Завдяки її діяльності та енергії, що викликала запал у її супутників, на кінець другого тижня вони під'їжджали до Ярославля.
За останній час свого перебування у Воронежі княжна Марія зазнала найкращого щастя у своєму житті. Любов її до Ростова вже не мучила, не хвилювала її. Любов ця наповняла всю її душу, стала невіддільною частиною її самої, і вона не боролася більш проти неї. Останнім часом княжна Марія переконалася — хоч вона ніколи ясно й певно словами не казала собі цього — переконалася, що її люблять і вона любить. В цьому вона переконалася за останнього побачення з Миколою, коли він приїхав 'повідомити її про те, що її брат був з Ростовими. Микола жодним словом не натякнув на те, що тепер (в разі одужання князя Андрія) колишні взаємини мщ ним та Наташею могли відновитися, але княжна Марія бачила по його обличчю, що він знав і думав про це. І, незважаючи на те, його ставлення до неї — обережне, ніжне і любовне — не тільки не змінилось, але він, здавалося, радів з того, що тепер родинність між ним і княжною Марією дозволяла йому вільніше виявляти їй свою дружбу-любов, як іноді думала княжна Марія. Княжна Марія зн^ла, що вона любить вперше і востаннє в житті, і почувала, що її люблять, і була щаслива, спокійна щодо цього.
Але це щастя однієї сторони душевної не тільки не перешкоджало їй на всю силу вболівати за брата, а й, навпаки, цей душевний спокій в одному відношенні давав їй більшу можливість віддаватися цілком своєму почуттю до брата. Почуття це було таке сильне в першу хвилину виїзду з Воронежа, що провожаті її були впевнені, дивлячись на її змучене, розпачливе обличчя, що вона неодмінно захворіє в дорозі; але саме труднощі і турботи подорожі, до яких так діяльно взялася княжна Марія, врятували її на якийсь чЯс від її горя і надали їй сили.
Як і завжди буває під час подорожі, княжна Марія думала лише про саму подорож, забуваючи про те, що було її метою. Але, під'їжджаючи до Ярославля, коли відкрилося знову те, що могло чекати на неї, і вже не через багато днів, а сьогодні ввечері, княжна Марія розхвилювалася докраю.
Коли гайдук, посланий вперед, щоб довідатись у Ярославлі, де стоять Ростови і в якому стані перебуває князь Андрій, зустрів біля застави велику карету, що в'їжджала в місто, він жахнувся, побачивши страшенно бліде обличчя княжни, яке виставилося до нього з вікна.
— Про все довідався, ваше сіятельство: Ростовські стоять на майдані, в будинку купця Бронникова. Недалечко, біля самої Волги,— сказав гайдук.
Княжна Марія злякано-запитливо дивилася йому в обличчя, не розуміючи, чому він не відповідає на головне запитання: як брат? М-11е Воигіеппе поставила це запитання за княжну.
— Як князь? — спитала вона.
— їх сіятельство з ними в тому ж будинку стоять.
"Отже, він живий",— подумала княжна і тихо спитала: як він?
— Слуги кажуть, все у тому ж стані.
Що означало "все у тому ж стані", княжна не питала і мигцем тільки, непомітно глянувши на семилітнього Миколеньку, який сидів перед нею і тішився містом, опустила голову і не підводила її доти, поки важка карета, тарабанячи, трясучись і гойдаючись, не під'їхала кудись. Грюкнув відкинутий підніжок.
Відчинились дверцята. Ліворуч була вода — ріка велика, праворуч— ганок; на ґанку були двораки, слуги і якась рум'яна, з великою чорною косою, дівчина, яка неприємно-вдавано, як здалося княжні Марії, усміхалася (це була Соня). Княжна вибігла по східцях; дівчина, яка вдавано усміхалася, сказала: — Сюди, сюди! — і княжна опинилася в передпокої перед старою жінкою з обличчям східного типу, яка із зворушеним виразом швидко йшла їй назустріч. Це була стара графиня. Вона обняла княжну Марію і стала цілувати її. .
— Mon enfant! — промовила вона.— Je vous aime et vous connais depuis longtemps1.
Незважаючи на все своє хвилювання, княжна Марія зрозуміла,
1 — Дитино моя! Я вас люблю і знаю давно.
що це була* графиня і що треба їй сказати що-небудь. Вона, сама не знаючи як, промовила якісь чемні французькі слова в тому ж тоні, в якому були слова, промовлені до неї, і спитала, як він?
— Лікар каже, що нема небезпеки,— сказала графиня, але в той час, як вона говорила це, вона, зітхнувши, звела очі вгору, і в цьодоу був вираз, що суперечив її словам.
— Де він? Можна його бачити, можна? — спитала княжна.
— Зараз, княжно, зараз, мій друже. Це його син? — сказала вона, звертаючись до Миколеньки, який входив з Десалем.— Ми всі помістимося, будинок великий. О, який чудовий хлопчик!
Графиня ввела княжну до вітальні. Соня розмовляла з m-lle Воигіеппе. Графиня голубила хлопчика. Старий граф увійшов до кімнати, вітаючи княжну. Старий граф дуже змінився з того часу, як його востаннє бачила княжна. Тоді він був жвавий, веселий, самовпевнений дідок, тепер він здавався жалюгідною, розгубленою людиною. Він, розмовляючи з княжною, раз у раз озирався, мовби питаючи всіх, чи те він робить, що треба. Після розорення Москви і його маєтку, вибитий із звичної колії, він, очевидно, втратив свідомість свого значення і почував, що йому вже нема місця в житті.
Незважаючи на єдине бажання якнайшвидше побачити брата і на досаду за те, що в цю хвилину, коли їй одного хочеться — побачити його,— її розважають і вдавано хвалять її небожа", княжна помічала все, що робилось навколо неї, і почувала доконечну потребу на якийсь час підкоритися цьому новому порядкові, в який вона увійшла. Вона знала, що всього цього не можна обминути, і, хоч це їй було важко, але вона не досадувала на них.
— Це моя небога,— сказав граф, рекомендуючи Соню,— ви не знаєте її, княжно?
Княжна повернулась до неї і, намагаючись погасити вороже почуття до цієї дівчини, що піднялося в її душі, поцілувала її. Але їй ставало важко від того, що настрій усіх навколо був такий далекий від того, що було в її душі.
— Де він? — спитала вона ще раз, звертаючись до всіх.
— Він внизу, Наташа з ним,— відповіла Соня червоніючи.— Пішли довідатись. Ви, я гадаю, втомилися, княжно?
У княжни виступили на очах сльози досади. Вона одвернулась і хотіла знову спитати графиню, як, пройти до нього, коли в дверях почулися легкі, поривчасті, наче веселі кроки. Княжна оглянулась і побачила Наташу, що майже вбігала, ту Наташу, яка під час того давнього побачення вх Москві так не сподобалась їй.
Але не встигла княжна глянути на обличчя цієї Наташі, як вона зрозуміла, що це була її щира товаришка по горю, і тому її друг. Вона кинулась їй назустріч і, обнявши її, заплакала на її плечі
Як тільки Наташа, сидячи біля узголів'я князя Андрія, почула, що приїхала княжна Марія, вона тихо вийшла з його кімнати
тими швидкими, як здалося княжкі Марії, наче веселими кроками і побігла до неї.
На схвильованому обличчі її, коли вона вбігла до кімнати, був тільки один вираз — вираз любові, безмежної любові до ньрго, до неї, до всього того, що було близьким коханій людині, вираз жалості, страждання за інших і гарячого бажання віддати себе всю для того, щоб допомогти їм. Видно було, що в цю хвилину жодної думки про себе, про свої взаємини з ним не було в На-ташиній душі.
Чуйна княжна Марія з першого погляду на Наташине обличчя зрозуміла все це і з гіркою насолодою плакала на її плечі.
— Ходімо, ходімо до нього, Марі,— промовила Наташа, відводячи її в другу кімнату.
Княжна Марія підвела обличчя, обтерла очі і обернулася д© Наташі. Вона почувала, пщ від неї вона усе взнає і зрозуміє.
— Як...— почала вона запитання, але раптом зупинилася. Вона відчула, що словами не можна ні спитати, ні відповісти. Обличчя і очі Наташині повинні були сказати все ясніше і глибше.
Наташа дивилась на неї, але, здавалось, була сповнена страху і вагання — сказати чи не сказати все те, що вона знала; вона мовби відчула, що перед цими променистими очима, які прозирали в саму глибінь її серця, не можна не сказати всю, всю істину, якою вона її бачила. Губа в Наташі раптом сіпнулася, потворні зморшки утворилися навколо її рота, і вона, заридавши, затулила обличчя руками.
Княжна Марія зрозуміла все.
Але вона, проте, сподівалася і спитала словами, в які вона не вірила:
— А як його рана? Взагалі в якому він стані?
— Ви, ви... побачите,— тільки й могла сказати Наташа. Вони посиділи якийсь час внизу біля його кімнати, щоб перестати плакати і ввійти до нього зі спокійними обличчями.
— Як протікала вся недуга? Давно йому було гірше? Коли це сталося? — питала княжна Марія.
Наташа розповіла, що перший час була небезпека від гарячкового стану і страждання, але в Троїці це пройшло, і лікар боявся одного — антонового огню. Та й ця небезпека минулася. Коли приїхали до Ярославля, рана стала гноїтися (Наташа знала все, що стосувалося нагноєння і т. ін.), і лікар казав, що нагноєння може піти правильно. Почалась гарячка. Лікар казав, що гарячка ця не дуже небезпечна.
— Але два дні тому,— почала Наташа,— раптом це зробилося..— Вона стримала ридання.— Я не знаю чому, але ви побачите, який він став.
— Ослаб? схуд?..— питала княжна.
— Ні, не те, але гірше. Ви побачите. Ах, Марі", він занадто хороший, він не може, не може жити, бо...
Коли Наташа звичним рухом відчинила його двері, пропускаючи вперед себе княжну, княжна Марія почувала вже в горлі своєму готові ридання. Хоч скільки вона готувалася, намагалася заспокоїтись, вона знала, що неспроможна Суде без сліз побачити його.
Княжна Марія розуміла те, що Наташа хотіла сказати словами: з ним-сталося це два дні тому. Вона розуміла — це означало те, що він раптом полагіднішав і що ці лагідність та зворушення були ознаками смерті. Вона, підходячи до дверей, уже бачила в уяві своїй те Андрюшове обличчя, яке вона знала в дитинстві, ніжне, лагідне, зворушене, яке так рідко бувало в нього і тому так сильно завжди впливало на неї. Вона знала, що він скаже їй тихі, ніжні слова, як ті, що сказав їй батько перед смертю, і що вона не витримає цього й розридається над ним. Та, рано чи пізно, це мало бути, і вона ввійшла до кімнати. Ридання все ближче й ближче підступали їй до горла, тимчасом як вона своїми короткозорими очима дедалі ясніше розбирала його форму й відшукувала його риси, і ось вона побачила його обличчя й зустрілася з ним поглядом.
Він лежав на дивані, обкладений подушками, в хутряному білячому халаті.