На її шляху стояло розп'яття. Там вона вклякнула і помолилася. Минуло чимало часу, потім встала, перехрестилася і ще довго не зводила погляду з чоловіка, увінчаного терновим вінцем.
Нарешті жінка стрепенулася і швидким кроком повернулася до гурту. Я спостерігав за нею з величезним співчуттям. Вона помітила це і, похмуро усміхаючись, простягнула мені долоню.
– Можете тепер подарувати мені крейцера, якщо ваша ласка, – мовила, – бо я жебрачка.
– Ще нічого не втрачено, – сказав старий Гринь Яремусь, показавши рукою на сумне попелище. – Усе це можна знову відбудувати…
– За що, коли не має ані гроша? – заперечила вдова втомлено і байдуже.
– Сусіди допоможуть, – не вгавав Яремусь. – Ми усі, вся громада. Хіба би ти не допомогла, якби хтось з нас потрапив у біду?
– Звичайно, – згодилася Теодозія.
– Ну, то бачиш!
– Але цього не досить, – почала вона похмуро. – Хіба ми дозволимо розбійникові уникнути кари? Будемо чекати на суд чи на милість Божу?
– Ні, безкарности не можна допустити! – озвався раптом малий Гриць, який схвильовано прислухався до розмови, але тут же заховався за спини інших, злякавшись власних слів.
– Чого ж ти хочеш, Теодозіє? – запитав Гринь Яремусь, нахилився за вуглиною і припалив свою куцу люльку.
– Чого я хочу? – перепитала вдова, спалахнувши раптом нестримною жадобою помсти. – Ми влаштуємо суд над цим палієм, над цим злодієм Кирилом. Нині, у цю ж мить!
– Як це?
– Що вона говорить?
– Що радить ця жінка?
Голоси чулися з усіх боків.
– Будемо судити Кирила.
– А інших злодіїв? Ставровського, Лапковича, Костку?..
– Судити усю банду, цих негідників, конокрадів, – закричав малий Гриць. Він, наче одержимий, завертав білками очей, випроставши руки до неба.
– Бог говорить устами дитини, – вигукувала Теодозія. – Я вимагаю від громади суду!
– І я! – крикнув Акентій Пров. – Мене також зробили жебраком.
– І я! І я! – долинали звідусіль сотні голосів.
– Так і буде, – урочисто проказав Гринь Яремусь, скинувши шапку. – Громада вимагає суду. Хай же Бог благословить нас на це і убереже від несправедливости, гріха та насильства.
Передчуваючи неминучу біду, я вийшов наперед збуджених селян.
– Що ви хочете робити? – крикнув я. – Ви готові порушити закон і порядок. Злочин за злочин… Хто дав вам право судити й карати? Судячи цих злодіїв, паліїв та розбійників, ви вчините так само, як вони, коли крали ваших, коней та підпалювали ваші хати. Одумайтеся! Якщо маєте підозру, маєте свідків та докази, беріть їх і передайте справжньому судові…
– Це до нічого не приведе, – не погодився Акентій Пров.
– А навіть якщо з того щось і вийде, – втрутився Гринь Яремусь, – то через рік чи за два, вони повернуться і помстяться…
– На Бога! – закричав я нажахано. – То ви хочете їх убити?…
– Хто таке каже… – пробурмотів старий похмуро.
– Ви не можете судити за гріхи інших, – не здавався я. – Бо й самі ви не без гріха…
– Ніхто з нас не судитиме, – відказав старець із зловіщою поважністю. – Судитиме громада.
– Кажу вам, ніхто не має права судити своїх братів! – вигукнув я. – Бо світовий порядок – то зовсім не мир, злагода і любов до ближнього, а боротьба за існування, війна і вбивство, розбій, грабунок та обман. А ті, що завдали вам шкоди, грабують і плюндрують вас, аби вижити, вони не гірші за вас, лише бідніші й нещасніші, не зло править ними, а бідність, нужда, голод і холод. Так лис краде ваших курей, а ведмідь чи вовк вдирається до ваших отар.
– Той нищити їх треба, як лисиць, вовків та ведмедів! – подала голос Теодозія, груди їй здіймалися, очі палахкотіли зеленим вогнем.
– Та ж вони люди… ваші брати! – заперечив я. – Чому ви бачите в них злочинців чи бузувірів, а не злиденних, нещасних, зрозпачених людей, які потребують вашого милосердя?..
– А коли вони заберуть у нас сердак, – втрутився Акентій Пров, пригадавши свого нового, з тонкого сукна сердака, – треба відірвати від тіла ще й останню сорочку?
– Допоможіть їм виправитися, – не вгавав я. – Подумайте про те, як зробити з них чесних людей. Робітний дім корисніший і людяніший, аніж шибениця, в'язниця чи кайдани. Замість того, щоб їх ганьбити, мордувати чи лупцювати, подумайте про те, що у їхніх вчинках є частка і нашої вини. Хто судитиме нас за те, що з нашої ж вини мільйони наших братів ледь животіють у бідності, злиднях, темряві неуцтва від колиски і аж до могили… Навчіть їх працювати… навчіть їх любови… любови до людей…
– Ви кажете правду, пане, – відповів замислено Гринь Яремусь. – Але ж де взяти засобів для цього? Ми самі, бідні селяни, боремося із стихією, дикими звірами, а ще час від часу з пошестями, війнами, голодом. Не можемо пощадити тих, хто не щадить нас. Хіба життя й без того не важке? То ще й хтось має нам його безкарно потьмарювати?
Той один, що заподіяв шкоду всім, повинен уступитися і згинути. Так є в усьому світі – в повітрі й в огні, у воді й на землі. Коли вулик уже повний і зайнятий турботами про нове потомство, хто дав бджолам право вбивати і виганяти із своєї працьовитої громади нероб, непотрібних трутнів, хто?
– Ми маємо право! – викрикнула Теодозія. – Бо ми – сила!..
– Теодозіє, – прошепотів я, вхопивши за руку жінку, яка аж іскрами сипала від люті. – Ти наражаєш Кирила на смерть. Спробуй врятувати його, якщо любиш…
– Врятувати його! – зареготала вдова. – Я хочу його крови! – і вона обернулася до юрби.
– Якщо так триватиме й далі, ці семеро мерзенників ще чого доброго згуртують банду і почнуть плюндрувати, палити, мордувати усю околицю…
– Убити їх! Убити їх! – кричав Гриць у фанатичній одержимості.
– Убити їх! – вторувала стоголосо юрба.
– До шинку! – звеліла Теодозія, велично піднявши угору напівобгорілу головешку. Тієї ж миті усі кинулися до задимленого згарища і озброїлися, хто чим міг: кілком, балкою чи каменюкою. Охоплений жахом я квапився з усіх сил, поспішав навпростець через поля до шинку, тоді як юрба – старці, чоловіки, жінки, дівчата та діти – сплавлена воєдино одним відчуттям, однією думкою, однією волею, сунула путівцем.
* * *
Шинок зустрів мене співами.
Усередині за великим зеленим столом сиділо семеро крадіїв, вони пили горілку, сміялися й жартували; на шиї Кирила на пошарпаній рожевій бинді висіла розладнана гітара; він бреньчав на ній якусь мелодію, Ставровський, Паша, обіймав за стан красуню-єврейку і змушував її танцювати краков'яка, а єврей лічив гроші.
– Хапайте, хлопці ноги в руки, – гукнув я з порога, – і біжіть світ за очі. Та покваптеся, аби встигнути перейти кордон до Угорщини. Громада хоче влаштувати суд над вами. Вони вже наступають вам на п'яти.
– Хай приходять, – крикнули гультіпаки в один голос.
– Судити!.. – рявкнув Кирило. – Нас?..
– Їм не стане сміливости, – зареготав Ставровський. – Вони повернуть від шинку назад. Закладімося…
– Вони побояться нашої помсти, – додав Кирило.
– Не штрафувати вас вони мають намір, а убити… – переконував я їх.
– Убити! – скрикнув Кирило. – Овва!
– Так може й статися, – забідкалася єврейка. – Це ж уже не вперше. Мій чоловік! Мій чоловік! Беріть коней! Тікайте!
Розгублений шинкар вийшов до нас.
– Ліпше вступімося їм з дороги, Кириле, – сміялися злодії.
Усі семеро, стрункі, кремезні опришки, з вродливими рисами обличчя, аж пашіли здоров'ям, то були, без сумніву, найгарніші та наймужніші люди в селі, ба, у цілій околиці.
– Якщо не хочете звідси вступитися, – мовив я привітно, підсідаючи до них, – то здайтеся добровільно громаді, дозвольте їм звершити суд, накласти на вас штраф, сплатіть відшкодування за вчинені збитки і покляніться стати чесними людьми, працювати…
– Працювати? Ми? – чудувалися злодії.
– Працювати? Це вже вибачайте… – Ставровський заливався сміхом, наче розбещене дитя.
– Якщо я не зможу красти, – почав Лапкович, ставний безвусий молодик, якому було не більше двадцятки, – то ліпше вмерти. Бог створив мене злодієм, і я мушу виконувати його волю. Та Ви випийте, пане добродію, – він налив мені чарку. – Я ще у колисці вкрав з рота у свого брата, – а ми були близнюками, – соску. То був лише початок! Мені не смакував жодний калач, ні яблуко, ані сливка, якщо я їх не відібрав у когось або ж не вимантив хитрощами. Що тут уже вдієш? А батьки ж мали всього доволі.
– То ти рано став злодієм, – засміявся Кирило.
– Ні рано, ні пізно, – заперечив Лапкович. – Не знаю, чи й взагалі я коли-небудь ставав злодієм, я завжди був ним і зостануся ним до смерти. Можу закластися, що мій дух буде разом з тими, які поночі з'являються на луках, куйовдять коням гриви, вихоплюються на їхні спини та заганяють їх у трясовину.
– Чому, властиво, крадіж має бути чимось поганим та нечестивим? –запитав Костка, чоловік кремезної постави з якимось нелюдським виразом на широкому засмаглому обличчі. Щось у ньому було від індіанця. – Хіба збіжжя росте не для всіх? Хіба той, хто володіє сам один полем, не є більшим злодієм? Бог дозволив повернути собі те, що було забрано силоміць.
– Бог цього не дозволяв, – заперечив я.
– Як це? Та ж так воно є?
– Чи ти не знаєш десятьох заповідей Божих?
Костка витріщився на мене з неймовірно наївним, навіть дитинячим здивуванням, аж нижня губа відкопилилась.
– Я нічого не знаю ні про Бога, ані про його заповіді, – мовив урешті.
– Нічого не знаєш про Бога?
– Нічого, пане добродію. Та й звідки мені знати? Я не відвідував ані школи, ані церкви, то ж нічого ні про що не знаю. Знаю лише, що злодіїв карають, а за віщо, цього мені ніколи ніхто не сказав.
Решта товариства зареготала й галасливо спорожнила свої келихи на честь Костки.
– А онде Кася, чорти б мене вхопили, – промурмотів Ставровський і ляснув долонями по колінах.
Бідне дівча, бліде й задихане, з розплетеними косами, вбігло до шинку.
– Вони йдуть…Хочуть… тебе… вбити… Утікай! – видихнула вона, обвила коханого руками й вибухнула плачем.
– Боже праведний! – скиглів єврей. – Буде нещастя, велике нещастя. Забирайтеся звідси.
Шинкарка верещала й хлипала.
– То й справді гряде біда, – почав Ставровський, котрий обіймав і голубив Касю. – Можна було б…
– Хочеш накивати п'ятами, Пашо, жіночий пантофлю…
– скрикнув Кирило. – Ну, то біжи, або ж хай твоя дівчина сховає тебе під спідницю!
– Хто це сказав…
– Утікайте всі разом… – наполягав я.
– Ні, ми не вступимося, – закричали ті.