Думка, що він відмовляється від неї, була нестерпною. Якщо пристрасть не затьмарила його здорового глузду, не поглинула сумнівів, не заглушила докорів сумління, то це означає
лише одне: він не кохає її або ж кохає не так безтямно, як того прагне її марнославне серце. Ольга відчуває, що мусить цілковито, без решти, віддатися цьому чоловікові, аби тримати його в кулаку, наче власність, на яку ніхто не смів би зазіхнути. Вона тупає ніжкою й кидає коротко, майже грубо:
— Я звідси не піду!
Злосливий усміх з'являється на її устах, коли вона сідає у фотель й скидає долі своє хутро.
— Пробач мені, — озивається Володимир. — Я тебе образив, мені шкода, дуже шкода... Послухай мене, Ольго! Тобі відомі мої засади... Ти кохаєш мене і не можеш відмовитися від цього кохання, я вже й сам це тепер усвідомлюю. Мені теж несила уявити, як я житиму без тебе. Тому прошу — зважся! Покинь дім, у якому тобі вже ніколи не буде затишно, стань лише моєю! Я пронесу тебе на руках крізь це суворе тутешнє життя, служитиму тобі й оберігатиму, існуватиму лише для тебе.
— Та хіба я не хочу бути твоєю! — з фанатичною відданістю скрикнула Ольга, звівши на нього спокійний погляд великих очей.
Володимир похитав головою, сів, потупившись, на стару обшарпану канапу.
— Сумніваєшся? Ти не в змозі переконати мене, зате я можу зробити це!
Ніжний рожевий рум'янець залив її обличчя. Ольга підійшла до дверей, зачинила їх, а тоді впала навколішки перед Володимиром.
— Ольго, що ти надумала?
— Ходи... — прошепотіла вона. — Як ти тремтиш! Ходи до мене, — вона ніжно притулилася до нього. — Не бійся мене...
—Я й справді тебе боюся, — відповів Володимир ніби в гарячці. — Змилосердься наді мною! Йди геть!
— Не діждешся, я зостаюсь, — засміялась вона. — Так, ти пропав...
її зіниці розширилися, ніздрі затремтіли; ластячись і цілуючи Володимира, вона шкірила зубки—граціозний жорстокий хижак...
— Ти задушиш мене поцілунками, — пробурмотів Володимир. — Моя душа тане в твоїх руках, наче віск.
Однак вродлива дияволиця не вдовольнилася лише його душею.
— Я хочу, щоб розтанув і твій здоровий глузд, — прошепотіла вона. — Тоді ми зрівняємося...
Вологі гарячі уста Ольги довели чоловіка до шаленства, Володимир шарпнув її до себе й безтямно занурив руки в густе розпущене волосся.
— Не дивися на мене... — ледь чутно попросила Ольга.
Нарешті настала та мить, коли забулось усе: сумніви, страждання і приниження. Той, кого вона кохає, належить їй; кожнісінька крапля його крові повнилася нею по вінця.
І коли він, зі зломленою волею, лежав на її грудях, а потім став навколішки, осипаючи словами кохання, вона переможно засміялася.
— Ось бачиш, — промуркотіла вона, — ти мене зневажав, відштовхував від себе, а тепер лежиш переді мною ниць. Якби я захотіла...
— Я образив тебе, скривдив, — тихо, ніби марячи, промовив Володимир. — Можеш тепер мене розтоптати...
— Дурнику! — весело вигукнула вона. — Навіщо це мені? Подумай сам!
— Та якби ж то я міг думати! — тихий смуток бринів у його голосі. — Безтямна жага поглинула всі думки. Я офірував задля тебе всі свої помисли, почуття, життєві засади, а ти, забавляючись, роздмухала їх навсібіч, немов пухнасту кульбабку. Я вже й не питаю, що нас чекає попереду, знаю лише те, що хочу бути твоїм, твоєю власністю, твоїм рабом...
Ольга нічого не відповіла, її душа втихомирилася. Тепер вона знала, що таке кохання і щастя...
Невдовзі після одруження Ольга подарув&ла своїй годувальниці невеличкий наділ, крихітний фільварок осторонь від панської садиби, за ліском.
Вірна віддана бабуня знала їхню таємницю; закохані зустрічалися у її хатині, у маленькій кімнатці, яку Ольга сама причепурила.
Володимир цілком втратив голову. Вони обоє раювали. Почуття, що оселилося в її душі, осявало увесь довколишній світ, розвіявши її муку і нудьгу. Та інколи Ольгу неймовірно лякало таке безмежне відчуття щастя, ледь не дівоча сором'язливість зворушувала її коханого. Вона тремтіла всім тілом, щойно Володимир торкався її одягу.
Отоді вона вперше почула інший голос. Володимирові несамовиті очі розбудили в ній іншу душу. Це трапилося під час грози. У кімнатці потемніло, лише червоні спалахи блискавиці час до часу осявали її. Ольга розморено дрімала на його грудях; нараз якісь видива замиготіли у неї перед очима, вона заговорила уві сні. Спершу Володимир не зрозумів у чому річ, торкнувся її руки, покликав на ім'я, а потім його охопив нез'ясовний ляк, зі страхом і водночас з цікавістю він прислухався до її слів. Хмари тим часом розступилися, грім відкотився у далину, повний місяць осявав Ольгу, яка лежала на ліжку з умиротвореним виразом обличчя. Володимир відважився.
— Чи є на небі Бог? — запитав він.
— Не знаю, — поволі вимовила Ольга.
— Чи існує життя після смерті?
— Ні!
Кров застигла йому в жилах і ледь не спинилося серце. Ольга відчула його стан і заспокійливо мовила:
— Вона не може нічого бачити поза земною атмосферою, вона не бачить, що відбувається з людиною після її смерті, але вона жахливо боїться могили, боїться лежати в холодній землі, де черви точитимуть її тіло. Вона залюбки лежала би під ясним небом, але ж тоді ворони роздзьобали би її. Володимир повинен пообіцяти покласти її в склепі, коли вона помре. "*
Він пообіцяв.
Невдовзі Володимир призвичаївся до другої Ольжиної душі, залюбки слухав її розмови; та, інша, душа також кохала його. Ольга віддавалася йому всім своїм єством; години з Володимиром спливали, мов солодкий сон.
Тепер уже Ольга зненавиділа світське товариство, але, щоб не давати підстав до пліток, таки час до часу з'являлася на людях.
Володимир часто приїжджав у гості й навіть, бувало, залишався на ніч. Тоді він спав тут, у цій кімнаті, на цьому ліжку, а Ольга...
Вона замовкла. Тепер я все зрозумів.
— Володимир був таким добрим, — заговорила вона знову. — Щоразу привозив книжки і вголос читав Ользі, з янгольським терпінням навчав її дітей...
Коли настала весна, допомагав Ользі доглядати за садом. Не було такої квітки, капустини чи буряка на столі, яких би вони не посадили удвох; бджоли сідали Ользі на руки і на волосся, наче приручені канарки. А ще вона знала кожне гніздечко в саду, знала малинівку в кроні старої грушки, маленького чижика, солов'я, якого їй показав Володимир; спостерігала, як батьки годували своїх пухнастих пташенят.
Улітку вони гуляли полями, потім відпочивали на узліссі або ж на терасі садиби, милувалися зоряним небом, і Володимир декламував напам'ять чудові вірші різних поетів, поезія лилася з його уст.
Ольга захоплено малювала пейзажі та сценки з природи. Коли їй щось особливо гарно вдавалося, вона показувала свою роботу Володимирові, і якщо бачила схвалення в його очах, то більшого щастя їй і не треба було.
Після жнив вони мандрували Карпатами. Михайло їхав верхи попереду поруч з гуцулом-провідником, Володимир вів за повід Ольжиного коня. Вони виходили на Чорногору, до темного бездонного озерця на самому хребті, з найвищої гірської вершини оглядали безкраю рідну рівнину.
Коли ж зима знову загнала їх до крихітного теплого будиночка, кохання заквітчало миртою й трояндами старі сірі стіни, а музи сповнили світлом та музикою тихі сутінки.
Михайло сидів на канапі разом з дітьми, Володимир — в одному з фотелів, Ольга — за фортепіано. Вона грала чудові твори великих німецьких композиторів або ж удвох з Володимиром співала тужних українських пісень. Часто Володимир приносив якусь книжку, читав уголос, потім вони разом читали сцени з "Фавста", "Егмонтона" чи з "Ромео та Джульетта"; Ольга — в ролі Гретхен, Клерхен або Джульетта, яка не зводить очей зі свого коханого.
Коли маленький ставок скувала міцна крига, вони часто в сонячні дні каталися на ковзанах; Володимир навчав її виробляти чудернацькі фігури на льоду.
Коли мчали у санях, Ольга накривала йогб коліна своєю соболиною шубою і ставила свої ніжки на його, ніби на ослінчик...
Однак траплялися й похмурі, невеселі дні.
Іноді Ольгу охоплювало важке каяття, у такі хвилини вона поривалася усе розповісти чоловікові й спокутувати свій солодкий гріх. А, бувало, її долала спокуса втекти з Володимиром світ за очі, проте діти і страх перед знеславленням стримували необачний порив. Вона вагалася, сушила голову тривожними думками, краяла собі серце, та.досить їй було пригорнутися до грудей коханого, вмить забувалися усі сумніви, турботи й тривоги — Ольга купалася в щасті.
Хоча навіть такої миті вона не почувалася цілком щасливою.
Володимир мовчав, Ольга часто читала на його спохмурнілому чолі сумний докір самому собі за обман друга, який довіряв йому; за жінку, яку прагнув звеличити, натомість прирік на ганьбу.
Ольга ж каралася зовсім іншим.
У товаристві вже помітили погіршення її стосунків з Михайлом, їй співчувають, але ж вона шалено щаслива, так пишається
своїм щастям, що готова кричати на весь світ: я кохаю і кохана чоловіком, яким ви захоплюєтеся; я першою зуміла приборкати його!
Ольга вимагала тримати їхнє кохання у таємниці, але їй самій несила було ту таємницю берегти. Вона жадала, щоб усі заздрили їй, а ще більше йому, чоловікові, якого вона своєю прихильністю вивищила до ранґу бога.
Такою поведінкою вона сама зраджувала свої почуття. За будь-якої нагоди обдаровувала Володимира особливою увагою: лише йому дозволено було притримувати стремено, допомагати їй вийти з саней, зняти шубу; Ольга лише його обирала партнером для танцю, просила подати прохолодні напої, веліла наповнити вином келиха чи розрізати смажену птицю на тарелі. Вона клала до рота один шматочок, а інший подавала зі своєї виделки Володимирові; пила з його келиха, свого ж віддавала йому; намацувала під столом кінчиком ноги його ногу. На вечірках вона не зводила з нього очей, а якщо він спізнювався, весь час тримала в полі зору вхідні двері — досить було Володимирові з'явитися на порозі, Ольга полегшено зітхала, і гарячий рум'янець заливав їй щоки. Коли в товаристві заходила про нього мова, вона пристрасно ставала на його бік, відгукувалась про його характер і розум з таким ентузіазмом, що збуджувала підозру навіть в умах найнаїв-ніших та неуважних людей.
Поповзли чутки, з клаптів брехні, напівправди й зловтіхи спліталися плітки, і, зрештою, уже ніхто не сумнівався в тому, що Володимир Подолів — щасливий коханець вродливої гордої жінки.
Щось з тих пліток доходило і до Михайла, він довго опирався підозрам, а потім втратив терпець і почав приглядатися до поведінки своєї дружини.
Так проминув рік...
Настала весна й заквітчала першими білими пролісками сад, ніжний рожевий весняний серпанок вливався крізь відчинені двері до маленького салону, де Ольга, її чоловік та коханець пили чай.
Повітря таке свіже й духмяне, безкрає вечірнє небо мерехтить міріадами зірок, перепілки перегукуються в зелених лугах, серце повниться нез'ясовним тремом і тугою, солодкою печаллю, тривожним щастям.
Навколо лампи зумкотять маленькі зеленкуваті мушки, білі нетлі б'ються крильцями до матового скла каганця.