Ти спи-спи, моя дитинко, каже сон. А дитинка спить, і у вухах у неї дзвіночки срібні так і дзвонять...
— Дзвонять... — повторювали діти. А ще хтось запитає:
— Чого гусак кращий за курку? А в неї одразу й відповідь готова:
— Тому, що в гусака шия. З такої шиї далеко видно, до самого краю світу. Запитає на краю світу житель: "Хто це на мене з такої висоти дивиться?" А йому кажуть: "Це гусак"...
І задоволені діти. А то поб'ються — і зразу до неї:
— Анфісо Максимівно, він мене...
— А ти що?
— А я його.
— Обоє рябоє,— казала Анфіса,— а ну ж обидва сюди, один по праву руч, другий по ліву. Дві руки в мене, дві хатки. У кожній хатці пічка, в кожній хатці свічка, в кожній хатці фунтик з укла-дочкою...
Дітям сподобалося, самі почали грати в хатки. Почула завідуюча:
— Що за фунтик такий? Звідки фунтик? Дореволюційна міра ваги.
— Це так Анфіса Максимівна каже.
. Інна Петрівна підкуснула губу манірно. Потім:
— Анфісо Максимівно, цитують вас діти.
— Як цитують? — сполошилася Анфіса.
— Фунтик якийсь, та ще й з укладочкою.
— А, це? Таке собі. Сказала й забула.
— У вихованні "такого собі" не буває. Кожним своїм кроком, кожним словом вихователь повинен сприяти...
"Дурепа ти, дурепа перевчена,— з тугою думала Анфіса.— Мені б твою освіту". ...Померла рибка.
"Думки про смерть тварин не повинні затьмарювати щасливе дитинство радянської дитини",— казала собі Анфіса голосом завідуючої, а сльози, незаконні, так і текли. Не тільки за рибкою — за собою, за Федором, за Вадимом, за всіма сирітками...
Скоро завідуюча добралася й до Вадима. Стала прискіпуватися до того, що він переросток, що мати незаконно веде його додому кожний вечір і цим сприяє розповсюдженню інфекції. Вимагала, щоб Вадима забрали з Будинку дитини, перевели у звичайний, міський дитсадок...
Анфіса Максимівна тужила, відмовчувалася. Дуже вже не хотілося їй кидати роботу. Але завідуюча зуділа, як осіння муха:
— Будь-яка комісія, виявивши такі порушення, матиме право увільнити мене від роботи...
Ну що ж? Сила солому ламає. Прощай, Будинок дитини! Ось уже востаннє прийшли сюди Анфіса з Вадимом. Анфіса плаче, цілує всіх, прощається, а Вадим стоїть збоку, опустивши голову, копає каблуком ямку, і лице в нього гнівне. Що він думає?
Назавтра Анфіса з Вадимом ідуть на роботу в новий міський дитсадок. Як воно буде там? "Нічого,— думає Анфіса.— Головне, разом — куди ти, туди і я".
Новий дитсадок, куди влаштувалася Анфіса з Вадимом, виявився ведиким, просторим, приміщення значно краще, ніж Будинок дитини. Все за останнім словом. У туалетах не горщики, а уні-тазики, дитячі, спеціальні, низенькі, як грибочки. Шафочки нові, сушилка для одягу. Сплять на терасі у спальних мішках. А на майданчику чого тільки немає! І тобі гойдалки, і тобі каруселі. Діти в садочку — рослі, в тілі, все більше діти наукових працівників, а в тих пайки хороші, їх до кращих розподільників прикріпляють. Анфісу взяли вихователькою в середню групу — зарахували їй досвід за освіту,— а Вадима віддали в малюкову. Ну та нічого, невелика розлука — вона на першому поверсі, він на другому.
Анфіса спочатку тужила за Будинком дитини, за дітками, своїми любимими — кучерявими. Тут діти були прудкіші, розвинутіші, але галасливі, егоїстичні. Поб'ються — біда! Потроху звикла, і діти її полюбили. До інтелігентських також підхід треба мати. І завідуюча нічого була, тільки зануда. Говорить ніби плаче.
А Вадим приживався погано. Ніяк не міг звикнути, що не він головний. Ранками хникав:
— Не хочу в садочок! Хочу в будиночок! Будиночком він називав Будинок дитини. Анфіса розчулювалася:
— Який постійний! Жениться — не зрадить.
А Вадим просто шукав звичного для себе поклоніння — і не знаходив. І йому було погано. Якось він підійшов до виховательки своєї, малюкової групи і торкнув її за лікоть, сказавши:
— Ей! Дивись, це я.
Вона подивилася байдуже і весело круглими чорними очима.
— Ну, і чого мені на тебе дивитися?
— Це я. Ось я.
— Подумаєш, Художній театр!
Так і не замилувалася. Вадимові (руло боляче, гірко. Ніяк він не міг висловити, чого йому не вистачає.
Потроху і він обжився в новому садочку, але ходити в нього не любив.
12
Вадимові було вже чотири роки, коли враз неждано-негадано повернувся Федір.
Було це увечері, Анфіса викупала, вклала сина, пішла в магазин, повернулася додому, а там Федір. Сидить на стільці біля ліжечка, дивиться на дитину і мовчить. Анфіса так і заніміла — руки-ноги віднялися і душа провалилася.
— Здрастуй, Анфісо,— сказав Федір, а сам не встає.
— Здрастуй, Федю,— ледь чутно відповіла Анфіса.
— Значить, ось у тебе які справи. Анфіса заспішила:
— Ти, Федю, тут лишайся, твоя площа, ти й живи, а ми підемо.
— Та ні вже, чого вам іти. Краще я піду. Я мужчина.
Устав, плечі розправив і пройшовся по кімнаті. Тут вона помітила, що у нього одна нога коротша за другу. Анфіса з жалю заплакала.
— Цить,— сказав Федір,— нюні не розпускай. Без того нудно. Горілка є?
— Немає, Федю. Я у Капи запитаю. Може, в неї є.
— Іди.
Анфіса — до Капи просити горілки. У тої знайшлася пляшечка. Дійшла баба, все в неї є. Каже:
— Бери, коли така оказія.— І додала: — Федір, мабуть, радий дуже. Бив?
— Ні. Не бив поки що.
— А що робить?
— Мовчить. Вадика роздивляється. Ой, боюсь я, Капо, що ж воно буде?
— Ну-ну. Сама в шкоду пішла, сама й відповідай. Любиш кататися...
Анфіса принесла горілку, поставила на стіл, до неї закуску, яка була (хліба чорного з цибулею і суху рибину), подала чарку, рушник коліна накрити. Федір сів.
— Чого одну чарку? Собі налий.
— Не п'ю я, Федю.
— Ради випадку вип'єш. Налили, випили у мовчанні.
— Значить, ось як,— сказав Федір.
— Так уже вийшло. Винна я. Сама не знаю, як трапилось.
— Вини твоєї перед і мною немає,— сказав-від-рубав Федір і кулаком пристукнув.— Вини твоєї немає, і нічого нам про це говорити.
Він показав підборіддям на ліжечко, де, розкинувши руки, спала дитина у своїй дивовижній красі, весь у віях.
— Син?
— Синок.
— Звати як?
— Вадимом.
— А по батькові?
Анфіса зам'ялася. Федір усміхнувся половиною обличчя і сказав:
— Якщо не заперечуєш, буде Федорович.
— Федю!
Анфісу так і кинуло Федору в ноги. Себе не тямлячи ткнулася вона йому лицем у коліна, в заношені бавовняні галіфе, кричала, просила пробачення. Федір гидливо вивільняв ноги з її обіймів, відштовхував від колін її мокре лице.
— Досить, Фісо, не кричи. Не в кіно. Сказав, і все. Вставай та сідай за стіл святкувати.
Анфіса, вся зім'ята, присіла скраєчку стільця.
— Пий!
— Не звикла я...
— Зате я звик.
Федір пив чарку за чаркою, п'янів і ставав похмурим, трясло його горе. Звелів принести гітару (добре, що не продала!). Бант на гітарі був м'ятий, в'ялий, Федір його зірвав, на підлогу кинув. Поторкав струни. Так і є, розстроєна і однієї струни не вистачає. Кинув гітару на ліжко, вона заридала, а Федір заспівав так, без гітари, завив диким голосом про московську пожежу. Встав, похитнувся, стиснув кулаки (Анфіса втягла голову в плечі), запитав: "Боїшся?" — і засміявся. Упав на коліна, голову на стілець — так і хряснуло. Плаче, чи що? Ні, мовчить. Анфіса, затамувавши подих, слухала: мовчить. Скоро почулось слабеньке, дитяче хропіння. Отже, спить, слава тобі, господи.
Анфіса відтягла непритомного, камінно-важко-' го Федора до себе на ліжко, стягла з нього чоботи, розстебнула гімнастерку, накрила його ковдрою, сама лягла на підлозі.
Вранці встала тихенько, щоб не тривожити Федора, розбудила хлопчика, одягла його, нагодувала. Вадим витріщав сонні очиці на чужого дядю і звично пхинькав:
— Не хочу в садочок, хочу в будиночок!
— Тихо, моя дитино,— казала Анфіса пошепки,— ми кроликів подивимось, черепашку... Кролик виспався, ніжками стук-стук. Де ти, каже, черепашко, я за тобою скучив...
Пішли. Коли вернулися, Федір був п'яний і пив чотири дні без просипу. Він не кричав, не бешкетував, але якось падав раптово і страшно, ніби вдарений, і ставав непритомним.
"Господи, припадочний,— думала Анфіса.— Моя вина".
На п'ятий день Федір опритомнів і сказав:
— Досить, посвяткував. Давай тепер жити.
Почали жити. Федір на роботу не поспішав, були в нього гроші, які — Анфіса не знала, та й не питала: не моє діло, чоловік сам собі господар. Чи одержує він пенсію, теж не знала, а мабуть, таки одержує як інвалід. Гроші на хазяйство Федір давав мрвчки, покладе на стіл, і все. І на який час — не скаже, розраховуй як хочеш.
Удень, поки Анфіса з Вадимом у садочку, Федір сидів дома, виготовляв запальнички, виточував портсигари із плексигласу (видно, на продаж, тому що вони зникали). Анфіса знову ж таки не втручалася. Увечері мовчки і байдуже обідав, читав газету, покурював. Якийсь кашель у нього з'явився, уривчастий, лихий. І не посміхнеться.
З хлопчиком таки грався. Хлопчика він полюбив, називав Вадимом Федоровичем. Анфіса, усвідомлюючи свою вину, була з Федором боязка, догідлива. Вранці накриє стіл, сніданок йому подає:
— їсти будеш, Федю?
— Залиш, я сам візьму.
Завжди "сам". Ніби його хто отруїть...
Кожного дня не пив, а мине два-три місяці — пив запоєм. Не кричить, не бешкетує — падає. Одного разу Анфісу побив. Був у запої, а грошей, видно, нема. Сказав їй:
— Дай на чвертку.
— Немає в мене, Федю. І справді немає.
Тоді він її вдарив. Губу до крові розсік. Ударив і пішов. Повернувся тверезий.
— Ти, Фісо, мені пробач. Не знаю, що зі мною робиться. Я на роботу влаштовуюсь.
Анфіса, звичайно, заплакала:
— Та хіба я... Мало ти мене побив, Федю. Я ще не такого варта.
Федір відмахнувся гидливо. Скоро він і справді поступив на роботу. Взяли його в ремонтну майстерню. Хоча й інвалід, а руки ще є, інструмента не впустять.
13
З того часу як повернувся Федір Громов, наша квартира якось перемінилася, споважніла, чи що. Все ж таки чоловік у домі, законний господар. Жінки вже не ходили нерозчесані, неохайні. Щось миле, майже дівчаче мелькало в їхніх лицях, коли вони поступалися йому дорогою, намагаючись здаватися меншими, молодшими, вишуканішими... Боже мій, думала я, яке усе це і страшне, і жалюгідне, і яке людяне.
І сварок у квартирі поменшало: соромилися Федора.
А Федір, як не дивно, подружив зі мною. Вперше він зайшов за моїм проханням полагодити радіоточку. Полагодив, постояв, подивився книжки. Розговорився, став заходити.