Марно подорожани вдивлялися в протилежний берег, шукаючи там ознак життя, що допомогли б з'ясувати походження того проразливого крику. Їхні пильні й тривожні погляди не могли прозирнути оманливого світла місяця або ж бачили самі голі скелі та стрункі й непорушні дерева.
— Тільки темрява й тиша чарівного вечора, — прошепотів Данкен. — Як би ми, Коро, за інших обставин милувалися цим вечором, цією незрівнянною самотністю! Уявіть собі, наче ви в безпеці, і те, що зараз нагонить на вас жах, стане тоді джерелом радості…
— Слухайте! — урвала його Еліс.
Попередження було зайве. Ще раз той самий крик почувся так, наче з глибин річки; вирвавшися з вузької ущелини, він розкотився лісом і завмер поволі вдалині.
— Може хто-небудь пояснити, що це за крик? — спитав Соколине Око, коли стихла остання луна в лісі. — Якщо так, нехай скаже. А я гадаю, цей крик не має нічого земного.
— Я можу все це з'ясувати, — мовив Данкен. — Мені цей крик добре знайомий, бо я часто його чув на полі бою. Так кричить кінь у хвилину смертельної муки, здебільшого з болю, але часом і з переляку. Мій кінь або став здобиччю хижаків, або він бачить небезпеку й не може її уникнути. Цей звук міг ошукати мене в печері, але тут, просто неба, я цілком у ньому певен.
Розвідник та індіяни слухали це просте пояснення з цікавістю людей, що засвоюють нові погляди, натомість відкидаючи старі та хибні. Обидва індіяни вимовили своє звичайне виразисте "гу!", як тільки збагнули Гейвордову мову; розвідник же, подумавши хвильку, відказав:
— Я не можу заперечити вашої думки, бо кепсько знаюся на конях, хоч і народився в краю, де їх подостатком. Вовки, певно, чигають на них із берега, і змучені створіння, як можуть, кличуть людину на поміч. Анке-се, — мовив він по-делаварському, — спустись-но човном та розжени запаленою головешкою вовчу зграю, а то страх може зробити те, чого не пощастить вовкам, і ми лишимось на ранок без коней.
Молодий тубілець уже сходив до річки, коли раптом над водою розляглося протяжне виття і хутко здаленіло в глибині лісу, наче хижаки злякалися чогось і втекли, покинувши здобич. Анкес зараз же інстинктивно метнувся назад, і троє лісовиків провели ще одну тиху й поважну нараду.
— Ми були немов мисливці, що загубили провідну зірку в небі й цілими днями не бачили сонця, — мовив Соколине Око нарешті, одвертаючись від індіян. — Але тепер ізнов ми знаємо прикмети своєї дороги, а з нашої стежки виполото терня. Сідаймо в затінку буку — від нього тінь густіша, ніж від сосни, — і почекаймо, що нам бог пошле далі. Розмовляйте лиш пошепки, а краще та й розумніше, мабуть, мати якусь часину собі власні думки за співрозмовника.
Говорив розвідник цілком поважно, уже не виказуючи найменшого побоювання. Хвильова його непевність одразу ж зникла, скоро з'ясувалася таємниця, для пояснення якої йому забракло власного досвіду. Відчуваючи всю серйозність їхнього становища, він, цілком у згоді із своєю мужньою вдачею, готовий був зустріти з відкритим чолом будь-яку небезпеку. Почуття це, здавалося, поділяли й індіяни, котрі розташувалися так, щоб мати в полі зору обидва береги, але щоб самих їх покривала суцільна темрява. За таких обставин звичайна розважливість підказувала Гейвордові та його супутникам скористатися з прикладу цих досвідчених людей. Юнак приніс із печери оберемок сасафрасу, застелив гіллям розколину між двома печерами і розмістив у ній сестер. Скелі захищали дівчат від кулі, а майорові слова, що жодна небезпека не заскочить їх зненацька, додали їм духу. Гейворд сам примостився недалеко, так що міг з ними розмовляти, не підвищуючи зайве голосу. Девід же, наслідуючи наших лісовиків, так добре прилаштувався поміж западин скелі, що його неоковирна постать зовсім не вбирала нікому ока.
Так у цілковитій тиші збігали години. Місяць досяг зеніту і кидав своє лагідне світло просто долі, вихоплюючи з темряви образ сестер, що обнявшись міцно спали. Данкен прикрив їх великою Коринок" шаллю., сховавши від себе цю любу картину, і сам схилився головою до скелястої подушки. Девід уже видобував із себе такі звуки, що разили б його вишуканий слух, коли б він міг їх чути. Одне слово, всіх подорожан мимохіть зморив сон. Тільки Соколине Око та індіяни ані послаблювали своєї пильності, ані здавалися на дрімоту. Непорушні, наче скеля, що до неї кожен з них приріс, вони лежали й безперестану перебігали очима вздовж темної смужки лісів, що поросли над берегом вузького потоку. Жодного поруху вони не пропустили; здавалося, що вони й самі ледве чи дишуть. Ясно було, що цей надмір обережності випливав із досвіду, і ошукати їх не вдалося б хоч і як причаєному ворогові. Тим часом, одначе, нічого не сталося, і ось уже зайшов місяць, і над вершечками дерев за лукою річки з'явилася бліда стяжка, звістуючи наближення дня.
Тоді вперше Соколине Око зворухнувся. Він підповз по скелі до Данкена й розбурхав його зі сну.
— Час рушати, — прошепотів він. — Розбудіть панночок і будьте готові сідати в човна, що я приведу.
— Ніч була спокійна? — спитав Гейворд. — Бо мене таки знеміг сон.
— Все тихо, як і опівночі. Не розбалакуйте, а спішіться.
Данкен уже зовсім пробудився і зараз же здійняв шаль, що нею вкрив поснулих жінок. При цьому рухові Кора підвела руку, наче відштовхуючи його, а Еліс прожебоніла своїм ніжним голосом: "Ні, ні, любий тату, ми були не самі. Данкен був з нами!"
— Так, свята невинносте, — прошепотів юнак. — Данкен тут, і поки він живий, поки є небезпека, тебе він не покине. Коро, Еліс! Вставайте. Пора в дорогу!
Голосний крик молодшої сестри і приголомшливий жах на обличчі старшої, що раптом звелась на ноги, — таку несподівану відповідь дістав майор.
Ще не завмерли слова на устах Гейвордові, як зчинився такий гвалт і вереск, що кров захолола йому в жилах. Мало не цілу хвилину здавалося, що то пекельні демони посіли все довкруги, в тих варварських згуках виявляючи свою дику лють. Крики не виходили з якогось певного місця — враженим случахам видавалося, наче ті крики сповнювали не тільки весь ліс, а й печери водоспаду, і скелі, і річище, і саме повітря. Девід випростав свою цибату постать і, затикаючи вуха, заволав серед того диявольського гаму:
— Звідки ця незграйність? Чи то пекло розверзлося, щоб люди могли такі звуки породити?
Яскраві спалахи і враз по тому гриміт десятка рушниць з протилежного берега потоку були відповіддю на те, що невдатний майстер співу так легковажно вихопився на видноту. Гемет непритямний звалився на скелю, де так довго спав. Могікани бойовим покликом озвались на тріумфальний вереск своїх ворогів, коли ті побачили, що Гемет упав. Швидкі постріли затріскотіли з обох боків, але супротивники були занадто досвідчені, аби виставляти бодай крайчик тіла ворожій кулі. Данкен з напруженим неспокоєм дослухався, чи не почує ударів весла, бо гадав, що втеча — це єдиний для них порятунок. Однак річка незворушно мчала своїм швидким бігом, і ніде нё було видно човна на її темних водах. У нього вже промайнула думка, чи не покинув їх безжально розвідник, коли це з-під скелі внизу приснуло полум'я і почувся дикий лемент разом з криком одчайдушного болю, засвідчуючи, що посланець смерті з несхибної рушниці Соколиного Ока знайшов свою жертву. Ця скромна відсіч спонукала нападників зараз же відступити, і незабаром у лісі знову залягла непорушна тиша.
Данкен скористався слушним моментом, щоб підскочити до Геметового тіла й перенести його в ту розколину, де ховались обидві сестри.
— Бідолаха-то зберіг собі скальпа, — мовив Соколине Око, спокійно проводячи рукою по голові Девіда. — Але він показав нам, що часом люди мають надто довгий язик. Це чисте божевілля — виставити на голій скелі перед розлюченими дикунами шість футів м'яса й кісток! То ще диво, що він живий лишився.
— Отже, його не вбито? — спитала Кора хрипуватим голосом, що посвідчував, як удаваний спокій бореться в ній з природним переляком. — Чи ми не можемо якось допомогти нещасному?
— Ні, в цьому нема потреби. Життя його ще пульсує, а трохи переспавши, він прийде до пам'яті, порозумнішає з цієї науки і житиме, аж поки прийде його пора, — відповів Соколине Око, кинувши ще раз погляд на непорушне тіло і водночас із гідною подиву ретельністю заряджаючи свою рушницю. — Занеси його всередину, Анкесе, і поклади на гілля сасафрасу. Що довше він передрімає, то краще для нього. Бо я не певен, чи на цих скелях він зможе знайти собі належне прикриття, бувши такий довготелесий, а співом ірокезів не проймеш.
— Ви гадаєте, що напад повториться? — запитав Гейворд.
— А що, повірити, ніби голодний вовк задовольниться малим кавалком? Ірокези втратили людину, а в них такий звичай, що як тільки зазнали втрат або не застукали ворога зненацька, вони відступають. Але вони знову нападуть, спробують узятися на хитрощі, щоб здобути наші скальпи. Головна наша надія, — вів він далі, підводячи своє сувора обличчя, через яке пробігла хмарина тривоги, — це втриматись на скелі, доки Манро пришле нам загін на допомогу. Дай боже, щоб це було скоро і щоб командував тим загоном чоловік, який знається на індіянських звичаях!
— Чуєте, Коро, яке наше щастя? — мовив Данкен. — Все тепер залежить від турботливості й досвіду вашого батька. Отож ідіть удвох з Еліс до печери — там ви принаймні будете в безпеці від смертоносних ворожих куль та й доглянете, як це личить добросердим натурам, нашого нещасного товариша.
Сестри слідом за ним пройшли до зовнішньої печери, де Девід зітханням уже виявляв перші ознаки притомності. Здавши пораненого на їхню опіку, юнак одразу ж мав і виходити.
— Данкене! — тремтячим голосом озвалася Кора, коли Гейворд був на порозі.
Він обернувся й побачив, що лице дівчини пойнялося смертельною блідістю, а очі дивились на нього з виразом глибокого почуття. Юнак поспішився назад до неї.
— Не забувайте, Данкене, що ваша безпека пов'язана з нашою, і що батько доручив нас вам, і що чимало залежить від вашої обачності й розважливості… Одне слово, — додала вона, раптом спаленівши зрадницьки по самі вуха, — ваше життя страшенно дороге для всіх із роду Манро.
— Коли що-небудь і може зміцнити мою себелюбну любов до життя, то це така впевненість, — відповів Гейворд, мимоволі скинувши оком на юну постать мовчазної Еліс. — Як майор шістдесятого полку я повинен взяти участь у бою.