Але старий, не зважаючи на цю несприятливу обставину, рішуче й безмовно йшов собі далі, просто на гайочок, аж поки пролунав грізний оклик:
— Хто йде — друг чи ворог?
— Друг! — була відповідь. — Людина, яка прожила надто довго, щоб затьмарювати кінець свого життя сваркою.
— Але не так довго, щоб забути викрути своєї молодисті, — сказав Ішмаел, вийшовши з-за невисоких кущів і опинившись лицем до лиця з трапером. — Старий, це ти напровадив на нас зграю червоношкірих дияволів, щоб завтра поділити з ними здобич.
— Що вони в тебе забрали? — спокійно запитав трапер.
— Вісім найкращих кобилиць, які будь-коли ходили в запряжці, та ще й лоша, ціна якому тридцять мексіканських золотих із зображенням іспанського короля. А в моєї старої не зосталось і поганенької худобинки — ні корови, ні вівці. Навіть свині — й ті, дарма що клишоногі, риються десь у прерії. А тепер скажи мені, — додав він, грюкнувши прикладом по твердій землі з такою силою і люттю, що хтось інший, не такий безстрашний, як трапер, певне, знітився б, — скільки моїх тварин перепаде тобі?
— Я ніколи не мав пристрасті до коней, та й не їздив на них, хоч мало хто більше за мене блукав по неосяжних землях Америки, дарма що з виду я старий і кволий. З коня ніякої користі серед гір і пущ Йорку, — тобто, того Йорку, яким він був, бо нині він, мабуть, зовсім не такий; що ж до вовни й коров'ячого молока, то це діло жіноче. Їжу й одіж дають мені степові звірі. Ні, мені не треба кращого вбрання, ніж з оленячих шкур, ані смачнішого м'яса, ніж оленина.
Щирий тон трапера, його проста мова справили певне враження на переселенця, який, попри всю свою байдужість, почав був розпалюватися, ладен ось-ось спалахнути. Він вагався, ще не зовсім переконаний мовою старого, і бурмотів собі під ніс погрози, якими хвилиною раніше хотів почати розправу.
— Добре співаєш, — пробурчав він нарешті. — Але, на мою гадку, надто вже по-адвокатському, як на чесного, бувалого мисливця.
— Я всього-на-всього трапер, — скромно відповів старий.
— Мисливець чи трапер — яка різниця! Я прийшов, старий, в ці краї, бо закон дуже гнобив мене, та й не до душі мені сусіди, які не можуть залагодити дріб'язкові суперечки, не потривоживши судді та ще дванадцятьох чоловік[15]. Але прийшов я сюди не для того, щоб у мене грабували моє добро, а я ще й дякував злодієві!
— Той, хто наважився зайти так далеко в прерію, мусить пристосовуватися до звичаїв її господарів.
— Господарів! — повторив скватер. — Я такий самий господар цієї землі, що на ній стою, як і будь-який губернатор Штатів. Чи можеш ти мені сказати, незнайомцю, де той закон, на підставі якого один може володіти частиною міста, містом чи навіть краєм, а інший мусить вимолювати шматок землі собі на могилу? Це протиприродно, і я не визнаю такого закону — вашого взаконеного закону!
— Не можу сказати, що ти неправий, — відповів трапер. Його думка з цього важливого питання була на диво схожа з думкою його співрозмовника, хоч грунтувалася вона на зовсім інших міркуваннях. — Я завжди так думав і всюди, де хоч трохи прислухалися до мого голосу, це казав. Але твою худобу і коней викрали ті, хто вважає, що все в прерії належить їм.
— Хай-но вони спробують сказати таке мені! — вигукнув переселенець грізно, хоч його низький голос здавався таким же млявим, як і він сам. — Я чесний торговець: що одержав, за те плачу. Ти бачив тих індіанців?
— Так… Вони взяли мене в полон, коли підкрадалися до твого табору.
— Білий, та ще й християнин, мусив би вчасно попередити мене, — різко сказав Ішмаел, скоса подивившись на трапера, ніби ще не полишив свого злобного наміру. — Я не з тих, хто в першому-ліпшому стрічному вбачає родича, а все ж колір шкіри щось важить, коли двоє християн зустрічаються в такому місці. Але що зроблено, того вже не переробиш, і слова тут не допоможуть. Виходьте із засідки, хлопці, тут усього лише старий: він їв мій хліб і мусить бути нашим другом, хоч, сказати правду, схоже на те, що він злигався з нашими ворогами.
Трапер нічого не сказав на ці образливі слова, які скватер не посоромився кинути в обличчя старому попри всі його роз'яснення й заперечення. Сини нечемного скватера негайно відгукнулися на заклик батька. Четверо чи п'ятеро молодиків з'явилися кожен із-за свого куща, де вони сховались, прийнявши людей на горбі за частину індіанського загону. Вони підходили один за одним, тримаючи під пахвою рушницю, і кидали на трапера ліниві погляди. Жоден не поцікавився, чого він тут і звідки сюди прийшов. А втім, ця стриманість тільки почасти пояснювалась їхньою звичайною байдужістю, бо в житті їм не раз доводилося бачити такі сцени, і досвід навчив їх обачності. Трапер витримав їхні похмурі погляди з твердістю бувалої, як і вони, людини, і з спокоєм, що його надає людині усвідомлення своєї невинності. Задоволений побіжним оглядом, старший з молодиків — той самий вартовий, що з його недбайливості так добре скористався підступний Маторі, — повернувся до батька й сказав руба:
— Якщо оце і всього, що лишилося від загону, який я побачив на горбі, то ми не змарнували пороху та свинцю.
— Правду кажеш, Ейсо, — відповів батько, швидко повернувшись до трапера. Слова сина нагадали йому те, про що він мало не забув. — Як це так, адже вас було троє — чи місячне світло таке облудне?
— Коли б ти бачив, друже, як тетони, наче зграя замурзаних чортів, ганяли по прерії за твоїми кіньми, тобі здалося б — і то не дивно! — що їх тут добра тисяча.
— Авжеж, який-небудь міський молокосос чи полохлива жінка й могли б так подумати! А проте, жінка до жінки не приходиться. От хоч би, приміром, моя Естер, — так їй індіанець не страшніший за сліпе цуценя чи вовченя. Кажу тобі, якби оті твої злодійкуваті чорти спробували наскочити за дня, моя стара дала б їм натруски — сіу на все життя затямили б, що вона не з тих, хто віддає свій сир і молоко задарма. Але прийде час, старий, — і то незабаром, — коли правда візьме гору і, до речі, без допомоги твого хваленого закону. Ми, сказати б, народ неквапливий, за це нам часто дорікають; та хоч ми робимо діло й повільно, але надійно, і мало хто може похвалитися, що вдарив Ішмаела Буша, а той не дав йому здачі.
— Значить, Ішмаел Буш дотримує радше звіриних правил, ніж людських, — відповів упертий трапер. — Я в своєму житті завдав чимало ударів, та я, коли мені не треба ні м'яса, ані шкури, не міг би з чистим сумлінням убити навіть оленятка, хоч мені й не раз доводилося залишати в лісі мертвого мінга, якого я вбив у чесному й відкритому двобої.
— Як! Ти був солдатом, трапере? Я і сам, іще хлопцем, кілька разів брав участь у сутичках з черокі, а одного літа пройшов з Божевільним Ентоні[16] крізь букові ліси; але в нього було надто багато муштри, як на мене, отож я й пішов собі, не завітавши навіть до скарбника, щоб одержати свою платню. Та дарма, Естер примудрилась, як вона сама потім похвалялася, стільки разів отримати за мене гроші, що Штати не дуже заробили на моєму недогляді. Та ти, либонь, чував про Божевільного Ентоні, якщо довго був у солдатах.
— В останньому своєму бою — принаймні я сподіваюсь, що то був мій останній бій, — я бився під його рукою, — відповів трапер, і в його тьмяних очах засвітився сонячний промінець, — очевидно, старий з приємністю згадував про цю подію; але тут-таки тінь смутку пригасила світло, ніби таємні почуття забороняли йому навіть подумки повертатися до тих сцен насильства, учасником яких він так часто бував. — Я йшов з приморських штатів у ці віддалені краї, коли перестрів тилові частини його армії; отож я рушив за ним просто як спостерігач. А як дійшло до бійки, моя рушниця заговорила сама собою разом з іншими рушницями, хоч я й не знав до пуття, на чиєму боці правда, — і сором мені, бо людина в сімдесят літ мусить знати, за що забирає у ближнього життя — дар, який вона ніколи не зможе повернути!
— Гаразд, старий, — мовив переселенець, який, почувши, що вони билися на одному боці у жорстоких війнах Заходу, відразу полагіднішав. — Чого нам дошукуватися до причини незгоди, коли тут християнин стоїть супроти дикуна. Вранці розберемося в усій цій історії з кіньми, а тепер найрозумніше лягти спати.
Сказавши це, Ішмаел неквапно пішов разом з трапером до пограбованого табору; він гостем увів у свою сім'ю людину, якій кілька хвилин тому смертельно загрожував його гнів. Він стисло пояснив дружині становище в прерії, раз у раз кленучи грабіжників, а тоді оголосив, що збирається винагородити себе за порушений спокій, присвятивши решту ночі сну.
Трапер охоче погодився з цим рішенням і вмостився на купі гілок так незворушно, як у своїй столиці лягає спати монарх, оточений збройною охороною. Однак старий не склепив очей, поки впевнився, що Еллен Уейд повернулася, а її родич чи коханий — хто б він не був — передбачливо пішов собі. Лише тоді трапер заснув сторожким сном людини, що зникла пильнувати навіть глупої ночі.
РОЗДІЛ VI
Він надто чемний, неприродний, чепурний,
Манірний і, сказати б, іноземний.
Шекспір. Марні зусилля кохання
Англо-американці схильні похвалятися — і мають на це підстави, — що можуть претендувати на почесний родовід більше, ніж будь-який інший народ, історію котрого встановлено в цілковитою вірогідністю. Хай хоч які вади мали перші колоністи, їхні чесноти рідко хто заперечував. Були вони забобонні, але побожні й чесні. Нащадки простих і щирих провінціалів відмовилися від традиційних і штучних засобів, здопомогою яких почесті закріплюються за родинами на віки, завівши натомість той звичай, що людина може здобути собі добре ім'я лише своїми власними вчинками, а не заслугами своїх предків. І через цю стриманість, самозречення, здоровий глузд — чи як ще назвати цей лад — американців проголосили нацією неблагородного походження. Якби варто було провести дослідження, то було б доведено, що більшу частину шляхетних сімей старої доброї Англії можна зустріти в її колишніх колоніях; і тим небагатьом, хто не пошкодував часу на збір цих нікому не потрібних фактів, добре відомо, що прямі нащадки численних занепалих родів, котрі політика Англії вважала за необхідне зберегти, передавши титул побічній парості, нині живуть і працюють як рядові громадяни нашої республіки.