дійсно, недалеко від берега видніла темна маса, очевидно корабель, як це можна було здогадуватись із сигналів, що показувались на ньому. На середній щоглі видніло біле світло, на правій зелене, а на лівій червоне. А що ті світла горіли рівночасно, то було очевидне, що корабель пливе під всіма вітрилами.
– Корабель гине! – крикнув Джек Ріян.
– Так, – відповів один з рибалок, – тепер, якщо б він і захотів завернути, то не зможе.
– Сигнали, сигнали! – крикнув хтось.
– Які? – спитав рибалка. – В таку бурю не вдержиш горючого смолоскипа.
Між тим рибалки кричали дальше, та хто міг їх почути серед такої бурі?
Корабель вже пропащий.
– Як можна так маневрувати? – крикнув якийсь моряк.
– Невже він хоче причалити до берега? – сказав другий.
– Мабуть, капітан не знає про ірвінську ліхтарню, – запримітив Джек Ріян.
– Мабуть, – відповів рибалка, – або щось ввело його в блуд...
Рибалка не скінчив ще, як Джек Ріян страшно крикнув. Чи почули той крик на кораблі? Важко сказати, та в кожному разі не міг він вже змінити напрямку плавби.
Цей крик не був, як можна було би думати, останньою розпучливою острогою Джека Ріяна нещасному кораблеви. Стояв він в тій хвилині, звернений, як і його товариші, плечима до моря і дивився на замок Дундональд. А там на даху старої башти миготіла від вітру довга ярка смуга полуміни.
– "Огненна чарівниця"! – з жахом закричали всі забобонні шотландці.
Правда, треба було великої уяви, щоби добачити в тій полуміни людські риси. Огненна смуга, колихана вітром, то повзала по даху старої башти, то віддалювалась від нього.
– Огненна чарівниця! Огненна чарівниця! – з жахом кричали рибалки та селяни.
Тепер всі зрозуміли. Корабель тому збився з дороги, що вважав світло на башті замку за ірвінську ліхтарню. Замість плисти до заливу, що находився в віддалі десяти миль на північ, він плив прямо на грізні прибережні скелі.
Що робити, щоби врятувати його, якщо не пізно ще? Хіба треба би бігти до руїн замку й погасити той огонь, щоби корабель перестав вважати його за ліхтарню. Розуміється, що це треба б було вчинити, не надумуючись довго, та хто із тих шотландців осмілився би туди піти?
То ж тільки один Джек Ріян, що був відважний, коли б страх не заглушив у нім гарного пориву.
Та вже було пізно. Страшний гук і тріскіт роздався серед шуму розбурханого моря. Корабель ударив о скелю, огні на ньому погасли; було ясно, що корабель розбився. В тій хвилині погас огонь на даху замку, і знов усе, – земля і море, – покрилось темрявою.
– Огненна чарівниця! – ще раз крикнув Джек Ріян в хвилині, коли зникло це дивне явище, незрозуміле для нього і його товаришів.
Та тут забобонні шотландці, що лякалися примари, не злякалися грізної дійсности і виявили велику відвагу, рятуючи своїх ближніх. Страшна буря не спиняла їх. Вони кинулися у хвилі розбурханого моря, щоби рятувати залогу корабля.
На щастя, їм це удалося, хоч деякі, між ними і Джек Ріян, дуже потовклися об скелі, рятуючи потопаючих. Зате капітан корабля і його моряки були врятовані. Витягнено їх на берег здоровими. Корабель був норвезьким шкіпером "Моталя", що віз набір дерева до Глазго. Дійсно, капітан, обманений огнями на даху замку Дундональд, прямував до скалистого берега, замість до заливу Клейд. Тепер із "Моталі" лишилися тільки тріски, якими хвилі вдаряли о прибережні скелі.
XII.
Геройство Джека Ріяна.
Джека Ріяна і його трьох товаришів, рівно ж ранених, перенесено на ферму Мельрос, де біля них заходився лікар. Джек Ріян був найбільше з усіх потурбований, тому що, коли він кинувся у воду рятувати потопаючих, хвилі кинули ним об прибережну скалу і сильно поранили, та й сам мало що не втратив життя.
Він мусив лежати кілька днів у ліжку, що дуже лютило його. Та коли позволили йому співати скільки захоче, він погодився зі своєю долею, і по цілій фермі розлягався його веселий голос. Та ота пригода тільки скріпила страх Джека перед злими духами, які мучать людей, і він свято вірив, що це вони спричинили загибель корабля. Даремно було би переконувати його, що нема ніяких "огненних чарівниць" та що полумінь на даху замку можна пояснити якоюсь іншою фізичною причиною. Ніякі докази не пересвідчили би його. Його товариші були ще більше забобонні від нього. Після їх думки, одна із "огненних чарівниць" навмисне зі злоби заманила корабель на прибережні скелі.
Покарати її так само неможливо, як наложити кару на бурю. Можуть собі судді видавати які схочуть присуди – а годі ж прецінь замкнути полумінь у в’язниці, годі судити недосяжного злочинця. Сказати правду, то і судове слідство, ведене в справі розсліду причину розбиття корабля – так немов би годилося з отими забобонними видумками.
Слідчий суддя, що займався цією справою, приїхав розпитати свідків катастрофи. Всі одноголосно вказували на те, що катастрофа була спричинена появою "огненної чарівниці" на руїнах замку.
Само собою – судейська влада не могла вдоволятися таким поясненням. Було ясно, що в руїнах замку показалося якесь загадкове явище. Та чи було воно ділом припадку, чи, може, якого злобного вчинку? Це повинно було вияснити слідство.
Нехай не дивується читач, що кажемо "злобного вчинку"! Недавні то часи ще, коли то лиходії заманювали кораблі до берега, щоби покористуватись добичею, коли ті розіб’ються. То запалювали смоляні дерева, і корабель прямував туди, звідкіля вже не було йому виходу; то прив’язували горючий смолоскип до рогів бика, який, вганяючи, збивав з дороги кораблі. Вислідом всіх отих фальшивих сигналів було те, що корабель неминуче розбивався, з чого опісля користувалися грабіжники.
Треба було суворих кар, щоби викорінити цей варварський звичай. Та в останньому випадку можна було думати, що цей поганий звичай знову повернувся. Так думали суддя і поліційні агенти, не зважаючи на те, що говорив їм Джек Ріян і його товариші.
Почувши про слідство, мешканці побережжя поділилися на два табори. Одні тільки здвигали плечима; другі, більш боязкі, говорили, що не треба дражнити духів, бо це викличе тільки нові нещастя.
Та, мимо цього, слідство велося енергійно. Поліційні агенти пішли на замок Дундональд і почали там свої розсліди.
Слідчий суддя хотів вперед впевнитися, чи є там сліди, які можна би приписати людям, а не духам.