Якщо вони нас обложать, то, боюся, доведеться кінець кінцем здатися.
— Бодай тобі язик усох від таких балачок! — гримнув Пікрохоль.— Ти мов той мелюнський вугор : ще й шкуру не злупили, а вже репетуєш! Хай лишень Грангузьє сюди поткнеться — кривавими сльозами вмиється! Я дам йому такого жару, що пектиме і в плечах, і в спині, і в п'ятах!
РОЗДІЛ XVI
Про те, як Гаргантюа обложив фортецю Ла-Роги-Клермо і як він ущент розбив Пікрохолеве військо
Грангузьє наставив Гаргантюа верховним командувачем війська. А сам залишився в замку і, добрим на-путним словом піднявши дух своїх воїнів, пообіцяв щедро винагородити кожного, хто звершить ратний подвиг.
Військо вирушило в похід. Надвечір воно дісталося до Ведського броду. Одні воїни посідали в човни, інші швидко і вправно звели міст. Незабаром усі були на тому березі.
Просто перед ними височіла фортеця Ла-Рош-Клермо.
Гаргантюа надумав скликати вночі воєнну раду. Однак Гімнаст відвів його в бік і сказав:
— Мосьпане, коли ваша ласка, вислухайте мене. Ви ж знаєте: французи, співвітчизники наші, народ трохи дивний: вони дуже не люблять зволікати, коли вже налаштувалися щось робити. Якщо ж їх зупинити, дати постояти, потупцяти на місці — вони швидко холонуть і втрачають бадьор. Тоді й баби можуть із ними впоратися... Такі вже вони зроду-звіку... Мосьпане! Не чекайте до завтра! Атакуймо фортецю! Коваль клепле, поки тепле...
Гаргантюа, вислухавши свого конюшого, мовив:
— Слушна ваша порада, спасибі! Отже, на приступ!
Він наказав вивести військо в долину, а за пагорбом залишив засідку.
Брат Жан із шістьма загонами піхоти та двома сотнями латників перейшов болото й вибрався на битий Лауденський шлях.
Отже, фортеця була обложена майже зусібіч.
Пікрохольці розгубилися. Вони не знали, як краще діяти: чи йти в долину битися з воїнами Гаргантюа, чи захищати фортецю.
Оговтавшись, Пікрохоль вивів із фортеці в долину латників. їх зустріла злива гарматних ядер. Воїни Гаргантюа, щоб не заважати своїм гармашам обстрі лювати ворога, відійшли трохи далі.
Напнувши луки, пікрохольці посунули вперед. У воїнів Гаргантюа полетіли стріли. Та жодна не поцілила, нікого не вразила — всі пролітали над головами.
Потім латники навально кинулися вперед. Проте Гаргантюа це передбачив. Він оддав команду — і воїни оточили пікрохольців, засипали їх стрілами та кулями.
Пікрохольці відступили.
Аж тут із тилу на них напав брат Жан із своїм пішим загоном. Пікрохольці сипонули врозтіч: хто побіг назад до фортеці, хто — до річки, а хто — світ за очі...
Перечекавши якийсь час і впевнившись, що ворог більше не наступає, Гаргантюа вирядив до брата Жана герцога Фронтиста 6 — сказати, щоб той узяв пагорб ліворуч од фортеці, аби перетяти Пікрохолеві шлях до втечі через ліву браму.
Гаргантюа, вислухавши Фронтиста, послав туди чотири загони під орудою Себаста47.
Однак назустріч їм кинувся Пікрохоль із рештками свого війська, а з фортечних мурів полетіли гарматні ядра та кулі.
Себастові воїни були зупинилися, та Гаргантюа, побачивши це, наказав своїм гармашам відкрити вогонь по мурах, а пішим солдатам іти на виручку се-бастівцям.
Брат Жан, угледівши, що з того боку, де він стоїть зі своїм військом, фортецю вже ніхто не захищає, звелів атакувати. Воїни метнулися до мурів і взяли їх. Тільки двісті з них залишились стояти під мурами на випадок, якщо пікрохольці вернуться.
Чернець, мов несамовитий, загорлав, воїни й собі закричали, ринули до фортечної брами, вмить обеззброїли вартівників — ті, заскочені зненацька, і не боронилися! — відчинили браму і. впустили до фортеці ще двісті воїнів.
Всі побігли до східної брами, де кипіла січа, і вдарили по ворогові ззаду.
Пікрохольці, побачивши, що їх оточено, покидали зброю і здалися на милість переможців.
Брат Жан наказав замкнути їх у церкві й приставити до них сторожу.
Впоравши справу, брат Жан і його воїни назбирали поперечок од хрестів і помчали на підмогу Гаргантюа. Вони наспіли саме вчасно: пікрохольці поклали багато бійців і були вже певні, що перемагають. Побачивши ченця, Гаргантюа радо вигукнув: — Друзяко, як вчасно ви наспіли! Ну, тепер ми вдаримо!
Солдати брата Жана — міцні, мов криця, й відчайдушні, мов біси,— стояли несхитно. Куди там до них пікрохольцям! І ті дременули з бойовиська.
Гаргантюа і брат Жан гнали їх до самісінького Во-годрі.
Пікрохоль, не тямлячи себе, тікав у бік Іль-Бушара. Зненацька кінь його спіткнувся і впав. Король зопалу зарубав його мечем. А коли перешалів, аж у поли вдарився: як бути? І він вирішив украсти на млині, що стояв недалечко, осла. Та ба! Пікрохоля спіткала невдача. Мірошники його спіймали, дали доброго прочухана, ще й роздягли. Щоправда, голим не пустили,-а вбрали в якесь рам'я.
Віроломний напасник у жебрацькому одязі пішки попхався далі. По дорозі здибав бабу-ворожку і попросив поворожити. Баба навіщувала, що королівство Пікрохолеві повернуть тоді, як рак свисне.
Відтоді Пікрохоль пропав, мов у воду впав. Щоправда, ходили чутки, ніби він у Ліоні то тим, то сим заробляє собі на хліб. Кожного, хто тільки приїздить до Ліона, Пікрохоль питає: чи не свиснув десь рак? Либонь, не забув, що навіщувала йому ворожка, і сподівається, що знову королюватиме. А забув мудру приказку: хто на іншого яму копає, сам туди попадає...
Гаргантюа, розбивши Пікрохолеве військо, най-перш полічив своїх солдатів. Були і вбиті, й поранені, але небагато. Поміж поранених був і Понократ — кулею з пищалі йому зачепило груди.
Гаргантюа звелів воякам стати на спочинок. Він суворо заборонив чинити будь-яки кривди бранцям і городянам, а скарбникам своїм наказав заплатити їм за харчі. Крім того, він розпорядився, щоб усі ратники зійшлися по обіді на ринковий майдан — він заплатить їм гроші за півроку вперед.
Потім Гаргантюа зібрав на майдані рештки Пікро-холевого війська та всіх городян і звернувся до них із промовою. Він сказав, що пращури його були люди
З 9-1100
лагідні й добросердні, і він також на вдачу мирний, тож не має Пікрохолевих солдатів за бранців: вони вільні й можуть розійтися по домівках і повернутись до рідних місць. Він дасть їм грошей на три місяці прожитку й охорону.
Проте й таке ще сказав Гаргантюа: негоже потурати лиходіям і жорстоким напасникам, прощати їх і милувати,— бо вони роззухвалюються й знову вдаються до лиходійств та ще до страхітливіших злочинств. Насамперед треба покарати Марке, через якого пастухи Грангузьє посварилися з лернейськими пекарями, потім його товаришів, які не погасили, а роздмухали полум'я чвари, і, нарешті, всіх радників, воєвод та придворних Пікрохоля, які його вихваляли, до небес підносили, давали йому підступні поради й намовляли, під?юджували, підбурювали на війну з Грангузьє. Це з їхньої вини від малої іскорки спалахнула велика пожежа.
Що ж до Пікрохолевого королівства — хай воно переходить до його сина; а що він зовсім малий — п'ятий рочок тільки минає,— то для виховання й нагляду до нього приставлять учених мужів та кількох князів-володарів. Опікуватиметься королевичем мудрий Понократ — доти, доки той підросте й порозумнішає, так що зможе взяти в свої руки королівське берло.
Після цього до Гаргантюа привели всіх призвідців кривавої війни. Не було тільки Шмарконе та Сви-няя — вони повтікали задовго до вирішальної битви — і трьох пекарів, які полягли на ратному полі.
Гаргантюа не покарав винних, а звелів їм стати до верстатів у книго друкарні, яку він заснував у Ла-Рош-Клермо.
За наказом Гаргантюа всіх загиблих поховали, а всіх поранених одвезли до лікарні.
Всім городянам відшкодували збитки, а навколо фортеці звели ще один міцний мур і поставили в ній постоєм військо, щоб було кому боронити фортецю, як на неї зненацька нападуть..
Нарешті Гаргантюа рушив зі своїми загонами до батькових володінь.
Грангузьє зустрів їх радісний та щасливий і влаштував на честь перемоги гульбище — таке пишме та чудове, якого світ не бачив од часів царя Артаксеркса 8. А потім подарував їм увесь свій посуд — старовинні
вази, великі глеки, миси, чаші, чари, келихи, кухлі. Все це було оздоблено самоцвітами, поливою, карбуванням. Посуд коштував вісімнадцять мільйонів чотирнадцять золотих безантів 49. Крім того, Грангузьє винагородив грішми — мільйоном тисячею двомастами екю — та замком кожного з друзів свого сина. Гімнастові дістався замок з угіддями в Кудре, Евдемо-нові — замок у Монпансьє, а Понократові — замок Ла-Рош-Клермо.
РОЗДІЛ XVII
Про те, як Гаргантюа звелів побудувати для брата Жана Телемський 50 монастир
Один тільки брат Жан залишився без подарунка. Гаргантюа хотів був наставити його абатом у Сейї, проте чернець відмовився. Гаргантюа запропонував йому іще дві обителі, а як хоче, то й більше,— та брат Жан знову відмовився. Він сказав, що не бажає бути настоятелем.
— Я сам собою керувати не годен, а вже іншими — й поготів! — докинув він.— От якби ви дозволили мені побудувати такий монастир, про який я мрію!
— Охоче дозволю, любий мій брате Жан! — вигукнув Гаргантюа.— Я подарую вам Телемські землі — аж до Луари,— тож і будуйте свій монастир.
Чернець сказав, що хоче заснувати монастир, не схожий ні на який інший.
— Чудово! — зрадів Гаргантюа.— І я дам вам першу пораду: цей монастир не треба обводити муром, як усі інші.
— Саме про це я й думав! — весело відгукнувся брат Жан.— Адже за муром — мов у катівні.
— Якщо до наших монастирів заходять жінки,— провадив Гаргантюа,— всі дивляться на них, наче на якусь прояву, а потім змивають підлогу там, де вони стояли.
— В моєму монастирі такого не буде,— мовив брат Жан.— Не жінок я гнатиму геть, а ченців і взагалі всю святенницьку братію — більшої-бо погані на світі немає.
— В монастирях усе розмірене,— вів далі Гаргантюа,— розписане й розлічене по годинах. Тож хай у
З*
67
вашому буде інакше. Хай там не буде жодного годинника, а всі справи робитимуться тоді, коли їх треба й зручно робити. Лічений час — це втрачений час, хіба ні? Не бамкання дзвону повинне правити людиною, а ясний розум і здоровий глузд. Слухайте далі, брате Жан. В наші монастирі постригаються самі лиш кульгаві, горбаті, кривоокі, неоковирні, дурні або ж причинні жінки, а чоловіки — самі лиш худорідні, шмаркливі, гугняві, ліниві. Не беріть таких до свого монастиря! Хай до вас ідуть тільки молоді, здорові й гарні юнаки та юнки.